«Пирятин», «Тантра» та велич арійської раси

10 388

Музичний оглядач Ігор Панасов – про складний космос другого альбому гурту «Пирятин» «Тантра»

Мати свій особливий голос, слово, характер та змістовний власний світ – єдина на сьогодні стратегія для існування музиканта. У будь-якому жанрі. Деяким на пошуки цього не вистачає життя, декому достатньо лише почати.

В гурту «Пирятин» немає ані продюсера, ані лейбла, ані комплекту менеджерів. Але вже восени 2019-го – через три роки після заснування – бенд без напруження зібрав солдаут у київському клубі на 450 глядачів (більше до залу не впустили). Навіть рекламу концерту не встигли розгорнути.

А ще раніше їхню пісню «Арта» почали співати українські військові. Ще тоді, коли вона у демо-версії була записана.

З середини травня, за два тижні до виходу альбому «Тантра», на майданчиках гурту у соцмережах та YouTube багато хто писав, яка нетерплячка в них в очікуванні релізу. «Наїбашусь в гаражі у п’ятницю під новий альбом», — небагато українських виконавців можуть похвалитися таким гарячим слухачем і його увагою саме до альбомів.

Звідки в команди, яка доречно називає себе частиною контркультурної сцени, такі палкі прихильники? Що робить «Пирятин» непересічним явищем в українському культурному полі? І чому альбом «Тантра», який вийшов сьогодні, може зміцнити його позиції?

Обкладинка альбому «Тантра». Автор: Іван Семесюк

Театр, але не одного актора

Засновник і фронтмен «Пирятина» Іван Семесюк – артист у кожному своєму публічному прояві. Художник, скульптор, поет, блогер. Його думки про сьогодення, котяри-гопники у формі скарбничок чи історії про його бідолашного та скаженого кота Хлодвіга – все це особлива реальність, вдивляючись в яку, важко знайти межу між станами «ржати» та «ридати». Ще складніше побачити ту точку, в якій сире, невгамовне, смішне та страшне життя перетворюється у руках Семесюка в мистецтво слова чи візуального образу.

І хоча чотири роки тому він склав пензлі і не повертається з того часу до живопису, його жлоб-арт-діло досі живе і, здається, ще довго буде процвітати поза волею автора. Минулорічний скандал навколо Хору імені Верьовки, який миттєво актуалізував роботу Івана «Horror імені Верьовки», створену ще до початку війни, це чітко показав.

Семесюк зібрав «Пирятин» у 2016-му зрілою людиною за 35. Це не випадок «хочу на сцену», «хочу бути музикантом». Це про нові горизонти та неможливість мовчати, коли є що сказати. Американське кантрі, ірландська та європейська барокова музика давно є глибинною частиною інтересів Івана. Гостре бажання віднайти зв’язок цих прошарків культури Заходу з українськими реаліями і було імпульсом для появи «Пирятина».

Семесюк почав опановувати губну гармошку (пізніше ще й банджо). Він до сьогодні самокритично називає себе «не-музикантом». Але якось так все закрутилося, що навколо не-музиканта створився новий світ – спочатку з музикантів, а потім слухачів.

Лідер «Пирятина» лише частково правий, коли каже, що в Україні немає артистів, які шукають оригінальне локальне втілення вищеназваних стилів. Принаймні, в нас є Sasha Boole, який віднайшов українське кантрі як багатогранне явище (а не як суцільну ранчо-клоунаду на кшталт «сільського гламуру» Антіна Мухарського у 2000-ні). Однак, Саша – це насамперед соло-історія, по суті людина-сам-собі-оркестр, а «Пирятин», при всій семесюкоцентричності проєкту, це повноцінний гурт, де немає другорядних героїв.

Саме з ланцюгів, які пов’язують всіх учасників гурту, і побудоване те, що самі «пирятинці» називають power country. Басист та саундпродюсер Артем Малюга – досвід створення оптимального звуку. Гітарист Богдан Буткевич (екс-Sweetlo) – акустична міць. Барабанщик Андрій «Біт» Литвинок (екс-O.Torvald) – виконання такого рівня, що все, що він настукав у хаті Семесюка поза межами студії, майже без правок увійшло до альбому.

Нарешті, щиро татуйована «пирятинська валькірія» Надя Каламєєць – бек-вокалістка, про яку лідер гурту каже, що боїться її. Це такий комплімент неабиякій енергетиці дівчини.

Те, як міцно і рівноцінно пов’язані всі п’ятеро, можна зрозуміти, подивившись на YouTube-каналі «Пирятина» коротенькі відео, що вони зняли перед прем’єрою альбому «Тантра». Рідко можна побачити таке змістовне усвідомлення смислів власної творчості всіма музикантами гурту.

Ну, а тим, хто хоче відчути, який рівень взаєморозуміння існує окремо між Семесюком та Буткевичем, ласкаво просимо до їхніх вишуканих треш-феєрверків у віскі-відеоблозі «ЇБ ТБ».

Від дикої паті до Шиви та Шакті

Дебютний альбом «Атентат» (2018) Семесюк та Малюга писали з іншими учасниками. Після того гурт більше ніж на половину змінився. Нові люди – нова глава. Саме тому, що «Пирятин» — це спільнота, перша та друга роботи помітно відрізняються одне від одного.

Атентат, як відомо, це замовне вбивство. А тантра – мудрість, яку можна побачити у нескінченній грі індуїстських божеств Шиви та Шакті (хоча Надя Каламєєць каже, що «це коли люди хитро єбуться»). У тому, що створює «Пирятин», немає випадкових речей. Саме тому значення назв багато про що говорить: якщо перший альбом – це дика вечірка з купою матюків, то другий – мудре доросле похмілля після неї. Теж з матюками.

