Що таке «ЦеШо». Чому вихованці Влада Троїцького пішли на нацвідбір «Євробачення»?

Karabas LIVE зазирнув на репетицію гурту до театру «ДАХ»

«ДАХ» — острівець мистецтва між торговельних центрів та погрузлих у заторах транспортних розв`язок біля метро «Либідська». Гурт «ЦеШо» на ньому майже як Робінзони Крузо. Грають і виступають вже третій рік, а знають про них поки хіба театрали, які регулярно причалюють до цих берегів, та ще ті, для кого ГОГОЛЬFEST – не порожній звук. Невдовзі все може змінитися: актори та музиканти подалися на український нацвідбір на «Євробачення 2019».

***

Проминаємо затишний хол «ДАХу», з підлоги до стелі завішаний масками, костюмами, музичними інструментами та іншими мистецькими артефактами. «ЦеШо» репетирують у невеликому напівосвітленому залі, де даватимуть два концерти поспіль – у цей та наступний вечори.

На сцені п`ятеро: Марічка Штрибулова (акордеон), Маруся Іонова (віолончель), Надя Голубцова (контрабас), Катя Петрашова (саксофон), Ігор Митальников (барабани). За кілька годин глядачі побачать музикантів в однотипних робітничих робах помаранчевого кольору та різнокольорових в`язаних шапочках, а поки вони проганяють програму у звичному одязі. Митцями учасники гурту залишаються навіть у «штатському»: на торбинці Марусі – принт з картиною «Зоряна ніч» Вінсента Ван Гога, на светрі Наді – чорні фігури, що ніби зійшли з полотен абстракціоністів.

Дореволюційні меблі, саморобні ляльки, відеоарт з цитатами із Facebook-стрічки – декорації для п`єси в стилі «соціальне кабаре».

Марічка Штрибулова: Як ми зрозуміли, що хочемо пов`язати життя з театром? Думаю, до кінця ніхто з нас цього ще не усвідомив.

Надя Голубцова: У мене в Бердянську майже не було розваг. Ми сідали з друзями в під`їзді між поверхами і під пиво дивилися фільми на ноутбуці. Найбільше вразила російська стрічка «Стиляги». Після її перегляду усвідомила, що буду не юристкою, як хотів батько, а акторкою.

Маруся Іонова: Стати акторкою мене теж надихнуло кіно, а саме – радянський «Карнавал». Дивилася на Ірину Муравйову, яка співає: «Позвони мне, позвони!» і уявляла себе на сцені.

М. Ш.: Ну а у нас нічого особливого. Давайте наступне запитання! (сміється)

Майбутні учасники «ЦеШо» зустрілися в університеті Карпенка-Карого. Після закінчення вишу четверо дівчат і один хлопець відмовилися працювати в державних театрах і створили власний проект – «Театр-Пральня». Вирішили, що театр для них – не лише сцена, актори, світло та декорації, а ще й музика. Кожен сам обирав інструмент, на якому грає зараз.

М. Ш.: Я завжди захоплювалася французькою культурою – носила капелюшки, стриглася під каре. Тому й обрала акордеон, на якому почала вчитися грати на четвертому курсі. Приблизно в той самий час Маруся знайшла в одній з навчальних аудиторій роздовбану віолончель…

М. І.: І полагодила її. А вперше зіграла на інструменті, коли ми з іншими студентами ставили вертеп. Надя, яка виконувала в ньому роль чорта, за сценарієм відкривала ворота, а я в цей момент сиділа за кулісами і видавала звук: І-і-і!

Н. Г.: Я з дитинства ставилася до музики прохолодно, хоч моя мама і диригент. Якийсь час вчилася грати на фортепіано. Але одного разу побачила на Андріївському узвозі дівчину з контрабасом, яка ніби вийшла з фільму Фелліні. Дівчина була маленькою, як от Марічка, а контрабас – такий великий!

