Христина Соловій: «Люди сприймають мене зухвалою, а насправді я просто відверта»

Талановита українська співачка – про новий етап у житті, нові пісні та зміни у співпраці зі Святославом Вакарчуком

Сьогодні, 26 жовтня, вийшов другий альбом Христини Соловій «Любий друг». Для співачки це не просто черговий етап у кар’єрі. Це справжні нові виклики, оточення і сподівання знайти своїх слухачів. Соловій зробила велику ставку на ці пісні. І те, як вони будуть жити у світі, визначить багато у чому її майбутнє.

«Любий друг» — це, на відміну від дебютної «Живої води» (2015), майже все авторські пісні (виключення – народна «Оченька мої чорні»). Цією роботою Христина затверджує себе як виконавиця з оригінальним матеріалом. Нову програму вона презентуватиме у концертному турі, який почався цього тижня виступом у Житомирі.

Ми зустрілися з Соловій в арт-квартирі у старовинному домі на київському Подолі. Сходи на його третій поверх пам’ятають, як на них знімали кадри для кліпу «Тримай». Майже дві години розмови пролетіли як п’ять хвилин. Рівень відвертості Христини іноді зашкалював і підкреслював головне – вона на новому етапі життя.

Це стосується майже всього – від поглядів на своє майбутнє до співпраці з лідером «Океана Ельзи» Святославом Вакарчуком і музикантом цього гурту, саундпродюсером Мілошем Єлічем. Вона знайшла музику в собі і тепер буде шукати себе в музиці. Вона змінюється, ризикує, відстоює себе. Живе.

Як би ти стисло розказала про три роки, які пройшли після виходу альбому «Жива вода»? Чим ти займалася?

Постійно доводила, що я співачка і музикант. Так працює ця сфера. Ти можеш творити і залишати це в своєму внутрішньому світі, своїй квартирі і своєму інструменті, і тішитися собі. Але якщо ти хочеш, щоб твою музику слухали, тобі треба постійно щось доводити. Іншим і собі.

Саме тому ми так довго не бачили новий альбом, хоча працювала ти над ним ще у 2016-му?

Те, що мені пропонували зробити, це був дуже легкий шлях. Продюсер, саундпродюсер, круті сесійні музиканти. Але це було все не моє. Мабуть, вже тоді я відчула готовність взяти на себе відповідальність за нове звучання свого першого авторського альбому.

Деякі лише мріють про такі умови роботи.

Ті, хто мріють, це отримують. Я це отримала в альбомі «Жива вода». Але на новому етапі мені потрібно було розвиватись в процесі, а не спостерігати за ним.

Тобто ти відмовилася від зони комфорту?

Та ні. Я її постійно намагаюсь знайти. Але для мене зона комфорту це перш за все моя внутрішня гармонія. Якщо я роблю те, що хочу, і отримую результат, який уявляла спочатку, мені стає спокійно і гармонійно. І всім навколо.

Що ж заважало твоїй гармонії?

Альбом «Жива вода» спродюсував Святослав Вакарчук – і звучання, і ідеї належать йому. Тому мій справжній перший альбом – це «Любий друг». Тут саме я була основним натхненником процесу.

Але ж на твоїй сторінці у Вікіпедії залишиться «Жива вода»?

Я нічого не маю проти цього альбому. Мені він дуже подобається, і я мріяла, щоб ці пісні вийшли. Я хотіла, щоб це трапилося раніше, 2015 року, але довелося відкласти справу – був Майдан, почалась війна.

Зараз ти спілкуєшся зі Святославом Вакарчуком вже не як зі своїм продюсером?

І так, і ні. Роль Святослава трохи трансформувалася – зараз це скоріше роль інвестора. Я думаю, він ще не чув мій новий альбом. Він більше двох років вже не був на моїх концертах. Я не можу сказати, що я рада, що він не втручається. Інколи мені дуже потрібні його поради. Але ж при цьому я їх отримую: коли надсилаю йому нову пісню, він мені завжди відповідає.

