Сергій Танчинець: «Усі чоловіки з заходу країни, які співають українською, схожі на Вакарчука»

25 440

Лідер гурту БЕZ ОБМЕЖЕНЬ – про готичну молодість, знайомство з продюсером та визначення слова «батьківщина»

На початку листопаду стартує друга частина цьогорічного туру гурту БЕZ ОБМЕЖЕНЬ. У списку – 25 міст України. Останнім з них буде Київ 18 грудня. І гурт на чолі з Сергієм Танчинцем буде штурмувати у столиці не аби який майданчик, а Палац спорту. Велика амбіція, реалізовувати яку наважуються не більше 10-15 виконавців у країні.

Підстави зазирати на таку висоту БЕZ ОБМЕЖЕНЬ є. В останні два роки гурт значно виріс в очах слухачів – його кліпи мають мільйонні перегляди в YouTube, треки міцно тримаються в радіоефірі, а концерти збирають повні зали. Щирість і життєвість – ознаки ліричних, трохи сумних, але сильних духом пісень команди Сергія Танчинця.

Ми зустрілись із Сергієм, аби обговорити феномен успіху БЕZ ОБМЕЖЕНЬ. До цього гурт, заснований в Мукачеві, йшов майже 20 років – з 1999-го. Ми зазирнули у минуле. Зачепили порівняння з «Океаном Ельзи». Відновили хронологію знайомства Сергія з його нинішнім продюсером.

Але почали розмову з глобального. Колись Танчинець сказав, що на початку історії БЕZ ОБМЕЖЕНЬ він не розумів, в чому меседж гурту і про що саме він розповідає людям. Мені було цікаво, як він це бачить сьогодні.

Зараз ти розумієш, в чому меседж БЕZ ОБМЕЖЕНЬ?

Нам було по 17 років, коли ми починали. В такому віці не всі розуміють, що несуть своєю творчістю. Нам просто хотілося грати рок-н-рол. За роки ми багато чого пройшли – забуття, творчі паузи, відсутність натхнення… І ось ми все ж таки тут.

Мені подобається фраза, що якось сказала наша піарниця Аліса Хачатрян: БЕZ ОБМЕЖЕНЬ надихає та об’єднує». Багато хто зізнавався: «Коли мені важко у житті, я слухаю ваші пісні, і мені стає легше». Я особисто цього ефекту у нашій музиці не відчуваю – коли я її слухаю, то чую в ній, здебільшого, технічні недопрацювання і думаю про те, що можна було зробити краще. Тому я дуже вдячний людям, що вони відгукуються. «Надихає та об’єднує» — чудовий слоган.

Наші пісні про те, що відчуває кожен у житті. Радість закоханості, гіркота розставання та інше. Мені про це пишеться, і я не хочу орієнтуватись на щось ще, окрім натхнення.

Ти завжди був впевнений в тому, що твої пісні потрібні людям?

Абсолютно ні. Було два-три роки, коли я не міг зорієнтуватися, що робити, шукав себе як музиканта. Щоб я не робив тоді, мені все не подобалося. Деякі треки, написані в той час, я просто поховав назавжди. Деякі вижили – наприклад, основа пісні «Буду з тобою» написана в 2012 році (прем’єра кліпу на неї відбулася минулого тижня — ред.). Вона випадково залишилась в мене на телефоні.

Мною рухала неможливість не робити музику. Це допомогло пройти етапи депресивного музичного стану. Я собі не уявляв, як це: в мене з’явиться текст або мелодія і я не зроблю з цього пісню?

Що це були за два-три важкі роки?

Десь з 2010 до 2013-го. У 2008-му змінився склад, ми довго входили в робочий режим. Кожен з музикантів на той час паралельно працював у різних гуртах – хтось у Lama, хтось був стейджменом «Бумбокс», хтось взагалі у кавер-бенді. Всім треба було кормити свої родини, а я намагався все це якось склеїти. А потім відбулася Революція Гідності, яка багато чого змінила у нашому суспільстві, і стало зрозуміло, что нам з нашими піснями треба рухатися вперед.

До цього, у 2007-2009 роках, ви працювали з продюсером. Це був важливий досвід?

Завядки продюсеру ми переїхали з Мукачева до Києва, випустили сингл Underground та альбом з такою ж назвою. Я дуже вдячний цій людині за те, що вона для нас зробила. Нас ротували на М1, людям подобалося. Але потім сталася фінансова криза 2008-го, і наша робоча схема розвалилася через фінансові проблеми.

Які ілюзії тебе залишили під час цих випробувань?

Насамперед, мене залишила думка про те, що якщо тобі твоя музика здається геніальною, то люди швидко її полюблять. З часом виявляється, що не така вже й вона геніальна, а задля успіху треба багато працювати.

Ти завжди хотів успіху – тисяч глядачів та великих залів?

