12 питань до андеграунду. Dreadnought про риб, тролів та незадоволених бабусь
3 922
Тернопільське тріо розповіло про пошуки себе у рідній країні, де «ніколи не було спокійного існування»
Вони створюють враження дуже дивного гурта-фантома. Хоча чому створюють? Вони так існують. Не замикаючись, не прикидаючись, не намагаючись сподобатися, застряючи десь між пластів свідомості, яка вичерпалася і чекає на перезавантаження.
Змішуючи стилі, ця тернопільська формація створює музику для мізантропів, яка озвучує будні, спрямовані назад. Учасники ірраціонального тріо Dreadnought відповіли на наші запитання. У відповідях знайшлося місце і музиці, і безцільно прожитим рокам.
Гурт Dreadnought був створений в Тернополі 2013 року. Грає на межі гранжу, нойзу, стоунеру та психоделії. У листопаді 2015-го випустив перший міні-альбом Green Valley. Протягом наступних двох років гурт презентував два сингли (Shizophrenia, Red Shine). У грудні минулого року також вийшов лайв-альбом Math Is Everything з шести раніше не виданих треків.
1. Що зараз відбувається з Dreadnought?
Ремко (гітара, вокал): Вічні метаморфози, як і завше. Як і заповідав Іван Якович – лупаємо скалу. Наразі будемо починати співпрацю з лейблом, виходити на діджитал-дистрибуцію водночас із релізом синглу (сподіваємося, цього разу з upcoming album). Також плануємо в грудні завітати до декількох українських міст. А так, то ми у перманентному турі Внутрішньою Монголією. У пошуках форми, змісту, причин і речей, про котрі ще не розповіли.
Рома (барабани): Музиканти вже рік як звикають до мене і знову шукають себе.
2. Наскільки Тернопіль відокремлений музично, на ваш погляд, від решти України?
Ремко: Тернопіль – дивне місто. Воно ізольоване, маленьке, спокійне. Але якщо уважніше придивитись і опинитись у правильному місці у правильний час, можна потрапити на найдушевніші та найдикіші шабаші, котрими dark side of the Ternopil завжди славився ще з часів Нівроку та Висадок. Портал в цей дивний світ наразі – бар «Коза». Там завжди можна окультуритись музичними інтервенціями польских панків, італійских дрон-фолькерів, японських грайндкорників. Та й українські виконавці теж з’являються там частенько. Місце, загалом, культове і успішно відіграє свою музично-просвітницьку та об’єднавчу ролі вже довгий час.
Але, все ж, малі габарити міста (де новий чувак з гітарою, якого ти не знаєш, викликає здивування) формують доволі замкнене середовище. Та, як на мене, це не є недоліком. Ми не маємо канонів, котрим слідуємо, не маємо розвинених жанрових тусовок, котрі диктують менталітет. Тому єдине, що нам залишається – бути самими собою і протоптувати свою власну стежку, бо така дорога завжди цікавіша.
Діма (бас): В Тернополі дуже мало гуртів, які розвиваються. Є «старожили», які валять, і хвала їм та честь за це. А молодняк халтурить, і якщо щось і починає робити, то це або металкор або «альтернатива». Альтернативою в нас називається всяке «ге» зі текстами «буття – небуття». А ще в нас відсутня «тусовка» за окремими канонами чи стилями. В нас в Тернополі всі тусять разом, що і додає, мабуть, різноманіття в музику.
3. У вашому арсеналі сингли і EP. Що з повноформатним альбомом?
Ремко: Працюємо над цим. Не хочеться, щоб альбом був просто послідовною компіляцією треків, тому зараз працюємо над загальним концептом (чи то, скоріш, анти-концептом) та створенням нового матеріалу. Як вимогливий до себе перфекціоніст, я, скоріше, просиджу ще рік на репетиційних базах з диктофоном, аніж випущу LP «щоб було». А так, стараємось до пори до часу компенсовувати відсутність цільного «музичного полотна» різноманітним лайв-контентом, синглами, живими виступами.