М. Ш.: Довгий час ми казали Наді: «Навіщо тобі той контрабас? У нього струни завтовшки – як твої пальці».

Ігор Митальников: А я завжди грав на гітарі…

М. Ш.: Тому обрав барабани (сміється).

І. М.: Та ні! Я про те, що від початку підтримував Надю в грі на контрабасі, бо знав: якийсь час пальцям справді буде боляче, а потім шкіра адаптується. І вона мужньо пройшла цей етап. А щодо барабанів, то спершу я грав на одному, а нині розрісся до повноцінної установки.

Дебютною виставою «Театру-Пральні» стала п`єса «Ми є» від польського режисера Марціна Бжовського. Марічка, Маруся, Надя, Катя та Ігор досі грають її в репертуарі «ДАХу» разом із постановками Влада Троїцького — «Сон Аліси», «Анна Кареніна» та іншими. Саме знайомство із засновником «ДАХу» та ГОГОЛЬFESTу підштовхнуло їх до створення «ЦеШо».

Катя Петрашова: Зараз ми увійшли у постійну трупу «ДАХу». «Театр-Пральня» — вже історія, а «ЦеШо» — майбутнє.

***

Неговіркий Ігор пропонує дівчатам вийти на сцену в стилі американського джаз-гурту Too Many Zooz. Розсудлива Надя акцентує увагу решти на особливо складних моментах виступу, які потрібно не запороти. Починають репетицію з композиції I Wanna, з кожною хвилиною пришвидшуючи її темп та розхитуючись у такт. «Мене зараз укачає», — не стримується Марічка.

У кульмінації, ніби дочекавшись правильного моменту, до зали заходить Влад Троїцький. «Ну як ви, мої прекрасні?» — запитує. Критикує відеоряд до виступу: «До завтра контент треба переробити». Музиканти вислуховують зауваження наставника спокійно і без образ. Це Троїцький від початку 2000-х вивів у люди гурти «ДахаБраха» та Dakh Daughters, які теж починали як актори «ДАХу». Обидва зараз збирають зали за кордоном і вже не потребують представлення в Україні.

К. П.: Творчістю «ДахаБраха» та Dakh Daughters надихаємося ще з часів навчання. Навіть грати на сцені починали з пародій на них.

Н. Г.: Цей бекграунд для нас дуже відчутний і важливий.

М. Ш.: Працювати з Владом та грати в «ДАХ»? Кілька років тому ми і мріяти про це не могли!

Проект «ЦеШо» дебютував на сцені в 2017-му. Гурт вдарив одночасно по меломанах і театралах: влітку виступив на Atlas Weekend, восени – на ГОГОЛЬFEST. А вже за рік Марічку, Марусю, Надю, Катю та Ігоря, як і їхніх кумирів, спіткали закордонні гастролі. Разом із львівським колективом Kurbasy та музикантами з Єгипта «ЦеШо» отримали грант за програмою Center Stage, за яким протягом місяця виступали в США.

Н. Г.: Ця програма допомогла нам зрозуміти, ким є «ЦеШо» в світовому театральному контексті. Американський глядач – як лакмусовий папірець. Він максимально чесний і за його реакцією добре усвідомлюєш, чого насправді вартий твій матеріал.

М. І.: Американський тур згуртував нас ще більше і навчив залізній дисципліні. У США неможливо стати професійним митцем, якщо не дотримуватися чітких правил гри і робочого графіку.

«ЦеШо» не цураються грати вуличні концерти – просто неба або навіть у метро. Перевірено на собі: на таких виступах мідяк сам вистрибує в тебе з кишені та падає до їхнього капелюха.

К. П.: Якби в добі було хоча б 28 годин, ми давали б такі концерти частіше.

М. І.: І якби нас рідше виганяли з метро.

К. П.: Думаю, після нацвідбору вже не будуть.

