Фотоальбом: Dakh Daughters запалюють в українському мюзиклі «Гуцулка Ксеня»

11 566

Учасниці фрік-кабаре розповіли Karabas LIVE про зйомки у стрічці, де вони зіграли самих себе

7 березня у прокат виходить комедійний мюзикл «Гуцулка Ксеня». За його сюжетом, американець українського походження Яро приїжджає на початку ХХ століття до Карпат, аби одружитися на «свідомій українці».

Так він хоче втілити заповіт батька, щоб отримати його спадок. У горах хлопець зустрічається із гуцульською дівчиною на ім`я Ксеня. Ця зустріч змінює все його життя.

Головним музичним тлом стрічки стало фрік-кабаре Dakh Daughters. Учасниці гурту написали саундтрек до «Гуцулки Ксені» і зіграли у фільмі самих себе. Для цього в кадрі вони приміряли на себе автентичні українські костюми минулого століття.

Напередодні прем’єри ми зібрали фото гурту зі зйомок «Гуцулки Ксені» та розпитали дівчат про любов до гуцульської культури та національні стереотипи.

Як ви потрапили до фільму «Гуцулка Ксеня»?

Cоломія Мельник: Режисерка фільму Альона Дем`яненко запропонувала Dakh Daughters взяти участь у зйомках. Ми погодилися і занурилися у процес з головою.

Це ваш перший досвід в кіно?

Анна Нікітіна: «Гуцулка Ксеня» — моя друга стрічка. Раніше знімалася у фільмі Олексія Германа-молодшого «Під електричними хмарами».

Наталка Галаневич: А для мене це перший досвід зйомок у повнометражному художньому кіно. Це дуже своєрідний процес, який потребує інакшого внутрішнього перерозподілу енергії, ніж концерт чи вистава.

С. М.: Кожна з нас має різний досвід, але у всіх за плечима театр.

(Учасниця Dakh Daughters Руслана Хазіпова також знімалася у фільмі «Дике поле» — ред.)

Які ролі ви грали у фільмі? Як у них вживалися?

А. Н.: Ми грали самих себе, тільки в іншій епосі, тому вживатися в ролі особливо не довелося. Під час зйомки найважче було синхронізуватися із записаною фонограмою. У пісні «Серденько» я придумала собі інструментальну імпровізацію, і коли знімали мої руки, ніяк не могла потрапити в запис.

С. М.: У кіно ти мусиш розуміти: все, що потрапляє в кадр, фіксується назавжди. Тому для нас це був дуже виснажливий і відповідальний процес.

Спеціально під гурт для фільму створювалися автентичні костюми. В чому їхня особливість?

С. М.: Ми довго радилися з Альоною щодо костюмів, в яких було б комфортно нам самим і які б одночасно відповідали епосі з фільму. Ми пропонували свої варіанти, костюмери стрічки – свої. Врешті дійшли до висновку, що найкраще Dakh Daughters пасуватимуть старовинні українські народні сарафани з колекції Влада Троїцького, які зберігаються в театрі «ДАХ» і в яких ми відіграли не одну виставу. Команда костюмерів дуже постаралася, щоб відтворити їхні точні копії. А доповненням до них стали чудові капелюхи, які стилісти зробили для кожної сцени окремо.

Ви звикли до театральної та музичної сцени. Наскільки робота в кіно відрізняється від них?

А. Н.: Кіно – абсолютно інший світ. Камера не терпить неточних дій, в об`єктиві ти як під мікроскопом. В театрі можна грати більш вільно, бо за тобою спостерігають живі люди, в яких є свої думки та емоції. А перед кінокамерою в тебе є конкретні задачі, які тобі треба виконати, і коли режисер каже: «Стоп!» — повторити їх знову в наступному дублі. Я згодна з афоризмом Фаїни Раневської, яка говорила, що зйомка в кіно – це «коли ти миєшся в бані, а туди заводять екскурсію школярів». Разом із тим це класний досвід і перевірка себе на професіоналізм та витримку.

Чим для вас є гуцульска культура?

Н. Г.: Особисто для мене вона є скарбом України. Я не вважаю цю фразу пафосною, адже в ній – потужність і міць, екстракт сили і незламності людей, які живуть у горах. Найбільше в гуцульській культурі мене цікавить колористика – поєднання відтінків на вишиванках, писанках, кераміці.

Головна героїня «Гуцулки Ксені» опинилася в ситуації, коли приїжджий американець змушений одружитися на ній, аби отримати спадок. Як би ви повели себе на її місці?

Н. Г.: Мабуть, закохалася б (сміється).

Dakh Daughters виступали у США. З якими стереотипами щодо сприйняття американцями української культури ви стикалися?

А. Н.: В Америці ми були не так довго, аби можна було оцінити якісь стереотипи. Люди, які приходили на наші концерти – публіка, яка або дісталася нам «у спадок» від «ДахаБраха» і давно мріяла про наш виступ у США, або ж просто цікавиться world music. Це переважно хіпі, які в принципі не стереотипні. А з пересічними американцями я стикнулася лише раз. Вони думали, що Україна – це Росія. Хоча, саме поняття «пересічний американець» — теж стереотип. В кожному штаті свої закони, тому люди всюди різні.