Святослав Вакарчук: «У мене є намір щось зробити у хіп-хопі»

Лідер "Океану Ельзи" - про новий сольний альбом, позитивну енергію, пандемію, політику і вищу силу

Святослав Вакарчук зробив це втретє у житті. 2008 року було «Вночі», 2011-го — «Брюссель». 6 березня 2021-го народилася «Оранжерея» — третій сольний альбом лідера «Океана Ельзи». Дванадцять пісень, захованих під мінімалістичною обкладинкою, на якій з образів лише силует Вакарчука у кепці та помаранчева крапка у верхньому правому кутку – чи то сонце у зениті, чи то апельсин на невидимому дереві, чи то світло невідомого походження.

Світло – це слово, якого достатньо для характеристики «Оранжереї». Теплі, зігріваючі хвилі розходяться від кожної з нових пісень. Будь-яка драма всередині них не є виснажливою або тривожною, бо за нею проглядає тінь великої гармонії. Наче у героїв цих пісень є оберіг, який надає їм силу та заспокоює.

Ми зустрілися зі Святославом перед початком українського туру «Оранжерея», який мав стартувати цього тижня. Але вже наступного дня після нашої бесіди концерти було перенесено на травень через посилення карантину у багатьох містах, куди збирався Вакарчук. Пандемія продовжує робити свою справу і заганяти музичний процес в Україні у маргінальну зону. Можливо, пощастить Києву, де концерти з презентацією «Оранжереї» призначені на 2 квітня о 17.00 та 20.00.

Святослав називає карантинний період «моральною зимою». Власне назва «Оранжерея» в нього з’явилася саме як протиставлення цьому холоду. Як місце, куди можна прийти зігрітися і поспілкуватися з чимось живим.

Тобі в оранжереях комфортно? Це твій простір?

Ні. Мене більше влаштовує звичайний парк. Але якщо розуміти комфорт не як суто фізичну гармонію, то оранжерея – це моє. Фізично там не дуже зручно – вологість завелика, місця небагато. Але ми ось знімали в оранжереї кліп «Знову», і мені дуже сподобалося. Провести там день зимою – класно.

Як ти визначаєш – ось ця пісня для «Океану Ельзи», а ось ця для сольного проєкту Святослава Вакарчука?

ОЕ став у якомусь сенсі заручником власної долі. Нічого поганого я в цьому не бачу. Бо є два підходи: Девіда Боуї, який кожного року змінювався як сезони моди, і групи Rolling Stones, яка останні півстоліття (після відходу Міка Тейлора) взагалі не змінюється. Це два радикальні методи: або постійно від всіх тікати у нові образи, або завжди бути таким, яким тебе хочуть бачити люди. Мені цікаве і те, і друге, тому я вибрав собі таку модель: в ОЕ залишатися тим, яким мене знають, а в сольних проєктах шукати себе іншого.

Чому тоді «Оранжерею» ти робив з майже повним складом ОЕ?

Це вплив пандемії. Всі сидять вдома, тому простіше зібрати тих, хто поруч з тобою. Лише Влада Опсєніца, який одружився на дівчині з США, зараз далеко від нас. Але коли я роблю сольний альбом, внутрішньо взагалі не обмежую себе тим, з ким можу працювати. Можу зробити пісню без гітар, без барабанів чи з іншим голосом, як ми зараз це зробили з Віталіною Мусієнко. Це робить мене вільним. В ОЕ все не так – це п’ятеро людей, які грають рок-н-рол.

Надалі, якщо дозволить час і буде натхнення, я б хотів експериментувати не лише зі звучанням, а з жанрами. В мене є ідеї щось робити в академічній музиці, в народній. В мене є намір чи у якості продюсера, чи у якості виконавця щось зробити у хіп-хопі. Мені дуже цікаво, чому в Україні, де багато крутої іншої музики, так мало сильного репу. Можливо, я чогось не знаю, але в нас має бути більше таких артистів, як KALUSH та alyona alyona. І тому мені хочеться ту енергію, яку я віддаю в ОЕ, частково направити в реп – музику, де текст, фонетика важливіші за мелодію.

На обкладинці «Оранжереї» твій силует у кепці. Ця деталь твого образу важлива для тебе сьогодні?