«Атентат» — це спринт, а «Тантра» — розуміння того, що життя як марафон, бігти доведеться довго і що гівно з будь-якої голови не вилітає ось просто так після прослуховування хороших пісень.

«Народився на районі» — урбан-хорор про те, як жила людина і померла собі, контркультурна відповідь хіту «На раёне» Потапа і Насті. Заглядання у свідоцтво про смерть пересічного мешканця українських спальників

Брудної лайки в «Пирятина» стало трохи менше, і це очікувано підвищило ефект від кожного міцного слова. Тут вже якщо з’являються «вітри-пиздюки», то ти їх відчуваєш, як щось по-справжньому нестерпне (наприклад, як тупий срач у мережі). А якщо з’являється «пиздець», то саме їм починає смердіти десь між рядків.

Те, як змінився «Пирятин», можна помітити на прикладі одного образу. Немає сумнівів, що маршрутка у пісні «СМТ» — це та сама маршрутка, яка два роки тому їхала у пісні «Яготин». Тоді, у минулому, в ній були «вонючі жлоби». Зараз Семесюк не дозволяє собі таких різких оцінок. Може, це тому, що маршрутка у «СМТ» нікуди не їде – ліричному герою не знадобиться трястися у ній разом із «жлобами». А може, з інших причин.

З таких ось мікросюжетів і вимальовується в альбомі картина українського power country. У пісні «Цицьки» Дмитро, який їздить у метро, бігає по життю від одного жіночого бюсту до іншого, і це, здається, біганина по замкнутому колу. «Аватар» — алкоголічно-генетична сповідь людини, яка п’є «вино розведене гівном» і продовжує таким чином діло свого батька та діда.

«Народився на районі» — урбан-хорор про те, як жила людина і померла собі, жахливий нарис-некоролог, який за бажанням можна розглядати як контркультурну відповідь хіту «На раёне» Потапа і Насті. Таке собі заглядання у свідоцтво про смерть пересічного мешканця українських спальників.

Ці вкрай переконливі, майже документальні сюжети, які нагадують заголовки новин, перемішані у «Тантрі» з ліричними абстракціями. За якими, це зрозуміло, для Семесюка як автора всіх слів стоять дуже конкретні речі. На точку за півкроку від емоційної прірви, де стоїть герой «Помаленьку», він точно ступав. І «Тараща», де він співає про улюблених жителів Наддніпрянщини, це не просто набір назв міст, а ціла концепція.

І дивний, незвичний для «Пирятина» бонус-трековий «Привид» (інді-поп в дусі The xx) – це точно про відчуте власною шкірою.

Легко впізнаваний, побутовий ритм у «Тантрі» дуже розумно зшитий з суб’єктивними переживаннями. І це те, що наочно відрізняє гурт на чолі з Семесюком серед багатьох українських виконавців, які творять поза поп-сценою. «Пирятин» співає не стільки про себе, скільки про нас.

Жорстка, чіпка спільна повсякденність є головним наповненням цих пісень. І, можливо, вони пов’язані з життям навіть більше, ніж треба для безпеки автора. Бо коли ти чуєш рядок «зима за сраку вкусив собаку», а потім дізнаєшся, що реального Семесюка «на районі» вкусив реальний собака (при чому, вибачте, саме за сраку), то воно якось трохи тривожно.

Арії-аграрії, послухайте його

Музично «Пирятин» став більш різноманітним. Та сама «пауер» заносить те саме «кантрі» на дуже різні території. Пост-панкові «Вуса» у фіналі різко переходять до хардкор-панку зразка 40-річної давнини. «Тараща» наповнена сирою силою прото-панку на кшталт The Stooges. Оптимістична трагедія з назвою «Човник» настільки наближається до айріш-фолк-автентики, що десь поруч, між нот сопілки, пробігає тінь видатних Clannad зразка 1970-х. Про «Привид» вже сказано вище.

Звичайно, альбом свідомо названий так, як і пісня «Тантра». І цей 6-хвилинний епос з двома вражаючими соло (сопілка та губна гармоніка) – найдрайвовіша робота на альбомі. І перевантаження цього тексту східно-релігійними термінами – знакова річ, бо розтягує масштаб погляду «Пирятина» майже на всю планету.

Але якщо брати гостроту і актуальність моменту, у який з’явився цей альбом, його справжній центр – це «Родіна». Пісня, яка хірургічно деконструює відому радянську цитату-мем «с чего начинается Родина», перевертаючи її з голови (саме так він живе у мізках мільйонів українських громадян) на ноги. Це тонка інформаційна диверсія, яку Семесюк оформлює водночас з прямотою бійця інформаційного фронту та винахідливістю художника.

Якщо «Арта» була хвилею вогню, то «Родіна» — це робота розвідувальної групи.

І це найсильніший меседж Україні, яке надсилає сьогодні гурт «Пирятин». «Арії-аграрії, послухайте мене», — звертається Семесюк у першій ж пісні. Є надія, що послухають більш уважно, ніж, скажімо, минулорічні «Гібридні війни» Ореста Лютого, які були приблизно про те ж. Все ж таки «Пирятин» дотримується зрозумілої пісенної форми й іноді повторює приспіви не менш часто, ніж це роблять поп-зірки.

Залишається одне питання.

Чи перетнуться у житті «пирятинське» power country та Дмитро з метро і той хлопець, що народився на районі? Адже вдячна аудиторія гурту Семесюка, яка полюбляє його вже зараз, мабуть, і так все розуміє. Хоча, якщо вона буде підспівувати якомога гучніше, є шанс, що почують й інші. Шанс точно є.

Слухати альбом «Тантра» у Souncloud, YouTube, Google Play, Apple Music, Deezer