Солодке життя «ДахаБраха»

14 504

Редактор Karabas Live Юрій Береза подивився на те, як виглядає репетиція гурту "ДахаБраха" зсередини

В залі театру «Дах» затишно. Книжки, картини, маски. Різноманітна творча всячина. І старе, м’яке крісло, дуже зручне. Я сиджу в ньому. Гурт їсть торт — продовжують святкувати день народження Ірини Коваленко, який був минулого тижня. «Наші репетиції солодким починаються та закінчуються», — посміхаються учасники гурту.

Я від солодкого відмовляюсь, тому що не можна. «Ну нічого, я їх затримаю», — каже мені Марко Галаневич, ніби коп, який рятує мені життя, та бере ще шматок.

Сьогодні «ДахаБраха» почне невеличкий тур Україною. Львів, Київ, Харків, Одеса. Презентація минулорічного альбому «Шлях» — масштабного та пронизливого. Колектив більше місяця був у відпустці — небувала перерва. До концертів повернутися раді всі. «Воно все йде і в плюс, і в мінус. Кожна подорож тебе збагачує — це плюс. Мінус — те, що ми не бачимо наших рідних», — говорить Ніна Гаренецька.

Робота над «Шляхом» тривала два роки. Програму зробили за місяць. Весь інший час — записували, переписували, грали, зміцнювали там, де провисало. Але часу все одно не вистачило, щоб записати все. «Ідея ж була зробити альбом з усіх частин України, а Україна велика. У нас західна частина не представлена в цьому альбомі. Типу, до Поділля доїхали — і стоп. Напрацювання маємо. Може, це буде наш наступний «Шлях», — каже Марко.

Як і платівку «Light» (2010), «Шлях» продюсував Юрій Хусточка, колишній учасник «Океану Ельзи» та Esthetic Education. Результатом гурт задоволений: «В «Light» було багато його ідей. У цьому альбомі він прислуховувався до нас. Він обережно впливає на звучання». Спочатку «ДахаБраха» хотіла зробити альбом домашнім, але звукорежисер переконав залишити атмосферу чумацького шляху. «Нас взагалі легко переконати», — вважає гурт. «Це тому що Юра в Парижі сидить. Був би він в Києві — я б його муштрувала», — додає Олена Цибульська.

«Шлях» створювався у непрості для України часи — Революція Гідності та війна на Сході наклали свій відбиток. Був би альбом інакшим, якщо б у нас були мирні часи? Марко каже, що так: «У Троїцького (Владислав Троїцький, засновник колективу, — ред.) була ідея зробити платівку, щоби нею можна було зшити країну. Так, якщо б не було війни, то мабуть, вийшла би інакшою. Хотіли колись зробити дитячий альбом, колисковий, якісь драйвові веселощі. Ідей було багато, але переважила ця, що була на часі».

Прослуховування «Шляху» підштовхує до роздумів: чи в тому напрямі рухається Україна? «ДахаБраха» вважає, що так: «Напрямок правильний. Як крокує — це питання. Зараз ми буксуємо жостко. Можливо, у нас великий горизонт очікувань. Ми хочемо одразу перемоги на всіх фронтах і одразу стати європейцями. Одна з найважливиших речей — те, що ми залишились державою. Це досягнення великої кількості людей, але треба працювати далі».

«ДахаБраха» працює. Їх репетиція — це зосередження хвилі драйву та трансу, яка зазвичай виплескується на глядача зі сцени. Кімната, де вони грають, перетворюється ніби на басейн з емоцій. Деякі й досі співвідносять гурт з «етно-хаосом», хоча це стосувалося тільки дебютного «живого» релізу під назвою «На добраніч». Їх звучання вже знайшло структуру й злагодженість. Час вимив зайве. У хаосі люди тонуть. В музиці «ДахаБраха» — купаються. Ще й виходять просвітленними.

Марко ніжно проводить пальцями по конго, ніби по шкірі людини, раптово змінюючи рухи на глухі постукування. Олена жорстким, впевненим дробом б’є в басовий барабан. Ніна настільки вправно володіє віолончеллю, що із закритими очима незрозуміло — скрипковий інструмент грає чи бас-гитара. Така собі приємна загадка. Ірина прикрашає все це жменею клавішних акордів. Тепло огортає.

Коли я сказав, що в музиці «ДахаБраха» купаються, я злукавив. Мені захотілося потонути. Слухаючи «Чорну Хмару», я зробив руки по швах і добровільно пішов на дно. Сірий день з огидною погодою. Люди снують туди-сюди. Йдуть в «Ocean Plaza» на закупи. Поспішають до метро. Проходять повз і навіть не здогадуються, що неподалік відбувається справжня магія. Грає найсумніша пісня у всесвіті. Але від неї не сумно. Скоріше багато думок в голові. У кімнаті тепло. На столі — недоїдений торт. Час у «Даху» зупинився. Життя за вікном прискорилося в тисячу разів. Це дивовижно. Все дивовижно.

Закінчити вирішили «Please Don’t Cry». Її, до речі, жодного разу живцем не виконували. Грають для себе. У студійній версії мені завжди чогось не вистачало. Я зрозумів, що не вистачало саме живого виконання. Цього божевільного ритму, упорядкованого і оглушливого гуркоту. Складна річ. Але «ДахаБраха» тримає її під контролем. Може, і пролунає колись для людей.

На цьому все. Кожен розбігається по своїх справах. Хто до стоматолога, хто в кіно — дивитися «Патерсона», новий фільм Джима Джармуша. Їх улюблений режисер, до речі. Вранці квартет чекає новий «шлях» Україною. Я прощаюся з ними і йду. Про себе відзначаю, що солодким репетиція не закінчилася. А потім подумав з усмішкою — життя «ДахаБраха» і так вже солодше нікуди.