«Ми перейшли на українську». Досвід людей, які змінили російську мову на державну

Почуття, думки та побутові історії від тих, хто свідомо вирішив вживати українську замість російської

25 квітня 2019 року в Україні ухвалили закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Він передбачає, що знання мови обов’язкове для отримання іноземцями паспорта громадянина України. Української тепер буде більше в медіа, театральних виставах, кіно, сфері обслуговування, на полицях книжкових магазинів, у рекламі та в програмному забезпеченні. 

Ця новина втішила людей, які у дорослому віці усвідомлено зробили мовний перехід, почавши спілкуватися у побуті не російською, а українською. Про те, як важко було прийняти таке рішення, що на нього наштовхнуло і як після цього змінилося життя, розповіли герої і героїні з різних куточків країни.

«Всі позитивно сприйняли те, що я перейшла на українську»

Марина, 27 років
арт-директорка

У мене з оточуючими ніколи не було проблем з двомовністю: один одного ми розуміли, ніхто нікому не дорікав за вживання чи невживання мови. До переходу я добре знала українську, хоч поза шкільними уроками в сім’ї її не вживали. Говорити чисто, а не суржиком, могла тоді лише мама.

Я заговорила українською весною 2014 року. Тоді був тижневий воркшоп в університеті, у якому я брала участь. Всі задіяні в воркшопі виявились україномовними.

Було так природно спілкуватись українською, що я вирішила заговорити нею і за межами тусовки в університеті.

На це рішення вплинули і події на Майдані. Я відчувала необхідність відмежуватися від усього ворожого. Мова стала першим і найліпшим кроком.

Всі позитивно сприйняли те, що я відмовилася говорити російською. Вдома до мене почали звертатися українською, хоча між собою продовжували спілкуватись як завжди. Найкумендішими були спроби тата вимовляти деякі слова. За 5 років у нього вже є відчутний прогрес і я ним безмежно пишаюся.

Перший місяць спілкування було важко. В голові була каша, особливо коли я стомлювалась. Тоді слова «ніт» та «чшто» були моїми постійними супутниками.

Друзям було незвично чути українську 24/7, а зараз для них дикість, якщо я кажу щось  російською.

Нові знайомі дивуються, коли дізнаються, що я знаю російську і не з пелюшок щира українка. Пройшов етап звикання, коли важливо було не зриватися та попри все говорити українською. Спочатку було багато перекладання в голові. Зараз частіше думаю українською.

Коли треба написати щось неформально і від себе, типу посту до фейсбуку чи листа подрузі — російською виходить вільніше та більш невимушено. Але я продовжую робити це українською. На все потрібен час та зусилля.

«У Харкові до мене ставились нейтрально або проявляли цікавість»

Сергій, 26 років
ІТ-спеціаліст, поет

Навесні 2013 року мені вперше в Харкові запропонували флаєр українською мовою. «Візьміть, будь ласка! Гарного вам дня!» Це було настільки яскраво і водночас пересічно, що я зарікся колись так само вплинути на чиєсь життя.

Я поет, і влітку того ж року почав писати вірші українською. За рік перейшов на українську повністю. Друзі сприйняли це без проблем. Я чекав більш негативної реакції від декого з них і за це мені досі соромно. Найскладнішим виявилося  перебороти страх перед працівниками сфери обслуговування. Я перестав купувати цигарки в одному з кіосків бо почув: «В Харьковє на украінском нє говорять». Такі коментарі скоріше виключення, ніж правило.

В цілому я завжди ставився до української добре, хоч і виріс в російськомовній сім’ї. На мої зміни домашні відреагували адекватно, а батько навіть почав розмовляти зі мною українською. Це співпало з його сплеском цікавості до сучасної української культури і літератури, тож все було доволі органічно. Зараз він читає більше укрліту, ніж я.

Частіше люди або ставились до мене нейтрально, або проявляли цікавість.

Я взяв за правило вести себе порядно, розмовляючи українською. Реакція  літніх людей у Харкові на таке — це цікавий експірієнс.

Зараз у мене зник внутрішній дисонанс і я почуваю себе на своєму місці. Мені приємно говорити моєю мовою. Досі реакція на українську мову в Харкові — це гарний тест на адекватність співрозмовника. І я радий чути, як щороку ним користується все більше людей.

«Я запам’ятав кілька снів, де говорю українською»

В’ячеслав, 30 років
поет, копірайтер

Бувають дні, коли все стає сліпуче чітким і різким, як від спалаху ядерного полум’я. Для мене таким днем стало 1 березня 2014 року.

Штурм Харківської облдержадміністрації (ХОДА — ред.) я бачив з площі. До того двічі був на Майдані, брав участь у сутичках під Академією внутрішніх військ, будував барикади, бився, ночував в ХОДА. Ненависті я тоді ще майже не відчував.

На вулицях були російськіі знамена і росіяни, які змішувалися з місцевими. З ХОДА скинули українські прапори, а ввечері по телевізору показали, як Совет Федерації дозволив Путіну вторгнутися до України.