М. Ш.: Ага, після нацвідбору нас в метро взагалі не пустять! (сміються разом)

***

«ЦеШо» закінчують репетицію піснею Hate, яку представлять на нацвідборі «Євробачення». У ній – і розхристана енергетика від «ДахиБрахи», і високий градус здорового творчого абсурду від Dakh Daughters. Але навіщо авангардному колективу телевізійний конкурс?

М. Ш.: Владу Троїцькому багато разів пропонували висунути на нацвідбір і «ДахуБраху», і Dakh Daughters. Коли дійшла черга до нас, він не втримався і сказав: «Якщо хочете взяти участь – вперед!»

М. І.: Для «ЦеШо» нацвідбір на «Євробачення» — можливість транслювати наші сенси для аудиторії, яка далека від ГОГОЛЬFESTу, «ДАХу» і театру взагалі.

К. П.: Наш виступ майже не відрізнятиметься від того, що ми зазвичай показуємо на сцені. Буде і театральна драма, і ляльки.

М. Ш.: Але в кожному конкурсі має бути азарт. Тому ми не проти і позмагатися.

Н. Г.: Та й у Тель-Авів хочеться. Ми там ніколи не були (сміються разом).

Пісню для конкурсу «ЦеШо» обирали не довго. Hate – найбільш цілісна і самодостатня композиція в їхньому репертуарі, яку можна спокійно слухати у відриві від решти. За три хвилини на горіхи від музикантів дістається і мілітаризму, і пацифізму, і навіть самому «Євробаченню». Аби глядачі не сприйняли сарказм надто серйозно, моторна і дотепна Марічка пропонує музикантам наприкінці виступу скласти долоні в «сердечка».

Н. Г.: Пісня Hate – про кожного з нас. У соцмережах, та й взагалі навколо, зараз забагато ненависті. Коли люди стикаються з думкою, з якою не згодні, то одразу її хейтять, замість того, аби спробувати прислухатися до опонентів. Нам здається, що любов, яку несе творчість – єдиний можливий вихід з цієї ситуації.

«Весь день у голові ця пісня!» — зізнається вічно усміхнена Катя, наспівуючи хіт «Плакала». І напівжартома додає, що гурт KAZKA вони конкурентами поки не вважають – виступатимуть у різних півфіналах конкурсу.

М. І.: Круто, що нацвідбір допомагає відкривати українцям нові імена у музиці. Я от багатьох із цих артистів раніше не знала. Як і багато хто нас (сміється).

К. П.: Я фанатка «Голосу країни», тому рада, що виступатиму на одній сцені із Вірою Кекелією, яка мені імпонує як людина та співачка. І LAUD подобається – у Влада такий голос!

М. Ш.: А ще ми великі фанати кліпів Brunettes Shoot Blondes. Вони заплатили нам по 100 баксів, аби ми це сказали (сміється).

Театр, рампа, андеграунд? Або велика сцена, контракти, шоу-бізнес? Що оберуть Марічка, Маруся, Надя, Катя та Ігор, якщо їхній похід на нацвідбір виявиться вдалим?

Н. Г.: Давайте подивимося на «ДахаБраха». Ці музиканти мають світовий успіх, і разом із тим вони дуже прості, відкриті та щирі. Бо знають, яку ідею несуть і які сенси транслюють. У кожного митця рано чи пізно виникає запитання, яка його мета: вдовольнити власні selfish-амбіції чи працювати на благо культури та країни? Якщо ти цінуєш те, що вкладаєш в свою творчість – не важливо, робиш ти це на маленькій чи на великій сцені.

К. П.: «Євробачення» несе за собою багато спокус. Але я щаслива, що ми працюємо в команді і час від часу можемо смикати один одного, якщо зазнаємося.

Чи доведеться смикати – дізнаємося 9 лютого, коли «ЦеШо» виступлять у першому півфіналі нацвідбору.

Фото: Сергій Тимофєєв

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Солодке життя «ДахаБраха»