Віталій Дроздов: «Артист на «Євробаченні» — це як футболіст збірної України»

Член журі нацвідбору «Євробачення 2020» - про вимоги до конкурсантів, радіопростір країни та своє минуле у складі гурту «Ляпис Трубецкой»

Віталій Дроздов – нова людина у журі українського нацвідбору «Євробачення». Людина не надто публічна, але саме з тих, які працюють з музичним процесом країни на найвищому професійному рівні. Громадянин Білорусі, Дроздов вже 15 років очолює українське радіо ХІТ FM. При ньому станція з двадцятих місць рейтингу вийшла на надійне перше – як по Києву, так і по всій країні.

З 2011 року Дроздов є генпродюсером холдінгу ТАВР-Медіа, до якого окрім ХІТ FM входять радіостанції Radio POKS, RELAX, KISS FM, Русское Радио Україна, Мелодія. Його вміння чути нове і надавати шанс молодим виконавцям не в останню чергу впливає на позитивні зміни в українському мейнстримі.

Перед початком нацвідбору, де Віталій разом з Тіною Кароль та Андрієм Данилком і телеглядачами буде визначати учасника «Євробачення 2020» від України, редактор Karabas LIVE та директор з розвитку премії YUNA Ігор Панасов зустрівся з Дроздовим, аби поговорити про його минуле як музиканта, роботу в Україні та любов до неї.

Мало хто знає, що у другій половині 1990-х ти біля двох років був скрипалем та бек-вокалістом гурту «Ляпис Трубецкой». Як тебе, людину з технічною освітою, занесло на сцену?

Ну, по-перше, ще з освітою музичної школи за класом скрипки. По-друге, ми були великими друзями з Сергієм Михалком та музикантами гурту, разом проводили веселий час молодий, створювали пісні. Частина матеріалу альбому «Ранетое сердце» (1996) була написана в мене на кухні у Мінську. Це був період, який дав правильний поштовх «Ляпису Трубецкому».

Чому ти швидко перейшов з позиції музиканта до роботи менеджера гурту?

Я був достатньо поганим музикантом. І бас-гітарист був слабеньким музикантом, хоча й чудовою людиною. Просто прийшов час для гурту для зростання та наступного кроку на великі майданчики. Це вимагало зміни концепції та складу команди. Все так і мало бути. Тоді це, мабуть, було образливо, але зараз я розумію, що саме так и треб було робити.

У 2000-ні ти ще був директором творчого об’єднання «Дети солнца», яке займалося епохальним проєктом «Саша и Сирожа» за участі Михалка та білоруського художника Олексія Хацкевича. Якою тут була твоя функція?

Проєкт виріс з фантазій друзів за чаркою чаю. Я не був головною творчою одиницею, але там важко було все розділити. Хоча насамперед так, я був директором цього колективу і відповідав за його просування та експансію в Україні.

У 2005-му ти отримав пропозицію від власників української радістанції ХІТ FM підняти її у рейтингах. І за декілька років вивів її у лідери. Що ти зробив?

Тобі все розповідати? (Посміхається).  Ось дивись. Ти зробив чудове видання Karabas LIVE. Що ти зробив для цього?

Зібрав команду з людей, за якими спостерігав кілька років. Проаналізував, що роблять інші музичні медіа, зрозумів, чого вони не роблять, склав власну концепцію.

Все правильно. У цілому, саме це зробив і я. Аналіз ринку я робив, прослуховуючи записи ефірів з «болванок», які мені надсилали потягом у Мінськ. Інтернету ж такого, як зараз, тоді не було. Я побачив, які мінуси є у ХІТ FM, і запропонував, що можна зробити. Мене запросили на два-три місяці, аби втілити нові ідеї, а коли все пішло, я отримав пропозицію стати директором станції. Я вирішив, що мені це подобається.

Не було завдання вийти на перше місце. Ми працювали з американськими консультантами – вони казали: «Все кльово, але це вище третього місця у рейтингах ви навряд чи сягнете». Біля трьох років пішло на те, аби вийти на 3-е місце. Найскладнішим було з 3-го вийти на 1-е. Але десь ще за два роки ми впоралися з цим.

Я ніколи грошей за ефіри не вимагав і не отримував. Мабуть, тому серед музикантів-початківців існує стереотип, що я злий

Ти генпродюсер радіо-холдінгу, де є KISS FM, Мелодія, RELAX… Це дуже різні станції. Тебе не розриває на частини, коли ти керуєш ними?

Це точно не Голгофа, але непросто, так. На щастя, не у кожній станції я займаюсь музичним контентом. Наприклад, у Kiss FM – я не дуже сильний спеціаліст з танцювальної музики. Але контентом більшості станцій я займаюсь. В мене є свої методики для цього. Хоча якщо я почну пояснювати тобі, ти вирішиш, що це якісь езотеричні практики.

