Лилу45: «Не хочеться, щоб світ був недолюбленим»

Розмова про життя з однією з найяскравіших дебютанток 2021 року на українській сцені

Вона ракетою увірвалася у музичний 2021-й, випустила два альбоми за рік і прогриміла в онлайні своїм хітом «Восемь». Якщо ви не знаєте про Лилу45, значить, ви просто ще не серед слухачів, завдяки яким у неї більше 50 млн прослуховувань на всіх платформах у році, що минає.

За ім’ям «Лилу45», яке схоже на пароль до якоїсь системи, стоїть 21-річна тік-ток-блогерка, співачка та актриса з Києва Людмила Білоусова. У вересні вона дала свій перший сольний концерт у столиці, а у грудні здобула перше експертне визнання – увійшла до списку номінантів Національної музичної премії YUNA у категорії «Відкриття року».

Лилу45 ледь ступила на стежку шоу-бізнесу, а її пісні сповнені тієї емоційної прямоти, перед якою почуваєшся беззбройним. Тому з нею хотілося говорити не про музику та індустрію, а про гримаси реальності, яку вона відчуває гостро та тонко. Про токсичність Tik Tok, про корисність Біблії, про беззахисність дітей, кошмар війни і необхідність любові.

Але перш ніж перейти до інтерв’ю, послухайте пісню Лилу45 «SOS». Вона налаштує вас на потрібну хвилю.

Я під сильним враженням від твоєї пісні «SOS». Від неї тхне апокаліпсисом. Як гадаєш, у людства вже взагалі немає шансів чи ми просто йдемо на дно, щоб відштовхнутися від нього?

Думаю, скоріше, друге.

Цю пісню я написала після того, як мене зрадив друг, я була в розпачі, перестала спілкуватися з усіма, постійно вела щоденник… Писала йому листи, які не відправляла. Кидала курити. Читала Біблію. Не тому, що хотіла повірити в Бога, а тому що було цікаво, про що вона. Медитувала, займалася йогою. Мені було настільки боляче, що треба було чимось зайняти себе і наповнити. У цьому стані я написала пісню «SOS». Десять разів переробляла текст, а потім однієї ночі мені прийшли ті слова, які й стали піснею.

Я жила в ізоляції, спостерігала за світом і мені здавалося, що все дуже погано. Я не могла прийняти реальний світ. Я думала про світ, де всі прагнуть світла, добра, розвитку, і роблять це по-чесному, а не тому, що модно.

Звідки в тобі це уявлення про ідеальний світ світла, добра і розвитку?

Я просто так вважаю: сенс в еволюції, а не у деградації. Якщо ми говоримо про рух уперед, то саме так я собі його і бачу – до світла та добра. Кожен з нас має вміння робити це на своєму місці. Є креативні люди, які не стали музикантами та режисерами, а пішли до IT – там вони й реалізують свій творчий потенціал. Я вважаю, що кожен у світі має свою нішу – важливо знайти її, усвідомити, прийняти, і не хотіти більшого. Тільки тоді може прийти гармонія. Кожен має свій масштаб і обсяг душі, і нічого поганого в цьому немає. Хтось здатний осягнути світ, а хтось – свій дім та сім’ю. І якщо обидва роблять свою справу до кінця, то вони однаково круті. Визнай свою стелю, і живи собі щасливо. Ось.

У твоїх словах є якась аналогова мудрість, яка взагалі не популярна у технологічному світі: не бажай більшого, задовольняйся тим, що є.

У мене живуть ці дві історії: перша — ностальгія за тим життям, у якому я ніколи не жила, і друга – світ технологій, ступінь впливу яких на нас ми навіть не уявляємо.

У дитинстві я хотіла жити у СРСР, якого ніколи не бачила. Бабуся мені розповідала, що за три тисячі рублів можна було придбати «жигуль», а за двадцять копійок ковбасу. І я своїм дитячим 8-річним розумом міркувала: у тата ж зарплата чотири тисячі гривень, ось би ми були багаті! Те, що в СРСР люди в середньому отримували 100-150 рублів, я не знала. Вже коли підросла, я більше дізналася про Радянський Союз і зрозуміла, як багато чого там було зовсім не казковим.