Я завжди хотів стадіонів. І ми тепер вперто рухаємося в цьому напрямку. Довгий час я провів в андеграунді, і мені там було некомфортно. Мені не потрібно, аби мене впізнавали в магазинах, але завжди хотілося, щоб люди, почувши назву БЕZ ОБМЕЖЕНЬ, розуміли, про що йде мова. Саме для того ми, наприклад, пішли на «Х-фактор», про який ми, я гадаю, ще поговоримо.

Ти ще не наговорився про «Х-фактор»?

Просто мене всі завжди питають (сміється). А мені не лінь відповідати.

Я запитаю про інше. Вчора переслуховував ваші альбоми і помітив, наскільки легко ти раніше варіював у текстах українську, англійську та російську. Яка з мов для тебе найрідшніша?

Найрідніший для мене – закарпатський діалект української мови. Його ще називають русинською бесідою чи підкарпатською говіркою. Мова, якою спілкується більша частина людей на Закарпатті. Звичайно, літературна українська для мене теж рідна.

Щодо російської, то її вистачало у моєму житті тому, що в Закарпатті у часи СРСР завжди було багато військових та інших спеціалістів з Росії, зі сходу України. А англійська була світовою мовою рок-н-ролу, яку ми вивчали завдяки музиці, яку слухали. Тому у піснях я користувався в різні часи цими мовами, але зараз ми принципово не співаємо російською. Я не маю нічого проти цієї мови в Україні, але з 2014 року не використовую її у піснях. Тому що коли в твоїй країні війна з сусідом, то не дуже хочеться співати мовою цього сусіда.

А ти можеш зараз перейти на закарпатський діалект?

Можу, звичайно (посміхається). Але тобі не буде це зрозуміло. (Починає говорити на діалекті. Дійсно, нічого не зрозуміло). Я сказав зараз: «Я можу сказати по-іншому, але ти все одно нічого не зрозумієш».

Мабуть тоді не треба. Давай перейдемо до сьогодення. Зараз ви знову працюєте з продюсером. Розкажи, як його треба шукати.

Це почалося близько року тому. Ми грали на святі на честь дня народження Олега Ходачука, відомого українського бізнесмена. Він любив наші пісні, чув їх по радіо. Його «половинка» Наталя знала про це і зробила все, аби гурт БЕZ ОБМЕЖЕНЬ зіграв на цьому святі. Був прекрасний концерт, всі гості фанилися, чудова атмосфера.

Після цього ми Олега та Наталю вже як друзів запрошували на свої виступи. Потім від нього надійшла пропозиція: зробити саундтрек для великого анімаційного проекту, який він реалізує разом зі студією «95 квартал». А ще трохи пізніше ми з директором гурту Женею зрозуміли, що у нас просто не вистачає сил рухати проект БЕZ ОБМЕЖЕНЬ без продюсерської допомоги.

Чому? І про яку саме допомогу йдеться?

Ми стали актуальним для аудиторії гуртом, але аби вийти на максимальний рівень, потрібні були інвестиції, менеджмент, маркетинг. Не тільки гроші, а ще й робота багатьох людей заради популяризації БЕZ ОБМЕЖЕНЬ. Я запропонував Олегу Ходачуку колаборацію. Йому знадобилося три хвилини, аби прийняти рішення. Воно було позитивне.

Дарк, готік, скандинавьска міфологія – це все захоплювало. Але мені воно подобалося скоріше естетично, ніж ідеологічно

Хто був автором ідеї піти з концертом до столичного Палацу спорту?

Ми вирішили, що нам потрібен великий концерт як етап на шляху до майбутніх перемог. Обирали між київськими майданчиками Stereo Plaza та Палац спорту. Прийшли до думки, що витрати на те, аби зібрати Stereo Plaza (зал на 5 тисяч глядачів – ред.), не дуже сильно відрізняються від проекту з концертом у Палаці спорту. А місткість залу при цьому майже вдвічі менша. Тому обрали більш масштабну локацію.

***

У минулорічному альбомі «5 хвилин» є пісня «Тарасова гора», яка своєю потужністю дуже відзрізняється від інших. Схоже на те, ніби ви згадували молоді роки, коли записували її.

Ріфф до цієї пісні наш гітарист Андрій Радько придумав ще у 2008 році. «Тарасова гора» нагадує мені творчість гурту Audioslave нині покійного Кріса Корнела. Колись я для неї придумав якийсь тарабарський текст англійською, ми навіть декілька разів її виконували. А коли ми вперше виступили на фестивалі «Тарасова гора» і нас запросили туди знову, меня захотілося зробити такий неофіційний гімн «Тараски». Я написав текст українською і ми це зробили.

До БЕZ ОБМЕЖЕНЬ ти грав навіть дум-метал. Це були веселі часи?

