Леся з нами. Як 19-річна піаністка подарувала нове життя «Лісовій пісні»

Джазова виконавиця Катерина Зяблюк – про те, як відтворила музику легендарної драми-феєрії Лесі Українки

Можливо, ви про це чули: «Лісова пісня» Лесі Українки має важливий додаток – список музичних творів, які у драмі виконує один з її головних героїв Лукаш. Тобто при читанні п’єси ми собі уявляємо, як звучить та чи інша мелодія. Але ж можна піти далі – зіграти увесь цей матеріал, який свого часу Леся Українка назбирала у Поліссі. І тоді історія про життя, смерть та любов отримає нові вібрації.

Українська джазова піаністка Катерина Зяблюк так і зробила. Вона опрацювала весь цей матеріал та перетворила на сюїту-імпровізацію «Лісова пісня» (англійською – Forest Song). Це 75 хвилин неймовірної битви хаосу та гармонії, експресивна зустріч кохання та страждання. У сюїті Зяблюк талановито охоплює велике коло жанрів від авангарду та джазу до етно-медитацій і це робить твір надзвичайною подією в українській музиці.

14 вересня ви зможете почути його наживо у київському закладі 32 Jazz Club/Old Fashioned Bar у виконанні Катерини та інших музикантів.

У запису сюїта «Лісова пісня» наразі існує лише у live-версії, яка була зроблена минулої зими у київському просторі МК Music Space. Катерина каже, що це не остаточний варіант – вона хоче надати цій історії більше інструментальних голосів. Про те, як це зробити, як з цим твором пов’язана її бабуся та чому Зяблюк зараз навчається у Польщі, ми поговорили із нею у Львові наприкінці червня – під час Leopolis Jazz Fest 2019.

Хто саме в тобі посіяв думку зробити такий проект? Чи то прямо з космосу прийшла ідея?

Мій викладач по комп’ютерному аранжуванню сказав, що існує видання «Лісової пісні» зі списком мелодій, які виконує сопілкар Лукаш. Я зрозуміла, що він мені це не просто так радить. Так в мене народилася ідея сюїти, яка біля двох років у фоновому режимі крутилася в голові.

А потім я почала оцифровувати записи своєї бабусі. Вона етнолог, в неї на диктофоні зафіксовано багато обрядів, звичаїв, пісень. Частку цього матеріалу я обробила – той, що пов’язаний з Поліссям насамперед. Адже саме музика цього регіону стала базовою для «Лісової пісні». І після цього я перечитала драму-феєрію Лесі Українки вже іншими очима.

Ти переслухала всі мелодії, які виконує Лукаш?

Так, я намагалася вибудувати музику свого твору так, як вона є у книжці. Мелодій Лукаша 24, вони пронумеровані у поемі, і всі їх я використовую саме у ті моменти, коли ці композиції з’являються за сюжетом.

Світ та естетика «Лісової пісні» — це для тебе дослідницький матеріал чи ти з дитинства знайома з цією традицією?

Працюючи над сюїтою, я повернула народну музику у своє життя. До цього я займалася джазом, вчилася грі на фортепіано, і лише останні три роки ця реальність є частиною мого життя. Але я робила це не з нуля, тому що в мене був бекграунд моєї бабусі. Десь в середині мене ця музика лунала і раніше, тому що я її чула в дитинстві.

Ти проводила багато часу з бабусею, коли була маленькою?

Я іноді приїжджала до неї. Вона хотіла, щоб я пішла по тій же стежці, що й вона – етнологія, бандура, довга коса, — але мабуть вона занадто агресивно прагнула залучити мене до цього. А може ми просто різні і в кожної з нас свій шлях.

Ти можеш стисло описати, про що саме для тебе ця історія – «Лісова пісня»?

Для мене в першу чергу це історія боротьби, глобального конфлікту двох світів – міфічного та реального з його побутовими питаннями і дуже жорстокими обставинами. Романтика міфічного світу намагається протистояти цьому всьому. Мавка – чисте кохання, часом наївне, це польотність. І зустріч цього світу з простою людиною Лукашем – новий досвід як для неї, так і для нього.

Для тебе особисто ця боротьба є актуальною і зараз, у 2019 році?  

Мені здається, ця тема йде крізь століття і з’являється в різних формах. Це теж саме, що й боротьба між альтруїзмом та меркантильністю, між принциповістю та безпринципністю. Це конфлікт двох речей, які обидві мають існувати і утримувати таким чином баланс у світі.