Щодо технологій, для мене одним з головних є питання: чи залишимося ми людьми в житті, де якщо не все, то майже все вирішуватиме штучний інтелект? Віртуальна реальність може дійти до рівня, коли ми в ній відчуватимемо себе так само повноцінно, як і тут. І як це охопити людям, які навіть смартфоном не вміють користуватися?

Думаю, їм у такому житті місця не знайдеться.

Мабуть, так. Але навіть я, яка напевно з цим зіткнеться, не розумію, що на нас чекає. І я усвідомлюю в собі потяг до того раціонального та аристократичного, що є в минулому людства. Мені здається, що ті, хто вважався освіченим сто років тому, були набагато освіченішими за тих, кого зараз називають освіченим. Зараз популярне поверхневе знання. Куди ми підемо далі, якщо знаємо «про все і ні про що»?

Я так розумію, ти припускаєш, що, вирушивши на Мальдіви в окулярах від Цукерберга, можна пережити те саме, що й побувавши на реальних Мальдівах?

Так, я вірю в це. Вже зараз система розумного будинку може включити чайник за наказом і зробити багато побутових справ. Це дозволяє людині не займатися реальністю, як раніше. Куди це нас приведе? Чим люди себе наповнюватимуть замість побуту? Це цікаво.

Ми вже зараз можемо бачити, як люди по-різному переживають локдауни. Нам відключили звичайний режим життя, сказали сидіти по домівках, і хтось при цьому почав багато думати, хтось займатися творчістю, а хтось прийшов до скандалів із близькими та домашнього насильства.

Ті, хто зайнявся творчістю, додають свій внесок у тонни контенту, що виробляється щодня. Як ти відокремлюєш для себе ремісництво від мистецтва?

Для мене мистецтво – це те, у чому є якась мораль. А якщо її немає, то навіщо це мені?

«Мораль». Дуже старомодне поняття.

(Сміється). Думаю, більшість із тих, хто творить, ходить тонкою межею між моральним і доступним для сучасної аудиторії, шукає баланс між першим і другим.

Я не думаю, що багато людей із цього приводу зараз париться, як ти. Швидше за все, їх так само мало, як і тих, хто читає Біблію із відкритим серцем. До речі, чим ця книга, на твій погляд, корисна для людей?

Там прописані всі ті речі, яким навчають сучасні психологи, але у формі казки. Про те, що треба любити себе, не ображати близьких тощо, там усе сказано. Як зрозуміти, прийняти, пробачити, вести здоровий спосіб життя, «не грішити», займатися медитацією, йогою – всі ці популярні речі по-своєму викладені в Біблії. Якщо читати її серцем і не відволікатися на стереотипи того часу, коли вона була написана, ця книга може дати дуже багато.

Ти сказала «не грішити» і я згадав, що в тебе є рядок «жонглируя грехом». Що таке гріх, на твою думку?

Нездоровий егоїзм. Коли ти йдеш по головах, ненавидиш людей через своє поранене его, вважаєш усіх тупими, а себе святим і незрозумілим. Коли забагато на себе береш, коли зраджуєш когось.

Ти справляєш враження людини, яка регулярно читає книги. Це так?

Ні. Я не читаю багато книжок, я сучасна людина і в мене великі проблеми з утриманням уваги. Іноді я спеціально беру в руки книгу і через відчуття паперових сторінок намагаюся тренувати концентрацію уваги. Тож я вважаю, що до книжок ще не доросла. Хоча при цьому я впевнена: все, що людина має зрозуміти в житті, прийде до неї без книг. Прийде через практичний досвід – власний та інших людей.

У моєму випадку багато інформації для роздумів мені дає гра в театрі. Я актриса, і коли надягаю на себе образ персонажа, то живу його від початку до кінця. Це допомагає мені розуміти і не засуджувати людей у ​​реальному житті. І, мабуть, робить мене старшою.

Мене вразив рядок «может быть, я просто старею» у твоїй пісні «Ты не пишешь мне письма». Несподівано звучить із вуст 21-річної дівчини.