Після того, як я з’явився у кепці в кліпі «Знову», ми вирішили залишити її як деталь. Це ідея Діани, моєї доньки, яка працює у нас креативним менеджером. Хоча обкладинку робила не вона, а дизайнер, який вже років двадцять живе у Європі. Все це такий собі погляд на мене з боку. У сольних проєктах я собі забороняю бути домінантою, і даю всім можливість проявити себе. Коли ми робимо щось з «океанами», я більш прискіпливо до всього ставлюся.

Але будь в чому, що я роблю, я дотримуюсь принципу – гармонія важливіша, ніж оригінальність. Я часто чую про ОЕ: «Чому постійно одне й те саме?» Мабуть класно бути оригінальним, але коли це порушує гармонію, я завжди виберу її, а не оригінальність. Я готовий робити одне й те саме за формою, якщо цього потребує зміст.

«Знову» — це пісня, яку точно писав не я, а якась вища сила моєю рукою. Якщо хтось захоче висловити критичні зауваження щодо цього тексту, я пошлю його в одне місце

Я тричі послухав «Оранжерею», і взагалі не знайшов там важких думок, почуттів.

Значить, я добре їх сховав. Дуже замейкапив, мабуть. Ти не перший це говориш. Якщо це справді так, і слава Богу. Навіщо людям зараз важке? Як в Одесі кажуть, «зачем вам эти нервы?»

До речі, труба, флюгельгорн додають пісням цієї легкості, чистого повітря. Як ти дійшов до того, що саме ці інструменти потрібні?

Почну з того, що ми писали пісню «Оберіг» для альбому ОЕ. Поряд з нами не було Владо, тому ми вирішили погратися з акустичним варіантом. Мілош з Дусіком (Мілош Єліч та Денис Дудко – ред.) зіграли, і я бачу – це звучить не як ОЕ, а як вулична група, яка грає пісні ОЕ. З часом я побачив, що з цього виростає нова ідея. Пандемія, стадіонів з концертами немає і не зрозуміло, коли вони будуть, і я сказав: «Давайте уявимо, що ми акустична група, яка грає на Хрещатику чи на вулиці у Львові? Які інструменти в цій групі можуть бути?» Наші відповіді були – гармошка, акустичні гітари, духові, скрипка.

Після цього Денис Дудко купив у Швеції дуже якісну симуляцію мелотрону, який є семплером багатьох старовинних інструментів. Його використовували The Beatles, Led Zeppelin, Pink Floyd. Там і флейти, і скрипки, і труби. Я захопився мелотроном, і багато чого на ньому створив та записав. А частину цих партій потім Сергій Сидоренко та Олександр Чаркін виконали на реальних духових. Хоча в пісні «Вогонь», наприклад, звучать лише мої духові партії, виконані на мелотроні.

Чому для експериментів з вокалом ти обрав саме Віталіну Мусієнко?

Це дівчина, в яку я завжди вірив і вірю. Ще на «Голосі країни» ми зрозуміли, що вокально підходимо одне одному. Більше того, дві пісні на альбомі я запропонував їй заспівати взагалі без мене. Це були нові для мене відчуття – коли твою пісню не у формі каверу, а з нуля співає інша людина.

Але ж Олександр Пономарьов двадцять років тому саме так заспівав твою пісню «Він чекає на неї».

Так, але тоді я її свідомо писав не для себе. Показав спочатку Ірині Білик, не зрослося, а потім Саші Пономарьову, йому сподобалося. А в «Оранжереї» це були пісні, створені для себе, а потім я дав, наче одяг, який купував собі, примірити це Віталіні. І їй підійшло. Це нові відчуття.

Слухаючи пісні, де ваші голоси звучать разом, я мимоволі згадав про альбом Роберта Планта та Елісон Краус Raising Sand (2009). А потім я копирсаюсь в інформації про створення «Оранежереї» і бачу, що мастеринг альбому робив той же Гевін Лурссен, що робив мастеринг Raising Sand. Невже це просто співпадіння?