Сьогодні у світі є брак якісного та суттєвого, переважає боротьба за першість, популярність. Дуже часто ця популярність складається з повітря, в ній немає наповненості. А люди, які роблять речі, що дуже варті уваги, залишаються осторонь цього процесу. Суттєвому не вистачає доступності для людей та піару.

Ми живемо в еру Лукаша?

Так.

Той запис сюїти, який є у мережі, це своєрідна чернетка?

Так. Він взагалі не планувався, просто так вийшло. І вийшло добре. Але, звісно, я хочу розширити інструментальний склад, виступити з цим всім і записати в студії. Треба додати голосів, які б розкрили краще сюжет. Хочеться також використувати препаровані інструменти, і щоб це взагалі виглядало як театральна постановка.

Ти бачиш собі музикантів, з якими могла все це зробити?

Так, частина з них в Польщі, частина в Україні. Але моя задача – зацікавити їх ідеями, конкретними пропозиціями.

Може, є сенс поспілкуватися з театром ДАХ чи з оркестром НАОНІ?

Я згодна, теж думала про ДАХ, ми спілкувалися, хоча поки що лише через посередників. Сподіваюсь, все ще попереду. Щодо НАОНІ, я знаю, яка в них сильна школа, але поки не було нагоди почути їх наживо.

На сьогодні в мене немає єдиного рецепту, яким може бути Forest Song. Це імпровізаційна музика, яка невідомо куди приведе у майбутньому – чи це буде запис на телефон у задрипаному клубі, чи високопрофесійна робота в студії. Вгадати важко.

Ти уявляєш собі слухача, для якого зробиш це?

Перш за все, я за допомогою цього твору намагаюсь зрозуміти себе. Круто, якщо в цього буде безліч слухачів та купа фанатів, але я розумію, що це не про таку музику зовсім. Дуже здорово буде, якщо підійде один-двоє людей і скажуть: «Ти молодець». Але на сьогодні зарано про це говорити – триває дослідницька робота, і я не можу ще сказати, що добре розбираюся в Поліссі. Коли ця робота закінчиться, поки важко сказати.

***

Розкажи, яким чином і чому ти опинилася в Польщі?

Я з самого початку хотіла кудись виїхати. Але це були якісь абстрактні плани, я жила в коконі, до якого надходило мало корисної інформації з цього приводу. І тут навесні 2017-го фотограф Льоша Карпович каже: «Поїхали на фестиваль у польське місто Бєльсько-Бяла. Якщо підготуватися до нього, можна зробити кілька інтерв’ю, познайомитися з цікавими музикантами. Розширити горизонт сприйняття світового музичного процесу». І я поїхала.

Після фестивалю з’явилася ідея поступити в академію в Катовіце, це одна з найкращих джазових інституцій в Європі. Був лютий 2018 року, на підготовку до екзаменів залишалося кілька місяців – для мене, як для перфекціоністки, це був майже аврал. Але я впоралася. Єдине, що за рік я відчула, наскільки навчання в Катовіце коштовне, тому перевелася в Краків. Там навчатися значно дешевше, при цьому рівень викладання не нижче, а музичне середовище більш активне.

Чого нового за рік ти навчилася в Катовіце?

Це був комплексний процес – у Польщі інша система викладання. Наприклад, сольфеджіо розкладене на різні предмети – тренування слуху, гармонія звичайна, гармонія джазова, імпровізація. Немає такого, як в Україні, де тобі в одну купу кидають різні предмети за одне заняття. Так краще. Ти ефективно фокусуєшся на конкретних речах, не розпилюєшся на безліч дрібниць.

Чого тобі як музиканту не вистачає в Україні загалом?

Активності і сміливості. В нас є круті музиканти, але вони побоюються творчо ризикувати. Обмежують себе, тримають стилістичні рамки. «Ось це джаз, а ось це не джаз», «це круто, а це нісенітниця» — так вони розмірковують. Зневажливе ставлення джазменів до інших жанрів, наприклад, насмішка над рокерами. А в інших країнах це нормальне загальне середовище, всі грають, тусуються, ні в кого не виникає жодних конфліктів з цього приводу.

Нашим музикантам важко просто вийти на сцену і почати кепкувати на ній, вигадувати музичні приколи. Вони дуже передбачувано грають джем-сешни. У Польщі я відчула різницю. Справа не у виконавчому рівні, в нас він теж високий, а у впевненості в собі. В Польщі ти можеш грати свінг, а потім комусь стріляє в голову перейти на «афро-кубу» у розмірі 13/8 – і всі починають з цим бавитися, просто тому що їм весело. У нас таке можна побачити хіба що на якійсь п’янці. Тому на польських фестивалях джем-сешни закінчуються о 5-6 ранку, а не як у нас о 2-3 ночі. При цьому це не перетворюється на балаган.