Я одночасно почуваюся і старою, і молодою. Зіткнення з реальністю, де я намагаюся бути щирою, дає мені відчуття, що я надто молода. Світу зручніше без щирості. А прожиті мною життя як акторкою дають відчуття старості, так. Я дуже емпатична людина і відчуваю енергію інших.

Ти блогерка у Tik Tok. Чим ця мережа корисна для артиста, зрозуміло. А що тобі в ній не подобається?

Це дуже токсична платформа, не менше, ніж Facebook. У Facebook з’ясовують стосунки люди, які в реальному житті, швидше за все, не стали б цього робити. Але це люди вже дорослі. У Tik Tok ти стикаєшся з усім суспільством одразу – від бабусь до школярів.

Я знаю, що у тебе є досвід роботи нянею. Що ти завдяки цій роботі зрозуміла про дітей такого, чого не розуміла раніше?

Я завжди поводилася з дітьми на рівних. Відповідала за них, але не пояснювала їм, як жити, і не тикала носом з будь-якого приводу. Я зрозуміла, що до дітей потрібно ставитися тільки з неймовірною цілковитою любов’ю. Коли їм боляче та погано, їм неможливо пояснити, що не треба кричати та плакати. І в цей момент спрацює лише безмежна любов.

В мене нещодавно почали хворіти зуби мудрості, і я уявила собі, що переживає дитина, у якої ріжуться зуби. Бідні діти. Адже вони не можуть це так пояснити, як дорослі. І коли чоловік у такій ситуації роздратовано грюкає дверима і виходить із кімнати, він не розуміє, який біль завдає в цей момент своїй жінці та дитині.

Твоє дитинство було щасливим?

Так. У мене взагалі життя щасливе. Якийсь час я вважала інакше, але я думаю, це тому, що мені хотілося виглядати жертвою, так було зручно. Я думала, що з цього почуття нещастя народжується мистецтво. А зараз я розумію: у мене повна сім’я, що в Україні є далеко не у всіх дітей, мої батьки люблять одне одного, будують свій шлюб 22 роки, вони змінилися заради мене та турботи про мене. Я безмежно їх люблю та поважаю. Найкращі люди в моєму житті, яким я іноді довіряю більше, ніж собі.

А ще я здорова, я не вмираю, у мене не відмовляє нога, мої близькі не хворіють на рак, у мене є бабусі, у мене є друзі, які щиро радіють моїм перемогам і пишаються мною. Я за рік досягла результатів, яких деякі артисти не можуть досягти за кілька років.

Чи можу я назвати себе щасливою з огляду на все це? Так, так, звичайно, так.

З твого інтерв’ю для СЛУХ я дізнався, що ти не любиш у чоловіках «яскраво виражену маскулінність». А до жінок ти маєш якісь претензії?

Не люблю напускну слабкість та безпорадність. Коли вони приписують себе до жінок, а не людей як таких. Це те саме, що й у чоловіків, які підносять себе як «мужиків», грають у них. Так само і жінки – вони часто грають у жінок. Мене засмучує, що ми ніяк не можемо визнати, що ми в першу чергу люди, а тому маємо право бути слабкими, незручними, самотніми, некрасивими (в розумінні інших). Так, у нас різні гормони та ще якісь суто фізіологічні нюанси, але й усе. Будувати ілюзії та на їх підставі стверджувати, хто, що і кому винен, ні до чого.

Наприкінці пісні «Выпей меня до дна» ти тихо вимовляєш слова «только не бей». Це наслідки особистого досвіду чи чужого?

Я не мала такого досвіду. Але я вважаю, що я не маю права про це мовчати. При цьому ставати активісткою та топити за щось я теж не маю права. Мене ніколи не били, не намагалися зґвалтувати та не домагалися. З сексизмом я зіткнулася лише раз, коли режисер в інституті імені Карпенка-Карого, коли я прийшла туди вступати, сказав, що 16-річна дівчина не може бути режисером. Мало того, я десь навіть із ним зараз згодна. Я була маленька, не вміла відстоювати свою думку, і, гадаю, він мав на увазі насамперед не те, що я дівчина, а ці мої якості.

Я не можу собі дозволити взяти транспарант і піти вулицею, зараховуючи себе до якоїсь касти. Це буде неправдою.

Але ж деякі йдуть із транспарантом вулицею із солідарності.