Частково так, частково ні. Те, що за альбом взявся Гевін Лурссен, пов’язано з тим, що на це не мав вільного часу наш улюблений Боб Людвіг, бо якби він його мав, то мастеринг, як зазвичай останні роки, був би Боба. Звичайно, альбом Планта і Краус – хрестоматійна робота у форматі камерної музики, і Лурссен в ній чудово себе проявив. Але ми планували працювати з Людвігом, просто по таймінгу не співпали. А невипадковість цього в тому, що ми всі любимо Raising Sand, особливо Мілош. Хоча як референс його ми точно не тримали в голові. Якщо говорити про асоціації, то скоріше на «Оранжерею» могла вплинути наша любов до Бека.

Про пісню «Знову». Мені чомусь бачиться за нею якийсь конкретний життєвий сюжет, де був і синій вагон, і зелений чай. Так і було?

Ні, конкретної ситуації не було. На мою думку, це епічна пісня. Вона була написана за півгодини, і текст до мене прийшов з неба. Це неначе вижимка всього мого життя у декількох рядках.

На відміну від музики, в якій я впевнений, я ніколи не міг оцінити власні тексти пісень. Іноді вони здаються мені непоганими, іноді банальними. Але «Знову» — це пісня, яку точно писав не я, а якась вища сила моєю рукою. Якщо хтось захоче висловити критичні зауваження щодо цього тексту, я пошлю його в одне місце.

В альбомі є пісні, які написані давно, але чекали свого часу?

Так, це «Не зачиняй в спальню вікно» та «Зоре моя». Першій з них вже близько десяти років, другій – п’ять чи шість. «Понад усе» та «Диво» я написав минулого року, коли був у США. Але більшість створена у період з лютого по грудень 2020 року в Україні.

Які пісні з «Оранжереї» є шанс почути на концертах ОЕ?

Думаю, «Знову». Можливо, «Саме та». Але передбачити це неможливо. Пісні «Сонце сідає», «Невидима сім’я», «На лінії вогню» рідко звучать на концертах ОЕ. Чому? Уяви собі: в тебе трек-лист, в якому переважно мають бути швидкі динамічні пісні, тому що це краще допомагає входити в резонанс з публікою. І в цьому трек-листі є декілька місць для повільних пісень. Але проблема в тому, що в ОЕ є доволі багато непоганих повільних пісень. І ось ти береш «Сонце сідає», «Етюд», «Сьогодні», виконуєш. І після цього тобі кажуть: «А де «Обійми»? А де «Не питай», «На небі»?» Так для багатьох ліричних пісень не залишається місця. Частково ще й для цього ми робимо мої сольні проєкти, щоб ці пісні ексклюзивно звучали.

Ви писали альбом «Оранжерея» без репетицій пісень. Чому так вирішили?

Так, це такий Radiohead-стайл. Я був проти цього підходу. Але так захотіли хлопці, і я сказав, давайте спробуємо. Це цікаво було. Ти нічого не відпрацьовуєш, прямо в студії береш і записуєш, щось накручуєш. До речі, деякі треки потрапили на альбом у версіях, які ми робили як демо, щоб з ними далі працювати. Але нічого більше з ними не робили. Наприклад, та ж «Знову». Дехто дивується, чому в мене там такий хриплий голос. А це тому, що я співав для демо, думав, що буду переспівувати потім. Але через пару місяців я зробив пару дублів, і сказав собі: «Не вірю». Нехай воно хрипле і нещасне, але чесне.

У прес-релізі «Оранжереї» ти називаєш період карантину, коли був створений альбом, «моральною зимою». Зараз, у березні 2021-го, як ти думаєш, ця зима надовго?

В мене поки немає відповіді на це питання. Мій критичний розум каже, що так, як було, вже не буде. А в глибині мого серця надія каже, що людство сильніше за будь-які епідемії.

Будемо чесними. Патерн поведінки людей з точки зору їхніх бажань та інстинктів не змінився за останні 50 тисяч років. Міняються лише форми. Тому я розумію, що страх ходити в кінотеатри та на концерти може в чомусь змінити людей назавжди, але я не уявляю, як вони можуть свідомо відмовитися від тих емоцій, які отримують при контакті з живою музикою.

Це як від сексу відмовитися. Зрозуміло, що коли дізналися про страшні хвороби, які передаються статевим шляхом, люди стали обережніше, але ж секс при цьому не пропав, розумієш? Так, концерти будуть з обмеженнями, будемо міряти температуру, вакцинуватися, тестуватися, але щоб люди вирішили жити взагалі без концертів – я в таке не вірю. Людина – істота соціальна, жодна революція цього не змінить, це в наших генах. Ми хочемо відчувати тепло одне одного у фан-зоні, взаємодіяти одне з одним при роботі в офісі, тримати коханого чи кохану за руку у темноті кінозалу. І, мені здається, це забрати неможливо. Пандемія – великий виклик нашому укладу, але я не вірю, що люди перестануть бути людьми.