Ти змінила на початку року музикантів, альбом дописувала вже без Мілоша Єліча. Чому це все відбувалося?

Я постійно сама собі ставила питання, навіщо я це роблю…. Я не планувала ставати співачкою і хотіла закінчити зі своєю музичною кар’єрою після виходу альбому «Жива вода». Думала повернутися до літератури. Я ж філолог за фахом.

Я не можу бути милою зі всіма – це не дозволяє мені отримувати потрібний результат. Доводиться говорити іноді правду

В який момент ти зрозуміла, що треба продовжувати?

Їх було декілька. Один з них – це реакція на мою пісню «Тримай». Святославу вона дуже сподобалася, він навіть хотів заспівати зі мною в приспіві. Але в результаті залишився тільки свист. Його реакція надихала мене, Святослав дуже впливав на мене як музикант. Але я очікувала дещо іншого від альбому «Жива вода». Я бачила його більш мінімалістичним і хотіла зберегти свої сумні гармонії. Все, що відбувалося на репетиційних сесіях, мене захоплювало настільки, що іноді важко було вимовити слово. Мені дуже подобався результат і те, що ці сумні пісні отримають нове дихання.

Але вийшло дуже позитивненько. І перетворилося в русифікованому Києві на щось таке, що люди називають шароварщиною.

Я не чув таких відгуків.

Я це відчуваю. Не з відусіх і не звідусіль, але це є. І це дуже ображає. «Жива вода» задумувалася як частина ренесансного періоду в новій українській музиці, а опинилася дуже осторонь. Люди старшого покоління це оцінили, але не оцінили люди мого покоління. А я робила це перш за все для них.

Для твого покоління, вважаю, треба було додати в альбом електроніки.

Тоді ми про це взагалі не думали. Я і після того довго думала, чи вона мені підходить. Врешті зрозуміла, що так, підходить. Я слухаю багато музики, яка поєднує живе з електронікою. Це я і зробила в альбомі «Любий друг».

Вважаєш, що в тебе тепер будуть нові слухачі?

Думаю, вони з’являться. Вже пісня Fortepiano посприяла цьому, це було помітно. Коли вона вийшла, я відчула, яким потрібно робити новий альбом. Fortepiano – вистраждана пісня, я писала її два роки, відмовилася від двох готових студійних версій.

Нові слухачі, на яких я чекаю – це люди, які вміють мріяти, відчувати і бачити багату палітру пастельних кольорів, а не чорне і біле. Які не сприймають життя однобоко, не мають світоглядних стереотипів. Такі, як я (сміється).

Ти нещодавно десь казала, що тобі для роботи над «Любим другом» знадобилося відмовитися від впливу якихось авторитетів. Про кого мова?

В першу чергу, це Мілош Єліч і Святослав Вакарчук. Вони бачили мій авторський альбом як «Жива вода 2». Була записана радійна версія «Хто, як не ти», вона вибухнула. Всі були щасливі. Крім мене. Тому в альбомі нова версія цієї пісні.

Мілоша залишилося дуже багато в новому альбомі – у звучанні, ідеях. Але ми працювали так: писали одну пісню по два місяці, шукали постійно рішення. Мене не дивував той факт, що можна дві години підбирати потрібний звук хай-хета. А йому це здавалося неважливим. Це було дуже виснажливо, тому я врешті решт запитала себе: «Навіщо себе мучити?» Це було не конструктивно. Мілош мав авторитарний підхід, він казав: «Твоя пісня має звучати так».

А маленький саундпродюсер в тобі сперечався з цим?

Я думала про те, як побудувати діалог, щоб не використовувати різких формулювань. У нас були доволі гострі перепалки. Закінчилось тим, що він сказав: «Я втомився, мені треба поїхати у відпустку». А я у той час вже знайшла музикантів, з якими мені хотілося творити разом. В мене була купа ідей. Коли Мілош поїхав, я забрала всі матеріали зі студії, і пішла працювати з новою командою.

Він образився. Старі музиканти теж. Але я не можу бути милою зі всіма – це не дозволяє мені отримувати потрібний результат. Доводиться говорити іноді правду.