Я тоді ще любив російське апокаліптично-тягуче кіно: Тарковського, Лопушанського і наступного дня подивився стрічку Германа «Трудно быть богом» в кіно. Те, що я побачив, намертво зрослося з тим, що відбувалося під ХОДА, і відділити російську мову й культуру від побаченого я вже не міг.

Два місяці над Харковом висіла тінь падіння. Триколор підняли під міськрадою, ми чинили опір як могли — малювали графіті, мітингували, тощо. Але простуючи вулицями, я не припиняв думати, що українська мова тут більше не звучатиме. Надто небезпечно. Це сповнило мене соромом і прихованим гнівом.

Ті весняні події були як вітер. Вони в одну мить вимели з голови усі сентименти щодо російської культури і братнього народу.

Мені, як, мабуть, і всім на Сході, півжиття розповідали що західні українці інші, що я не зможу опанувати українську, думати і бачити нею сни, писати вірші. Це був виклик. І я його прийняв.

До цих подій до української я був байдужим. Довкола її було мало, я вчився в російській школі. Помітив мову, коли з’явився дубляж фільмів. Перейти на українську хотілося лише пару раз, особливо гостро — коли прийняли закон Ківалова-Колєсніченка у 2012-му. Тоді я ще був російськомовним, однак на рівні, якого я не можу пояснити, відчув глибоку лють. Я не розумів, як можна в тотально русифікованій країні ухвалювати додатковий закон про регіональні мови через гніт російськомовних, якого не існувало.

Говорити українською починав з водіями трамваїв і продавчинями. Десь з півроку дивно почувалися м’язи обличчя, бо міміка в мов різна. Найважче перехід дався на роботі та в колі друзів. Важкувато розмовляти чистою українською, не збиваючись на мішанку, коли ти у великій компанії.

Я запам’ятав кілька снів, де говорю українською, всупереч популярному твердженню, що це неможливо.

Було цікаво, чи перейду я на російську в критичній ситуації? Втім, в рамках військового вишколу, коли я ледь не втопився, перепливаючи річку, прохав інструктора забрати пакет зі спорядженням чистою українською.

Батьки знали, що я цікавився різними ідентичностями. В школі я сповідував самороблене лівацтво, у виші писав курсові на тему Ізраїля, а колись до смерті закохався у релігійную юдейку і з рік думав над переходом у юдаїзм.

Втім, після мовного переходу виявилося, що в нашому слобожанському роді майже самі українці. Дід у молодості розмовляв українською, а батько розповів, як в школі його перевчали на російську, змушуючи говорити «правильно», а україномовних дітей звали «чєртямі», українську ж — «чєртячьім язиком».

Що мені дала українська? Тепер я знаю, хто я такий.  Відчути землю після життя на палубі.

Я ніколи не міняв російську ідентичність на українську — в РФ в мене немає близьких, особливої спорідненості із росіянами я ніколи не відчував. Я, радше, був ніким, tabula rasa. Мої експерименти з ідентичністю — і радянською і юдейською — витікали з певної безвиході, певної порожнечі, яку по собі лишає русифікація. Я не жив в СРСР, не маю єврейського коріння. Майже вся рідня зі Слобожанщини. Насправді, я завжди був українцем, мав серед родичів людей з промовистими українськими прізвищами: Кущів, Сердюченок та Курило. Але мене позбавили цього спадку.

«Відчувала себе неправильною, коли спілкувалася російською з україномовними»

Софія, 25 років
дизайнерка шкіряних аксесуарів

Я перейшла на українську взимку 2015 року. До цього був період, коли захотілося змін. Я відрізала волосся, перестала вживати нецензурну лексику. Почала зустрічатися в україномовним хлопцем.

Коли він пішов на війну, стала працювати в «Національному корпусі», де колеги говорили державною. В мої обов’язки входило розказувати про діяльність організації. Робити це російською не хотілося, а моя українська була жахливою. Ще на мене вплинула Революція Гідності, бо до неї я не любила Україну і українців не поважала. Так я поступово йшла до того, аби спілкуватися українською.

Коли я спілкувалася з україномовними знайомими, думала, що говорити російською неправильно. Відчувала, ніби я утискаю державну мову.

Я завжди вважала, що українська мова дуже гарна і що розмовляти нею можна лише тоді, коли в тебе чиста вимова, немає суржику і ти не лаєшся. Коли у мене вийшло говорити без лайливих слів російською, я вирішила, що зможу і перейти на українську. Через місяць практики побували у друзів в Тернополі. Це мені дуже допомогло, бо в Черкасах, де я живу, мало україномовних людей.

Досі коли сварюся або злюся, з’являється російська. Вона агресивніша.

Для мене це велика зміна у житті. Це важко пояснити, але я наче переїхала. Деякі знайомі і друзі дитинства перестали ідентифікувати мене як людину, яка жила тут. Для них я нова, наче приїхала сюди з-закордону. Мій образ у них в сприйнятті досить статичний. Через це незручно говорити з ними українською, бо вони дивляться на мене, як на незнайомку.

Головне фото: nau.edu.ua. Інші фото надані героями і героїнями матеріалу

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Волонтерство як стиль життя. 4 різні історії про досвід благодійності