Досвітня зірка Христини Халімонової

3 940

Репортаж із презентації альбому «Прокидатися навесні»

5 травня 2023 року у київському театрі «ДАХ» відбулася презентація альбому «Прокидатися навесні» сонграйтерки Христини Халімонової. Замість прес-релізу про те, як все пройшло, команда Христини надіслала Karabas LIVE відгук однієї з відвідувачок концерту – вінничанки Наталі Гомель, що спеціально у той день приїхала до Києва. Далі ми публікуємо цей відгук у супроводі світлин Юрія Шакалова та Насті Яроцької.

Добре, що зал був маленьким і в ньому було темно, як найгустішої ночі. Про особисте й інтимне завжди легше ділитися в сутінках та у вузькому колі.

Освітлення, що лилося на сцену, де сиділа Христина, вистачало, аби бачити кожен рух її пальців, які оживляли струни укулеле, бачити, як стискаються й напружуються пальці босих ніг в окремі моменти виконання пісень, як змінюється обличчя Христини, коли вона дослухається до інструменту й свого голосу.

Бувають митці, які так вірно служать своєму покликанню й без залишку йому віддаються, що зливаються із невидимою вищою силою, з Абсолютом, наче стають провідниками його енергій. Але з різних причин мало хто так може і здатен на таке. Думаю, це тому, що потрібно мати вроджений талант, тобто бути обраним для ролі провідника, мати силу й характер цей талант зберегти й у процесі життя не продатися всіляким божкам та ідолам, не розмінятися на дрібниці. Та й великий талант – це завжди велика відповідальність і нелегкий хрест.

Христина саме той митець, який зберіг і примножив усе, що їй було дано від природи. Під час її виступу в мене закралася думка, що це не жінка, не людина, а якась окрема стихія. І ось я прийшла, і мені пощастило бути свідком її матеріального втілення, моменту, коли ця стихія проявляє себе серед людей. І, гадаю, таке враження у мене складалося не лише за рахунок щирості виконавиці та її повної віддачі своїм пісням, але й тому, що Халімонова не боїться довіряти власній Музі й власному внутрішньому голосу, який переплавляється у зовнішнє звучання і кличе її та зал із слухачами за собою.

Можливо, вона й сама не знає, куди веде дорога її мелодій і тексту, тому що зі сторони виглядає цілком спонтанною та вільною в своїх проявах і, здається, для неї цей шлях – також відкриття і спосіб самопізнання, а не банального самоствердження.

Коли йдеш на подібну зустріч, завжди в першу чергу потребуєш щирості й справжності автора й виконавця, хочеш бачити його самого, розкриття його внутрішнього світу, а не нав’язану йому піарниками й продюсерами маску, пошиту за мірками смаків масового споживача. І це бажання, точніше небажання бути обманутим, особливо бунтівне зараз, коли війна ламає і викручує наше нутро до невпізнаваності, й коли відбулася масштабна інфляція цінності часу, як одиниці, яку не хочеться витрачати на дурниці та фальш.

Пісні Христини Халімонової, їхні тексти й мелодика – як рідна людина, яка подає тобі свою руку у важку годину, і ви розумієте один одного з першого дотику, з першої ноти, і від цього розуміння стає легше. А живий виступ тільки підсилює це відчуття.

«смерте я хочу щоб ти знала

я тебе не боюся

ось колискову тобі написала

і зізнаюся…»

Коли Христина співала цю пісню, у моїй свідомості виринали обличчя рідних та друзів, загиблих та зниклих безвісти на війні. Думалося про тих живих, які зараз боронять Україну в нелюдських умовах, долаючи пекельні перешкоди, про братів і знайомих, що в ЗСУ, про всіх «розіп’ятих на слові «ніколи», про тих, хто оплакує болісні втрати й гаряче молиться за повернення з війни живих. Про бригаду наших штурмовиків, з якими напередодні мені випала честь їхати в одному вагоні від Вінниці до Києва – після військової підготовки вони прямували на передову з пересадкою в столиці, і з декількома з них я всю дорогу до Києва розмовляла… Я зберегла в пам’яті їхні лиця й імена, і так хочеться після Перемоги зустріти хоч одного з них і дізнатися, що всі вони повернулися додому до своїх рідних живими й неушкодженими.

«а до весни завжди залишається ніч…

не бійся… не бійся…

стільки облич… знайомих щасливих облич…

надійся… надійся…

так вже було

чи не було…

сонце заходить не там де зійшло»

Заздалегідь я планувала цього вечора зробити багато гарних кадрів та відеозаписів найвиразніших фрагментів дійства, щоб поділитися ними зі своєю подругою, яка також мріяла відвідати захід, але в неї не вийшло.

Та врешті я не змогла зробити жодного кадру, хоча рука декілька разів поривалася дістати телефон і почати знімати. Щоразу щось мене зупиняло, мені здавалося, що моя камера може сполохнути те, що відбувалося на сцені – а саме те, що було схожим на якесь дивовижне таїнство, одкровення.

Був момент у першій частині перформансу, коли мені здавалося, що перед залом не Христина Халімонова, а з’ява Причинної з однойменної поеми Шевченка, або ж це сучасна причинна – чиясь наречена-мати-сестра, яка пережила втрату близької людини і від горя їй потьмарився розум, і ця людина – суцільна відкрита рана.

Потім, коли в другій частині виступу Христина співала, сидячи за фортепіано, і в її голосі чувся такий надрив, що іноді здавалося, вона кудись провалюється, а потім виринає з того провалля разом з піснею, я згадала, як народжувала своїх синів. І мені здалося, що Христина ось прямо тут на сцені народжує свої пісні, і всі, хто прийшов на її виступ, стали свідками сокровенного. А в інші моменти здавалося, що і звучання, й емоції Христини під час виконання – наче вулканічне виверження, яке важко контролювати, такої потужної воно сили.

Але, можливо, найціннішим моментом вечора для мене стало розуміння того, що ти не сам у своїх почуваннях, зі своїми страхами й болем, і це усвідомлення працює як зцілення.

Їдучи в потязі додому, до Вінниці, я думала, як це прекрасно й обнадійливо, що з-під асфальту й бетону, між велетенських київських висоток досі оживають і вивільняються такі первісні енергії, і що є люди, які стають провідниками, транслюючи їх у зовнішній світ.

Декілька разів протягом концерту в мене промайнула думка, як мені від вдячності й переповненості емоціями зараз хочеться обійняти Христину, яку я бачила вперше в житті. Не знаю, хто чиї думки прочитав, але наприкінці вистави, на прощання, Христина простягнула руки до гостей і запропонувала всім обійнятися з нею.

Є така приказка, яку не пам’ятаю дослівно, але в якій говориться про те, що розкидаючи для обіймів руки в сторони, людина дає більше можливостей іншим людям її розіп’ясти…

Не розпинайте Христину, коли вона простягає свої руки до вас назустріч. Любіть її.