Діма: Стараємося не стріляти треками, а робити шось цікавіше. На це йде багато часу. Ну, і альбом таки дорогий по фінансах. Все в процесі.
4. На вашій емблемі кровожерна риба. Що це особисто означає для вас самих?
Ремко: Для мене це лише рефлексія художника на нашу музику. Кожного разу ми стараємося при створенні арту надавати ілюстраторам максимум свободи та мінімум ідей. Зараз ми втілюємо в життя певний експеримент, в якому зібрали художників з максимально різними стилями, щоб кожен з них створив один стікер, що стосується групи, але повністю вільний від інших обмежень. Так що незабаром візуально Drednought буде не лише агресивно налаштованим вудильником.
Діма: Риби по своїй природі тихі, але після себе лишають хвилі. От і ми такі ж. Стараємося своїми звуковими хвилями достукатися до слухача.
5. Розкажіть про найбільш шалений концерт в історії свого гурту?
Ремко: Є різні плани шаленості. Найбільший рок-н-рол ми зловили під час нашого першого одеського виступу в клюбі «Выход». Там не обійшлося без міксів різноманітних речовин до, під час і після виступу, оживляння басиста практично як у серіалі «Вініл», безсонних ночей по хостелах з музикантами та тусерами. А відіграли, здається, так собі.
Інший край шаленості – Тернопільскі Козеналії. Це була ініціатива-протест святкуванням Дня міста і проводилася на одній з центральних вулиць міста. У результаті нашого виступу бабусі викликали поліцію, а маленькі діти з батьками прийняли абсолютно іншу сторону і починали підтанцьовувати під Red Shine та лізти на сцену. Це було несподівано, але дуже круто.
Діма: Концерти на фестивалі Electric Meadow. Всі три, на яких ми були.
6. У вашій пісні Schizophrenia є слова «what is behind me». А що зараз там?
Ремко: Безцільно прожиті роки (сміється)
Діма: Взагалі то, ці слова про смерть. І заклик «Just look into my eyes!» означає, що зі всім треба стикатися фейс ту фейс. Не дивимось назад, тільки вперед!
Рома: Там є такі слова?
7. Ви особисто вірите в спроможність незалежної музики в Україні?
Ремко: Не назвав би Україну країною можливостей, але для незалежної творчості умови в нас хороші. Не в плані, що це легко, а в плані, що є чим надихатись, з яких криниць черпати та на якому грунті проростати. Бо спокійного і розміреного існування в нашій країні ніколи не було і, можливо, й не буде. А те, наскільки якісно музиканти сублімують навколишній хаос – це вже інше питання. Я вважаю, що в Україні є потенціал хорошого музичного продукту не лише фольк-спрямування і самобутнього за своєю природою. Ну, і третій інгредієнт – підтримка слухача. Незалежна музика може бути незалежною від шоубізу, але якщо не має хоч мінімального сапорту від своєї цільової аудиторії, тоді на виході залишиться лише гора мертвих бендкемпів та саунклаудів.
Діма: Якщо в тебе батя мажор, то можна вірити (але тоді музика вже доволі «залежна»). Простим смертним це мегаважко. Але за рахунок локальних двіжів і тусовки можна розраховувати на якесь майбутнє. Але все одно — бабки, бабки, бабки! Дуже в нашій країні то рішає, від цього нікуди не дінешся.
Рома: Поки ми бомжі, доти ми художники.
8. Ваше ставлення до інтернет-тролів і мережевого срача?
Ремко: Люди так розважаються. Якщо все розглянути через призму «Теорії ігор» Еріка Берна, то можна побачити цілковиту психологічну вигоду від таких транзакцій що «тролів», що їх «жертв». Відповідь на провокацію та доведення своєї правоти, напевно, найпотужніший соціальний гедонізм сьогодення. А тролі лише дають цьому акту насолоди статися, отримуючи і свою долю винагороди.
Рома: Наше всьо.
9. Що таке у вашому розумінні незалежна музика і чи є майбутнє у такої творчості в Україні?