Мілош ображений й досі?

Ми не спілкувались після цього. Одного разу випадково бачились, але не говорили.

***

Хочеться поговорити і про більш веселі речі щодо роботи над альбомом. Я читав кредітси до нього, там написано, що клавішник «Бумбоксу» Павло Литвиненко грає на басу у «Шкідливій звичці», а Мілош на тому ж інструменті у пісні «Про весну». Що це було?

Це все мій «Любий друг» (сміється). Коли я приносила пісню і казала, що мені хочеться з нею зробити, ми відразу писали. Не чекали, коли прийде басист. Намагалися записати те, що прямо горить. Так і з’явились ці моменти.

Текст до пісні «Океан» — це переробка вірша російської поетеси Марії Кевліної. Дуже талановита версія, на мій погляд. Як трапилося, що ти почала грати в цю ігру з чужим текстом?

Це було чотири року тому. У той день я написала пісню «Хвиля», зробила собі чорного чаю і залізла у Вконтакті. Без якоїсь мети. Вірш Кевліної я вже знала до цього. Але того дня я прочитала його знов, і в мені народилася мелодія. Спочатку я зробила свою версію тексту російською, а потім зробила переклад. Написала Марині – так вона себе називає, — і пообіцяла, що зроблю пісню з її вірша.

Ще один не твій текст на альбомі – це «Стежечка», в якій використані вірші Івана Франка. Але ти взяла лише частину твору. Чому?

Фестиваль «Франко Фест» запропонував мені написати пісню на вірші Франка. Я погортала збірку, і вирішила, що обираю «Стежечку». Спочатку там не було приспіву, як в народній пісні. В тій версії вона б тривала, мабуть, хвилин десять. Але я зробила так, як є. Можливо, колись я розширю її і дам людям відчути всю драму вірша Франка.

«Стежечка» — це історія, яка розказана від імені чоловіка.

Як і пісня «Під облачком».

Так. Це не проблема – співати такі тексти? Чи є якась особливість в них для тебе?

Абсолютно не проблема. Коли я читаю слова про такі трепетні почуття, не має значення, від чоловіка чи жінки вони йдуть. Головне, що вони сильно пробирають. Зрештою, ми не знаємо: океан – це дівчина чи хлопець? До речі, ніколи про це не думала, поки не почула зараз питання.

Один мій знайомий, коли почув «Шкідливу звичку», обурився на один з рядків: «Ну, який «кусочок»? Шматочок!»

(Наспівує) «Захова-а-ай хоча б шматочок…» Якби було так, це були б вже не мої слова. Знаєте, якщо б хтось переписав всього «Скрябіна» літературною мовою, то це був би не «Скрябін». І Кузьма послав би всіх… до сраки. Я розумію, що я філолог, і на мені лежить відповідальність за чистоту мови, але я відчуваю, що мала право зробити виняток. Відколи я приїхала до Києва, в мене з’явилося багато слів-паразитів, але стосовно «кусочка»… Та навіть «кусень хліба» є! Є таке слово в українській мові – у Квітки-Основ’яненка, у Марко Вовчок. Просто в сучасній літературній мові у нас «шматочок».

Ти згадала про вплив Києва на тебе. Як ще тебе змінює столиця?

Мені тепер Львів здається дуже маленьким, в ньому стало тісно – вулички вужчі, все по-домашньому. Київ – жорстоке і холодне місто. Тут постійно якісь перегони, затори, в яких нічого корисного мені не вдається зробити. Тут дуже швидко летить час, блискавично. Мені не вистачає тут для творчості можливості побайдикувати, погуляти, впасти в смур, меланхолію. У Львові все це було. Там і написані більшість пісень альбому. Всі, окрім «Любий друг» і «Поки любиш».

***

Реакції на творчість бувають дуже різні. Були випадки, коли критика на твою адресу була дуже неприємною?