Ми з нашим маркетинг-директором, коли готуємо launch нової станції, йдемо у ті місця, де знаходиться її аудиторія. Дивимося на цих людей, заглядаємо їм в очі, розмовляємо з ними.

Це у якихось закладах? Чи на вулицях спальних районів?

У кожному випадку щось своє. Одного разу це був ринок, другого – торговельний центр, третього – концертні зали. Коли ми робили Radio ROKS, багато хто вважав, що це буде для людей у косухах з брудним волоссям. А ми відразу розуміли, що потенціал аудиторії у цієї станції ширше, ніж прихильники рок-музики.

Знайти людей, які полюбляють класичний рок, було неважко. Важливіше було зрозуміти, з чого складається їхнє життя, що є їхнім культурним запитом, їхніми принципами. Коли ми дізналися, ми сіли писати концепцію. І там було не просто «25-35 років, середній дохід». Там було про те, за що ці люди стоятимуть до кінця, а, що вони відверто не поважають, що їх реально турбує, а що пофіг.

Болюче питання. Чи вимагають українські радіостанції від молодих виконавців гроші за ротації?

Я ніколи грошей за ефіри не вимагав і не отримував. Мабуть, тому серед музикантів-початківців існує стереотип, що я злий. Якщо у середині нульових і були платні ротації, це було до мого переїзду в Україну.

Наскільки мені відомо, топові радіостанції не дозволяють собі сьогодні фінансово мотивований контент. Це не має сенсу. Це можна порівняти з крамницями: якщо ти продаєш продукти, а ставиш на полиці серед фруктів пральний порошок, тому що тобі за це заплатили, до тебе перестануть ходити за фруктами. З точки зору бізнесу це нерозумно. Якщо ставити пісні, які відповідають концепції твоєї станції, а не пісні за гроші, на рекламі можна заробити більше.

Питання до тебе, як до члена журі нацвідбору «Євробачення». Яким, на твою думку, має бути учасник цього конкурсу у 2020 році?

Головне – викликати емоцію та торкнутися сердець телеглядачів. Це можна зробити і піснею, і перформансом, і легендою, яку показиватимуть перед виступом. Модного звучання і класних семплів для цього замало. Потрібна інтегральна сукупність речей, які мають вразити людей. Так буде на нацвідборі, так буде і на самому конкурсі.

А які важливі риси мають бути саме у представника України?

«Євробачення» не забороняє виступати за одну країну громадянам іншої. Але мені завжди здавалося, що в цьому є щось фальшиве і не справжнє. Я вважаю, що артист має розуміти, що він представляє саме Україну. Це те ж саме, коли збірна країни з футболу перед матчем слухає національний гімн. Людина має якщо не тримати руку біля серця, але хоча б розуміти, що за ним стоять десятки мільйонів українців. І не обов’язково у його пісні мають бути фольк-мотиви.

Представник від України має бути таким, щоб дивлячись на нього, можна було зрозуміти – українці ось такі сьогодні. Ті, хто виборював найвищі місця для України на «Євробаченні», вони були саме такими. Сердючка у 2007-му була тим, хто показував, якою є українська поп-музика того часу.

Ти вже 15 років живеш та працюєш в Україні. Для тебе, білоруса, це мабуть вже друга батьківщина?

Саме так. Україна мене завжди приваблювала свободою – насамперед культурною. Я приїхав сюди, коли була Помаранчева революція, я не поїхав звідси, коли була Революція Гідності. Я відчуваю себе частиною цієї країни та її культурного процесу, і я хочу, щоб це мало продовження. Мені хочеться зробити для України щось корисне, це і є сенсом моєї професійної діяльності.

Моя робота – це не погоня за довгим рублем. За цим мене запрошували в Москву, і продовжують запрошувати – лише місяць тому я отримав дуже жирну пропозицію звідти. Але – ні в якому разі я не можу прийняти таке. Україна мені близька ідеологічно, це моя країна. Так, в мене немає паспорту, лише вид на проживання, але я відчуваю себе громадянином, який просто не має права брати участь у голосуванні.

Ти навіть не думаєш про українське громадянство?

Знаєш, це як у шлюбі, коли кажуть: якщо у сім’ї все добре, чи потрібен штамп у паспорті? Так, мені як білорусу потрібно отримувати шенгенську візу, мати інші справи з документами, яких не мають громадяни України. Але головне не це, а те, що у тебе в серці. А в серці у мене ось що: я хочу жити та працювати для цієї країни, хочу тут бути корисним. Чи не це і є основою принципів громадянина та нормальної людини?

Повна версія інтерв’ю з Віталієм Дроздовим на YouTube:

Фото: Istil Studio