(Сміється) У 15-16 років в мене був проект під назвою «Ортодокс». Від нього залишилися лише назва та згадка, жодного треку в записі не збереглося. Це було щось подібне до Theatre Of Tragedy. Я ще тоді полюбляв Moonspell та Therion. Трохи пізніше блек – Satyricon та інші. Потім цей інтерес перейшов до грайндкору, дету, хардкору – Cannibal Corpse, Six Feet Under, Death, Sepultura… Це те, що я слухав. Але коли з’явився гурт БЕZ ОБМЕЖЕНЬ, ми грали поп-рок.

«Ортодокс» — це було для тебе серйозно?

Так, мені здавалося тоді, що це буде всесвітньо відомий проект (сміється). Але зараз я розумію, що це все було просто романтикою.

Цікавився ідеологією темних сил та служителів диявола?

Всі ми тоді були трошки сатаністи і трошки шльопнуті (сміється). Мода така була. Дарк, готік, скандинавьска міфологія – це все захоплювало. Але мені воно подобалося скоріше естетично, ніж ідеологічно. В мене з тих часів залишились знайомі, яким досі це цікаво, вони їздять на концерти у Європу. Це круто. Хоча мене вони, можливо, вважають попсовіком.

***

Тебе ображає, коли кажуть, що пісні БЕZ ОБМЕЖЕНЬ схожі на той чи на інший гурт?

Всі чоловіки з Західної України, які співають українською мовою, схожі на Вакарчука. Це нормально.

Ти телепат. Саме про це я збирався запитати.

Ну що ображатися? Якщо людям подібно, що з тим зробиш? Ми зі Святославом обидва з Мукачева, обидва співаємо українську рок-музику з ліричними текстами і емойціним перенавантаженням. Так сталося. Я не імітую Вакарчука. Навпаки, іноді я роблю гірше для БЕZ ОБМЕЖЕНЬ — відмовляюся від якойсь класної штуки в пісні тому, що переживаю за схожість зі Святославом Івановичем.

Але оскільки я з величезною повагою і любов’ю відношусь до «Океану Ельзи» і розумію на якій висоті знаходиться цей гурт, в мене немає ніяких ревнощів щодо порівнянь. ОЕ зовсім далеко. Не тільки від нас – від всіх. Ми йдемо своєю дорогою, вони своєю.

Шляхи у вас різні, але і ти, і Вакарчук маєте чітку громадянську позицію, яку регулярно висловлюєте. Як ти для себе визначаєш, коли треба говорити, а коли мовчати?

Раніше я не відчував грань між першим та другим. Я не міг себе втримувати, аби не коментувати зашкварні зради та щось подібне. Останнім часом я намагаюся таке не оцінювати. Реагую тільки на загальні події, про які не можу мовчати як громадянин.

Артист завжди має думати перед тим, як щось казати. Бо його почують не два-три співрозмовники на кухні, а мільйони людей. За слова потрібно буде відповідати. І неможливо бути поза політикою взагалі – треба сформулювати для себе якусь позицію і відносно неї жити. Тому що в час, коли в країні війна, сірого не може бути. Ти або «за», або «проти». Коли в нас буде мир, тоді буде і час для довготривалих дискусій. А зараз треба бути прозорим у своїй позиції.

Мовчати, коли питають, це не діло?

Якщо ти, наприклад, прийшов на інтерв’ю і тобі ставлять питання, май силу відповідати на нього. Якщо питають, чий Крим, а ти вважаєш його російским, збирай валізи та їдь звідси.

Коли твій син Лук’ян, якому ще немає й року, підросте, що ти йому розкажеш про батьківщину і про те, що це взагалі таке?

В мене вже були такі розмови – з донькою Настею в 2013-2014 році. Батьківщина – це для мене насамперед не земля, а люди, які на неї живуть. Батьки, друзі. Це традиції, в яких я виріс. Я часто возив Настю в село в Карпати, де провів дитинство. Вона прониклася тим життям – запахами, образами, колядками, горами. Тим, як віздначають Різдво. Ось це все і є батьківщина – конект, який ти відчуваєш з тим, що бачиш, чуєш, кого ти обіймаєш і хто біля тебе знаходиться.

Моє оточення занадто палким патріотизмом ніколи не відрізнялося. Ми любили Україну, знали ії важку історію, але все це в нас не дуже боліло. У 2013-2014 роках все змінилося. Я і багато інших людей зрозуміли, що важке минуле й досі живе, тому що ми з ним не попрощалися. І я намагався Насті все це пояснити. Що таке війна, що таке Російська імперія. І вона зрозуміла. Жовто-блакитні кольори стали для неї особливими – вона завжди реагувала на них, вже розуміючи, що це наш прапор. Мене це дуже тішило. Думаю, я зможу розказати це і Лук’яну.

2 листопада починається український тур БЕZ ОБМЕЖЕНЬ