Тепло і кохання, про які ти згадав, це і є мабуть те, що створюють світло «Оранжереї», про яке я казав до цього. Співати про кохання та любов, коли тобі 20 років, і зараз – в чому різниця?

Якщо дивитися на пісні зовні, різниця помітна – у мелодіях, складанні рядків. Але всередині мене як творця нічого не змінилося. Як це пояснити… Ну, от можна знову на прикладі сексу. Хоча, мабуть, не треба, бо в інтерв’ю буде забагато сексу (сміється). Але що б таке інше взяти…

Може, їжу?

Так! Ось, наприклад, шоколад. Він як був смачний для мене 25 років тому, так і залишився. Нехай то був у дитинстві звичайний наш батончик, а зараз я можу собі дозволити спробувати якийсь бельгійський шоколад – і що? Об’єкт змінився, а відчуття – ні. Мабуть, я як людина змінююсь, і в системі координат інших це очевидно, але оскільки я всі ці 25 років йду і створюю пісні поруч з коханою людиною, для мене нічого не змінюється з точки зору відчуттів. Кайф, любов, оргазм. Проявляти це у творчості – це саме те, за що я вдячний Богу, який мені подарував таку можливість. Заради цього я готовий на будь-які жертви. Якими б я дорогами не йшов, мене все одно вертає до творчості. Як це нещодавно знову відбулося. Все, що забирає в мене музику, не може бути довго в моєму житті. Політика теж.

Альбом вийшов 6 березня, у день народження твого тата. Невипадкова дата.

Так, це дуже символічно. Але ми не підганяли реліз під цю дату. Якщо б потрібно було, аби він вийшов на два тижні раніше або пізніше, я б спокійно це зробив. На жаль, тато встиг почути лише дві пісні з цього альбому, коли вони буле ще демками. До речі, 6 березня я був у Львові, ми заснували фундацію імені Івана Вакарчука, вона буде займатися вшануванням його пам’яті. Є ідея зробити його пам’ятник, назвати вулицю його іменем, зробити іменну стипендію, наукову конференцію.

Як би описав твій зв’язок з ним зараз, майже через рік після його смерті?

Це словами не скажеш…  Навіть не знаю, чи хочу я їх шукати. Скажу так: це один з тих зв’язків, який ні на йоту не ослабів за цей час, і щось мені підказує, що це на все життя. Для мене він є. Яким був у житті, таким і залишився. Який він є – це я залишу при собі. Це не для всіх.

Я свідомо сьогодні не питав тебе про політику. Думаю, ти зголоднів до розмов про музику і втомився від запитань про політику.

Я не втомився від запитань про політику… Я зробив те, що мав зробити, чітко про це сказав. Я б хотів залишатися для тих, кого я привів в політику, товаришем, тим, хто може допомогти, порадити, але продовжувати занурюватися в це з головою не вважаю за потрібне. Я далі йду своєю дорогою, вони своєю.

А щодо запитань – я не уявляю, що колись стану аполітичним, це неможливо. Мені завжди болить все, що відбувається. Але моя найбільша цінність для України поза творчістю – як громадського діяча. Тобто в тому ампула, коли я можу об’єднувати. В політиці це неможливо, вона у всьому світі ділить людей на своїх і чужих. Є ті, хто живе в цьому як сир в маслі і отримує від цього задоволення, є навіть ті, хто приводять свої країни до процвітання. А для мене жити в постійному перетягуванні канату – це не я, це анти-я. Це мене сильно вимотує.

Якщо мої скромні зусилля в благодійності, освітніх проєктах, в кінці кінців, висловлювання думок з приводу подій, будуть корисні – слава Богу. Але політика як така – це боротьба за владу, і крапка. І вона забирає в мене гармонію. Це для мене не припустимо.

Слухати альбом «Оранжерея» на YouTube Music, Apple Music, Spotify, Deezer

Фото: Вікторія Квітка, Валерія Допірчук