«Герой мого часу» – справді смішна українська комедія. Із домішком смутку

Олексій Бондаренко ділиться враженнями про комедію, яка в будь-який момент могла стати драмою

«Герой мого часу» – режисерський дебют Тоні Ноябрьової у повному метрі та перша по-справжньому смішна і розумна українська комедія з тих, що мені доводилося бачити. Взагалі, в українському кіно з комедіями важко. Цей жанр заповнений набагато краще, ніж, скажімо, хоррор чи трилер, але на голову не спадає нічого, що хотілося б порадити друзям.

Дещо згадати, звісно, можна. Скоро виходить “Скажене весілля”, від одного трейлеру якого хочеться бігти ген за очі. Або ж «Selfie-party» Любомира Левицького, але й там, окрім вигадливих неологізмів, зачепитися особливо нема за що. Звісно, варто врахувати й творчість “95 кварталу”, але їх підхід аж занадто прямолінійний.

На фоні цього гумористичного ландшафту “Герой мого часу” виглядає білою вороною. Цей фільм міг би бути потужною драмою. Або ж соціально-побутовою трагедією. А став легкою, інтуїтивно зрозумілою і кмітливою комедією, гумор якої побудований на тому, що в образах і ситуаціях впізнаєш самого себе.

Головний герой фільму – Жорік з неназваної провінції, якому випадає нагода пару місяців пожити в Києві. Жорік хоче “зачепитися” в столиці, зрозуміти як люди підіймаються та багатіють. Найкраща характеристика, якою можна описати Жоріка — звичайний. Це мужик, якого можна щодня зустрітися на вулицях будь-якого міста України.

Проте в Жоріку є дещо, що поєднує його з прообразом – лермонтовським Печоріним. Незважаючи на монотонність дозвілля та однаковість в загальних питаннях, в ньому живе неприборкана тяга до справедливості та пізнання. І хоча світ постійно його розчаровує, ця тяга не дає йому скотитися додолу та перестати боротися.

На екрані ми бачимо максимально приземлену картину. Колеги Жоріка, дві архетипічних продавчині з магазину, обговорюють жовту пресу. Єдиний друг не вирізняється бодай якимись поглядами. А його сусідка – типова “бабка з під’їзду”, яка завжди всім незадоволена, але нічого не планує з цим робити.

Суцільні контрасти. Брудний під’їзд – яскравий ЦУМ. Совкові декорації спальних районів – новий столичний Торонто-центр. Типові провінційні дівчата, які шукають папіка та курять кальян на свята – витончена столична леді, яку “цього разу Париж не вразив”. 

Ноябрьова могла б зробити потужний хук і розвернути кіно в напрямку соціальної трагедії, але вона цього не робить. У контексті українського кінематографу, якому притаманний трагізм, це виглядає вражаюче

Жорік надихається позитивною психологією та прагне буде серед “високого” та “дорогого”. Але кожне зіткнення із цим світом залишає в ньому ще більше питань та розчарувань. Він ніяк не може зрозуміти, в чому ж секрет.

Так він потрапляє на роботу в музей сучасного мистецтва. Образ київської богеми на противагу примітивним, проте чесним задоволенням головного героя, стає чи не найкомічнішим у кіні. Але усі намагання зрозуміти, що ж такого є в тому мистецтві, розбиваються о пафос екскурсоводів та мисткинь, які, схоже, й самі далеко не завжди можуть розрізнити експонат й купу лайна, звичайних свиней та арт-об’єкт.

Цікаво також те, що нам жодного разу не показують квартиру, у якій живе головний герой. Але і без цього ми її собі чудово уявляємо і вгадуємо в одному з музейних експонатів.

Особливе місце у фільмі займає суспільство. Суспільство в Ноябрьової – це криклива та доволі безпорадна маса, яка не здатна власноруч вирішувати свої проблеми, але й блокує намагання інших. Ще один важливий образ — люди “легких професій”, особливо аніматори в костюмах тварин та всілякої їжі. Вони червоними нитками пронизують картинку та поєднують блоки історії. Вони – це сукупний Жорік, прості шукачі щастя, у яких вдається не все задумане.

Майже в будь-який момент Ноябрьова могла б зробити потужний хук і розвернути кіно в напрямку соціальної трагедії, але вона цього не робить. У контексті сучасного українського кінематографа, якому притаманний трагізм, це виглядає вражаюче. Навіть коли герой сягає життєвого дна, це відбувається якось… рутинно. Без ексцесів та тілесних пошкоджень.

Варто відзначити акторську гру Євгена Бушмакіна, якому одним тільки поглядом вдавалося передати буремність емоцій, які постійно вирують в його персонажі. Також варто зазначити камео богемної тусовки, зокрема Василісу Фролову, яка зіграла екскурсовода.

“Герой мого часу” – це легке кіно, яке змушує подивитися на себе зі сторони, будь ти таким же підкорювачем столиці як Жорік або ж куратором арт-спейсів. Фільм робить це без наїзду, менторського тону чи претензії на елітарність. А після перегляду залишає посмішку, кілька запитань в голові та трохи суму.

——

Після фільму ми проходили повз заклад “П’яна вишня”. Його особливість у тому, що відвідувачі розпивають наливку прямо на вулиці, біля виходу з підземного переходу.

Проходячи повз галасливий натовп, я задумався: а чим цей умовно прогресивний міський двіж відрізняється від розпивання пива на лавочці дитячого майданчика? Як пояснити Жоріку, що ось це – розвага для богеми та інтелігенції, а ото – ознака провінційності та “низький стиль”? Чесно кажучи, я не знайшов відповіді.

Фото: Facebook-сторінка фільму «Герой мого часу»