Pianoбой у Палаці спорту: сторі, яка стала ХІСТОРІ

3 370

Музичний оглядач Ігор Панасов – про наймасштабніше шоу у житті одного з головних музикантів України

Два роки тому у Володимира Кличка вийшла книжка «Управління викликами». Потужна, як і джеби у боксерському ринзі від її автора. Там легендарний український боєць серед іншого пише: виклики, які він ставить собі – це те, що дозволяє йому відчувати життя гостро і повноцінно.

Сольна кар’єра Дмитра Шурова – це один великий виклик, кинутий самому собі. Прийняти його – робота не на рік-два. Може, на 15-20, а може на все життя. Людина, яка з початку 2000-х чудово виглядала на місці композитора та музиканта, десять років тому вирішила бути артистом. Дві різні стихії, в загалі-то.

Потрапивши у шкіру Pianoбой, Шуров відважно б’ється за право залишатися собою, але при цьому постійно нарощувати аудиторію. Треба дякувати Богу, талант-шоу «Х-фактор» та серіалу «Слуга народу»: завдяки співпраці з ТБ він став відомим широкому загалу.

Паралельно з медійним охопленням, зростали розміри столичного залу, який у змозі зібрати Pianoбой: у 2013-2015 роках це були тисячні Atlas та Зелений театр, у 2016 – п’ятитисячна Stereo Plaza, у 2018 – приблизно такий же за кількістю, але більше статусний Палац «Україна».

За логікою зростання більшості українських виконавців, їхня наступна зупинка на цьому шляху – Палац спорту. 8 березня 2020 року це нарешті трапилося і з Pianoбой.

Арт-підготовка

Дмитро Шуров не є вихованцем або клієнтом продюсерського цеху. Але маленька та горда команда Pianoбой вибудувала промо-кампанію шоу у Палаці спорту ґрунтовно та креативно. Зустрічі зі студентами університетів, послідовна серія інтерв’ю онлайн-виданням, телеканалам та блогерам. Головною спецією у цьому піар-рецепті став цикл відео «Pianoбой іде у народ», на яких Шуров працював продавцем на ринку, контролером у транспорті, співробітником кол-центру… Навіть дояром, який мацає корівок там, де в них молоко.

Це не допомогло досягти аншлагу (зал був повний десь на дві третини), але загалом виглядає як титанічний труд людей, які вирішили зробити все і трохи більше для того, аби про шоу ХІСТОРІ дізналося якомога більше слухачів. ХІСТОРІ – це назва альбому Pianoбой, який вийшов у листопаді минулого року.

Унікальний оркестр «Кураж», який зібрав композитор та диригент Дмитро Саратський. Рояль, якому більше ніж сто років. Хор, який пританцьовує, з десятків бек-вокалістів Pianoбой у фірмовому для них білому одязі. Раніше Шуров використовував відеозаписи з цією армією на різних шоу, цього разу він зібрав їх наживо у глибині сцени – і це виглядало вражаюче.

Не як у всіх

«Ми можемо показати вам піротехніку. Ще більше піротехніки. Ще більше. Але ми покажемо вам концерт, де головним героєм буде музика», — приблизно такі слова озвучив голос за кулісами на початку шоу ХІСТОРІ. Pianoбой з року в рік позиціонує себе як інді-проєкт, який рухається своїм шляхом в українському шоу-бізнесі. Така преамбула підкреслила цей момент.

Під час цього оголошення полум’я вогню виривалося по периметру сцени. Тобто вбито було двох зайців відразу: і піротехніку показали, і підкреслили, що це не є найважливішим.

І почалося те, за що завжди й любила Дмитра Шурова його Pianofamily, у якому б залі він не виступав. Відчайдушні ігри музичного розуму, сценічні веселощи, мелодрама дорослих людей, які не забули, що таке бути дитиною.

Шалений флешмоб глядачів під «Добре з тобою» — із паперовими зірочками, які були розкладені на сидіннях Палацу спорту. Несамовиті стрибки Дмитра Саратського, білі кросівки якого були помітними персонажами дійства навіть для глядачів у дальніх секторах. Рішучі соло нового гітариста Сергія Гризлова, який вражав не лише знанням своєї справи, але й незабутнім ірокезом на голові. Регулярні міграції частини хору на сцену та назад. Постійні перевдягання Шурова, який за декілька секунд за допомогою своїх ресайклінгових прибамбасів перетворювався то на апгрейженого гусара часів наполеоновських війн, то на денді, який полюбляє все чорне.

Пару пісень усередині концерту Шуров зіграв акустично з декількома музикантами на самому краю сцени, майже стоячи однією ногою у фан-зоні. Це були десять хвилин «тихого Pianoбою», які він присвятив своїй сім’ї.

До і після цього було багато гучного: неймовірна тонка симфонічна кода у «Пустелі», грандіозне, майже епічне виконання «Лучшее, что есть», розмальована аранжувальними фарбами «Родина», про яку Шуров відверто скаже «як же складно грати цю пісню».

Великий зал – великі можливості вразити. У Палаці спорту «На вершині» виглядала, як топ-бойовик для будь яких танцювальних форматів, хоч до рейву. «Сьогодні це ми» — найкрасивіша пісня альбому ХІСТОРІ – обернулася ходінням головного героя у народ, точніше пірнанням у фан-зону, де його обережно тримали секунд тридцять. На Freedom можна було почути, як у великому просторі працює імпровізаційна міць Шурова і як фортепіанна енергія заповнює собою зал до самої стелі.

Це були дві години саме того, що було обіцяно на початку: шоу, створене з величезною повагою до музики.

Продовження виклику

Українського виконавця, який осягнув столичний Палац спорту, зазвичай питають про НСК «Олімпійський». У випадку з Pianoбой не має значення, який масштаб буде наступним. Його сторі особлива – це насамперед процес перетворення суперталановитого музиканта на артиста. І саме за цим найцікавіше спостерігати.

Дивитися, як класичний інтровертний характер залишає зону комфорту та намагається знайти для себе гармонію там, де треба бути багато на людях та у зовнішньому русі. Помічати, як принципово він захищає своє право на територію свободи там, де він міг би її втратити (наприклад, його відмова виконувати пісню «Слуга народа» з того моменту, коли цей бренд перетворився з серіального на політичний).

Критично відмічати для себе, як багато ще йому треба працювати з вокалом – не задля того, аби розкидатися октавами, а щоб більш багатогранно висвітлювати тонкощі власних пісень.

Із захопленням відстежувати, як він колихається на межі між власними творчими амбіціями та помітним бажанням бути зрозумілим для широкої аудиторії: а це в Україні розвага не для людей зі слабкими нервами.

Все це дуже зворушливо та важливо для української сцени загалом. Чим більш успішним буде особливий шлях Pianoбой, тим більше надій залишиться жити у серцях тих виконавців, хто бажає не зраджувати собі і мати можливість заробляти саме музикою. Хто не хоче перестати мріяти та сподівається вписати свою маленьку власну сторі у велику історію, як це робить вже сьогодні Дмитро Шуров.