Мене дивує, коли хтось каже, що я якось не так себе поводжу, як того вимагають мої пісні. Одного разу, коли я попросила людей на фестивалі не сидіти, а встати, дехто сприйняв це як те, що я вловила зірку. Здається, тільки в Україні може бути така реакція.

Коли хтось слухає мої пісні, але не сприймає мене як особистість, це лицемірство. «Мені подобаються її пісні, але не подобається, яка вона». Але ж я їх пишу зі свого досвіду, з того, яка я є. А я буваю зла, добра, наївна, несправедлива, вперта… Взагалі, моя проблема в тому, що люди сприймають мене зухвалою, а насправді я просто відверта і щира. Я просто вважаю, що це класно економить всім час, який би я втрачала на те, аби всім догодити і сподобатися.

Нерідко я після концертів як вижатий лимон. Люди енергійні, заряджені, а мені хочеться піти і впасти десь на ліжко

Тобто все, що є в Христині Соловій, можна знайти, коли ти на сцені?

Мені здається, що це не можливо приховати. Це інколи виглядає дивно – як я рухаюсь, вдягаюсь. Я не всі свої виступи можу дивитися. Але це я. І це правда.

Ти не вчилася ні в кого, як рухатися та поводитися на сцені?

В мене не було на це часу. Я більше за все вчусь сама у себе. Не дивлюсь багато лайвів, аби щось взяти собі. Навіщо? Це ж не моє. Нехай краще в мене буде дев’ять поганих виступів, а десятий чудовий. Але всі вони будуть мої.

До речі, нерідко я після концертів як вижатий лимон. Люди енергійні, заряджені, а мені хочеться піти і впасти десь на ліжко. Тоді я думаю: може, живі виступи не для мене? Але ж потім трапляються концерти, на яких я дуже заряджаюсь. Як, наприклад, цього року на Atlas Weekend. Було круто.

Ти неодноразово казала про свій запальний лемківський характер. Ти з ним просто співіснуєш чи якось працюєш?

Мені треба знаходити компроміс між ним і світом. Сама з собою я прекрасно з ним живу,  проблеми виникають в стосунках з людьми. Особливо з тими, кого я дуже люблю. Мені дуже легко їх образити. Найближчі люди все розуміють, знають, що в цьому нема нічого страшного. Але коли я з кимось ситуативно працюю на проекті і кажу: «Ти що, дурний?» — це може сильно здивувати.

Не встигаєш себе контролювати?

Абсолютно. Мабуть, це не дуже добре. Мені б хотілося такі імпульсивні фрази викорінити, а не списувати їх на лемківський характер. Але це і допомагає мені відстоювати свою думку тоді, коли не може бути компромісів. Наприклад, коли я роблю пісню чи кліп і маю чіткий задум.

***

Знаю, що в тебе складне ставлення до свого імені. Чому?

Тому що «Христина» — це «віддана Христу». Коли мені було 15, я читала різні міфології, мене це захоплювало. Мені хотілось бути язичницею. Хоча виросла в греко-католицькій сім’ї, дуже релігійній. Я молилася два рази на день. А потім зрозуміла, що в цьому мало сенсу. Зараз я вважаю себе агностиком. Я не заперечую, але й не вірю.

Мені б дуже хотілося вірити. Але віра – це як любов. Це дар, який має прийти. Інколи мені цього дуже хочеться. Знати, що ти можеш там (дивиться до гори – ред.) попросити, і воно прийде. Але ж до мене не прийде.

Серед твоїх знайомих є такі, до кого приходить?

Є. І вони щасливі. Щастя з них випромінюється. Але це не моя історія на сьогодні. Хоча я відчуваю, що колись, мабуть, зможу повірити.

Я чекаю на момент. Коли приїду в Париж і буде все так, як я уявляла. Хоча… Ненавиджу будь-які очікування

Ти легко закохуєшся в людей? Легко розстаєшся з ними?

Розстаюсь дуже важко, закохуюсь дуже легко. Я дуже швидко впускаю людей в свій внутрішній світ, в душу. Якщо хімія є, вона виникає дуже швидко, спалахує. І в цієї людині теж. А потім у мене так само швидко згасає. Але ж від цього народжуються непогані пісні (сміється).