Ремко: Колись грандж був незалежною музикою. Ріс собі, розвивався, збирав в гаражах депресивних підлітків. А потім мажорні лейбли, зрозумівши потенціал нового ринку неповнолітніх бунтарів, сотворили з пана Курта ікону обуреної молоді (від чого він сам, в результаті, був не в захваті).
Незалежність (читати «свобода») — відсутність будь-яких прив’язок. Поки тобі нічого не треба (й іншим від тебе так само) — це незалежність. Але коли музикант розвивається та зачіпає серця аудиторії — він обростає залежностями. Створює валентний зв’язок між собою, слухачами, соціумом. Якщо музикант перемикається на підтримування та розвиток цих зв’язків — він стає залежним від своєї публіки та її бажань, якщо ігнорує попит та все одно рухається своїм шляхом — зберігає незалежність. Мажорні лейбли допомагають музикантам стати залежними та вдовольняти попит слухача. Мінорні — допомагають зберегти статут-кво та достукатись до поціновувачів. Ось і вся різниця, на мій погляд.
Чи є майбутнє? Важко сказати, але хочеться сподіватися. Поки в нас відсутня залежна жанрова музика, незалежній — вдвічі важче. Формації запалюються і згасають без будь-якого розвитку та перспективи. Як завжди, з правил є вийнятки, але більшість з них рухається у сторону залежності закордонної і десь в районі Шегинь теж позбуваються independence-цноти. Але потенціал цікавих незалежних формацій в нас є. Єдиний спосіб використати цей потенціал — рухатись та не зупинятись. Стукайте — і вам відкриють, кричіть — і вас почують.
10. Що вас найбільше дратує в понятті «обиватель»?
Ремко: Якщо погратись в Задорнова-етимолога, то слово походить від «обивати» — проживати. Хоча в даному контексті, скоріш, проісновувати. Різниця між обивателем і повноцінною людиною десь приблизно така ж, як між співмешканцем і другом. Колись такі «співмешканці» дратували, особливо своєю домінуючою кількістю. Зараз я вже більш вибірково ставлюсь до тих речей, на які витрачаю свої реакції, особливо – негативні.
Рома: Обиватель грав металкор в 2007-му і виконує клаудреп в 2018-му.
11. Експеримент – це спосіб життя чи форма періодичного існування?
Ремко: В ідеалі це має бути способом життя. Особисто в мене експеримент – це, на разі, лише одна з ситуативних частин мого Я. Саме цей персонаж і пише музику, виступає перед натовпом, виражається без обмежень та відкривається душею навиворіт. Але коли затихає остання нота, на внутрішню сцену виходять інші люди, котрі бояться заговорити з незнайомцями і сидять по кутках, чи систематизують олівці за кольором, ведуть ділові розмови з клієнтами і ставлять телефон завжди перпендикулярно до краю столика. Ці люди не експериментують.
12. Кого ви вважаєте дредноутами своєї музики?
Ремко: Будь кого, хто сміливий настільки, щоб бути самим собою. Це, як на мене, суттєво відрязняє людей творчості від ремісників. Ікон в моєму храмі багато і вони з різних релігій: Джим Моррісон, Девід Лінч, Сергій Рахманінов, Вільям Берроуз, Курт Кобейн, Джим Джармуш, Сід Баррет, Акутагава Рюноске, Михайло Врубель, Ієн Кертіс, Курт Воннегут, Марк Сендмен, Говард Лавкрафт, Нік Кейв з Бліксою Баргельдом, Том Йорк, Станіслав Лем, Том Вейтс, Бет Гіббонс, брати Стругацькі. Дуже часто саме не музиканти впливали на те, як я бачу свою музику.
Діма: Дредноут (назву скоро будем змінювати, хехе) – це сукупність різних жанрів, усього, що наслухали і почули, не говорячи про музику в цілому. Насправді, не можу для себе визначити когось конкретного. Я люблю грінду.
Рома: Люблю Exotic Animal Petting Zoo, вони срані генії. Але нікому не були потрібні (плак-плак).
Фото з архівів гурту Dreadnought
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 12 питань до андеграунду. VOVK про овець, кризи та домашніх котів