Так, але наше суспільство влаштоване таким чином, що, як активіст, ти відразу ж потрапляєш на якийсь фронт. А я не хочу брати участь у таких змаганнях. Я можу допомогти і підтримати особисто, можу привернути увагу інших, пропустити чужу історію через себе, але не піти на марш. Я не хочу ставати заручником ідеї та обмежувати себе. Можливо, я просто чогось боюсь. Можливо, ще не знаю, що насправді обов’язково треба вибирати один з боків. Але на сьогодні я вважаю так. А з роками можу прийти до чогось іншого.

Запитаю тебе про мову. Всі твої пісні російською, бо це найближча тобі мова?

Мама, тато і бабуся завжди розмовляли російською, тому вона для мене рідна. Я намагалася писати пісні українською, але вони мені не подобаються. Щоб вони виходили такими ж чесними і від душі, як у мене виходить російською, мені треба прожити 21 рік, розмовляючи українською. Багато хто цього не розуміє.

Мої пісні українською виглядають як копіювання Сергія Жадана. Це тому, що його творчість на мене дуже вплинула. Але кому це потрібно? Навіщо ще один Сергій Жадан? Я не женуся за ротаціями на радіо, не хочу бути зручною. Я не збираюся бути артисткою, яка склала три українські слова, оформила це як ремікс, і завдяки цьому тебе взяли на радіо. Так багато хто зараз робить. І їх поважають лише за те, що вони заспівали ні про що українською. Це сумно.

При цьому ти, на відміну від більшості українських артистів, не уникаєш розмов про війну на Донбасі.

Я цього не роблю, тому що для мене це дуже близько емоційно. Я спілкувалася з переселенцями з Донбасу, які розповідали мені про те, як на них від вибухів падали вікна та як вони лежали під пледом під час обстрілів. Як людина вийшла з ліфта і натрапила на тіло свого вбитого батька. Я працювала з цими людьми у театральному проекті на Сході України, я перетиналась із цією темою у «Театрі переселенця». Я все це знаю та багато чого можу розповісти. А мені деякі радять валити в Росію, через те що я говорю російською. Скажу так: я знаю людей, які говорять українською, і я патріотичніша за них.

Ти відповідала собі на запитання, що робитимеш, якщо війна з Росією розгорнеться на більшій частині України?

Ще не відповіла. Не знаю… Думаю, якщо це станеться, я не матиму права співати російською мовою. А значить, я взагалі не співатиму. Виконувати українською те, що мені самій не подобається, було б брехнею. Я зараз на ходу розмірковую про це, чіткої відповіді у мене ще немає. Я ще не знаю, наскільки насправді я люблю музику і на що заради неї готова піти. А може, я проживу в прискореному темпі той 21 рік українською, і все зміниться.

І за твоїми піснями, і за нашою розмовою я бачу, що ти вважаєш за краще вибирати чесність у всьому. Чому?

Це найефективніший метод. Через те, що я чесна, мене неможливо поставити у незручне становище. Я нічого не приховую. Тому ніколи не станеться ранку, коли я прокинуся і прочитаю десь «викриття про Лилу45». Хоча ні, я, може, таке й побачу, але це буде брехня, і ті, хто мене слухають і знають, цьому ніколи не повірять. Ну і, зрештою, тато мені прищепив чесність, мій продюсер Сашко (Олександр Крижевич – авт.) чесна людина, мене у житті оточують чесні люди, і я не можу бути іншою.

Перед тим як піти, я запитаю останнє. Як думаєш, що таке любов?

Ого… (Пауза). А яка?

Ну, ось ти казала, що дітей треба безмежно любити. Що для тебе стоїть за цими словами?

Так, я щось про це знаю… Якщо говорити про любов як про кохання, стосунки, я не знаю, що це таке. Якщо говорити про любов до світу, людей, мистецтва, дітей, сім’ї, то це те, що дає сильну енергію та мотивацію і що неможливо пояснити словами. Це те, що я бажаю кожній людині. Не хочеться, щоб світ був недолюбленим.

Слухайте альбоми Лилу45 «Девочка на воздушном шаре» и «В наушниках осень»

Головне фото: Євген Богачев