А чому важко розстаєшся?

Дуже прив’язуюсь емоційно. Розум мені каже: історія закінчилась, її треба відрубати. Але щось тягне назад. Інколи спогади. Інколи сни, які не можна контролювати.

Мабуть, пісні – твоя арт-терапія.

Можливо. Я не вважаю себе професійною співачкою і музикантом. Моя творчість — це ремесло. Це моє самовираження, яке дуже вдало відгукується в моїх слухачах. Це велике везіння. В мене тривіальні вокальні дані, але є щось інше. Наприклад, на «Голосі країни» я відчувала місію – вийти на такому проекті і заспівати лемківську пісню.

На конкурсі були люди сильніші за мене – як особистості і вокалісти. Тому я була так шокована, що до мене розвернув крісло Святослав. Сказав: «Давай запишемо альбом». І дотримав свого слова. До речі, із записом «Живої води» був один момент. Після ефіру мене знайшли люди одного мецената з лемківським корінням і запропонували профінансувати запис альбома лемківських пісень. Я прийшла з цими грошима до Святослава. Він сказав: «Я в будь-якому разі записав би з тобою альбом. Але пропоную тобі мислити глобальніше. В тебе є якісь свої пісні?» Ну, а далі ви знаєте.

***

Ти казала, відчуваєш, що колись повіриш. А як щодо любові і бажання залишитися з кимось на все життя? Чи чекаєш ти на це?

Я буду рада, якщо це станеться. Але… Я пробувала. Я думаю, в якийсь момент у всіх це почуття закінчується. Змінюється на вдячність, повагу, дружбу. І… моя думка може змінитись. Як багато чого змінилось в мені вже з моїм зростанням, переоцінкою цінностей.

З вірою в мене взагалі дуже цікаво. В дитинстві я хотіла бути Дівою Марією – ближче до Бога. Діва Марія на образах вдома в бабусі була для мене еталоном жіночості. Я обгортала обличчя рушником, або тюлем, дивилась в дзеркало… І загадувала бажання – стати Дівою Марією. Ось. Що це таке було?!

Скільки років тобі було?

Десь п’ять-шість. Мені в принципі подобається естетика католицизму, я дуже рано почала розділяти релігію і віру. Я приходила до церкви і думала: «Бога тут нема, але тут дуже красиво».

Ти хочеш написати книгу. Часто думаєш про це?

В мене є ідеї, теми. Але я думаю, якщо я почну з чогось біографічного, то воно буде першим і останнім.

Одразу про все напишеш?

Так. Але якщо серйозно братися за книжки, думаю, доведеться зупинитися з музикою. Навряд чи я зможу одночасно займатися тим й іншим. Мені, аби почати писати, можливо, знадобиться змінити спосіб життя, навіть країну. Стати іншою особистістю.

Пам’ятаю про твою мрію про Париж. Він на тебе чекає.

(Посміхається) Думаю, більше чекаю на момент я. Коли приїду в Париж і буде все так, як я уявляла. Хоча… Ненавиджу будь-які очікування. Я нічого не очікувала від «Голосу», альбому, кліпу… Хай краще все буде приємним здивуванням і сюрпризом.

Якщо людям не сподобається мій альбом, мабуть, я буду готова завершити кар’єру. Принаймні, зупинитись на якийсь період.

Як ти вирішиш, сподобався він чи ні?

Є методи, вони прозаїчні. Якісь рейтинги, чарти. Продані квитки. Якщо люди готові платити за музику, значить, вона їм щось дає, і це добре.

Бажаю тобі не зупинитися.

(Сумно посміхається) Дякую.

І дякую тобі за розмову.

Дякую. Це моє найвідвертіше інтерв’ю.

Повна версія інтерв’ю буде доступною у відео-форматі на офіційному YouTube-каналі Христини Соловій

8 грудня Христина Соловій презентує альбом «Любий друг» у Києві

Головне фото: Вікторія Квітка

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фотобіографія. Христина Соловій