Жанрових кордонів у музиці немає – їх треба залишити у радянському минулому

І все ж таки, Leopolis Jazz Fest, завдяки якому ми зараз перетнулися з тобою, сприяє змінам у джазовому полі в Україні?

Думаю, що так. Цей фестиваль не втрачає з часом високого рівня, постійно розвивається, а разом з ним змінюється аудиторія. Раніше на його майстер-класах люди не могли розмовляти англійською – зараз це звичайна справа. Далі, візьмемо виступ Snarky Puppy. Це непроста музика, яка потребує підготовки для слухання. І ось я приходжу і бачу купу підлітків, яким це дійсно подобається і помітно, що вони цілеспрямовано прийшли на гурт. Leopolis Jazz Fest формує середовище, дає новий досвід публіці.

Тисячі людей, які у фан-зонах фесту більшу частину часу п’ють, їдять, спілкуються та розважаються під джазову трансляцію – як вважаєш, вони теж отримують новий досвід?

Воно на їх «підкорку» записується. Можливо, ефект від цього буде не таким, коли джаз слухають свідомо, і не відразу, але люди звикають до такої музики і це важливо. І мені здається, це добре, що разом з культурним фоном існує щось приземлене, ті ж самі фуд-корти та каруселі. Для людей, які приходять у фан-зону відпочити, слухання джазу у такому форматі засвоїться набагато легше і приємніше, без якогось пресингу. Музика гармонійно входить у контекст їх звичайного життя.

Ось після виступу Боббі Макферріна я побачила компанію людей, які були на підпитку. Один з них доволі гучно імітував деякі звуки Боббі — «у, ау, еу» та інші. І люди, які проходили повз, йому відповідали. Цей хлопець зрозумів: це працює і це кльово – він переніс цю гру з концерту Макферріна у життя. Це класно.

Сайт Meloport, який ти створюєш разом з Олексієм Карповичем, це теж спроба якось впливати на ситуацію із джазом в Україні?

Meloport з’явився після нашої поїздки на польський джазовий фестиваль Томаша Станько 2017 року. Інтерв’ю та репортажі про це ми викладали на своїх власних сайтах. Але згодом ми прийшли до думки, що це має збиратися в одному місці і це має бути медіа. Ресурс, який в аналітичному напрямку розповідає про джаз і не тільки, який генерує тексти, які можна читати кілька разів, і не лише сьогодні, а й через роки.

Ми ставимо питання тим людям, чиї відповіді, на наш погляд, мають бути цікавими. Розпитуємо про дитинство, про долю та інші глобальні речі. Ми спілкувалися, наприклад, із саксофоністом Крісом Поттером, піаністом Тиграном Амасяном, гітаристом Куртом Розенвінкелем, британським саксофоністом Совето Кінчем.

Якщо максимально узагальнювати, що є головною метою Meloport?

За допомогою цих матеріалів доносити до України унікальний досвід, який мають ці люди. Така просвітницька опція, яка може допомогти українцям інакше аналізувати, сприймати та виконувати музику. Насамперед наші інтерв’ю спрямовані на музикантів. Ми хочемо допомогти їм стати краще, перевершити самих себе.

Ми хочемо довести нашим читачам, що та культура, яка в Україні вважається складною і не є мейнстримовою, теж заслуговує на увагу. Хочемо показати, що жанрових кордонів у музиці немає – їх треба залишити у радянському минулому. І що долати їх не так важко, як здається: поїхати на фестиваль у Європу, познайомитися з великими майстрами, почати вчитися за кордоном – все це можливо. Звісно, ми також хочемо розповідати більше про сучасну українську імпровізаційну сцену, але для цього потрібні додаткові ресурси й час.

Ти намагаєшся зазирнути у своє майбутнє? Бачиш себе колись польською піаністкою українського походження?

Я бачу себе лише українською піаністкою, куди б я не поїхала. Не зважаючи на те, що я здобуваю нові знання поза межами України, я розумію, що завжди буду там чужою. Найважливіше в цьому – не втратити себе, розуміти, хто ти є насправді, і не боятися цього. Для мене природньо бути українкою і українською піаністкою. В мене немає ніякого бажання змінювати це.

Фото: Олексій Карпович

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Что дает Украине Leopolis Jazz Fest и почему это важно