Як 55-річна українка опанувала англійську та створила YouTube-канал «Бабушка 2.0»

Історія про те, як після 50 змінити своє життя і стати прикладом для інших людей

Ніна Дрозд – українська бабуся нового покоління. Вона подорожує, катається на SUP борді, самокаті та лижах, ходить на міські фестивалі і знімає це на ютуб-канал «Бабушка 2.0». За її активним життям спостерігають 1627 підписників, більшість з яких — люди 50+. Ніна веде влог більше року. Ламати стереотипи віку – її хобі.

Чому в 55 років треба заводити канал на YouTube та як через це змінюється життя, Ніна розповіла в інтерв’ю для Karabas LIVE.

«В 51 рік я стала з нуля вчити англійську мову. Думаю, саме з цього варто почати історію про те, як я створила канал.

У той час я сиділа з п’ятирічним онуком у декретній відпустці. Коли він попросив почитати йому англійську книжку, я зрозуміла, що вже йому не допоможу.

Піти вчитися у такому віці було дуже складно, мене довго вмовляли діти. Переборовши себе, я записалась у школу і вчилась разом з молоддю.

Перший рік навчання я відвідала мало уроків, постійно робила перерви, коли хворів онук. Потім зрозуміла, що з таким підходом я нічого не зможу дати дитині і треба братися за навчання серйозніше.

Я перейшла на онлайн платформу з вивчення мови. Там було багато дівчат старших за мене – з Канади, Ізраілю та інших країн. З ними ми зробили окрему групу в скайпі, щоб більше розмовляти, а не лише вчити граматику. Увесь вільний час я почала приділяти мові.

Якось на дитячому фестивалі Lego, де я волонтерила, почула, що є дорослі люди, які ведуть активний спосіб життя. Ці люди є в інших країнах, але у своєму оточенні я їх не бачила. Десь у той час я вирішила не повертатись на роботу у податкову і зрозуміла, що тепер мені нічим займатися. Єдине, що мені подобалось – це англійська. Я вже вчила її три роки.

Десь у той час я волонтерила на київському «Евробаченні» у прес-центрі. 10 днів багато спілкувалась з молоддю і заводила нові знайомства. Мені було так цікаво виходити зі своїх рамок!

Подруга зі скайпу, яка також вчила мову, стала репетитором для школярів. Я думала взяти з неї приклад і займатись з дітьми, проте вона порадила викладати старшим людям і знайти благодійний фонд «Життелюб». Я знайшла, дізналась, що там вивчають польську, а англійської немає.

«У них що, немає кому викладати? Так я можу!» — подумала я.

Написала їм листа, що хочу викладати мову і знаю, як це складно — змусити себе вчитися в такому віці. Написала, що розумію, як це боятися відкрити рота, не мати віри в себе і змушувати себе не кинути навчання. Мені сказали прийти.

На першій зустрічі з групою охочих знати англійську я злякалася. Там було 25 людей, які не знали, що я почала вчити мову три роки тому.

Я стояла перед ними і думала: «Мені вийти з аудиторії? А що потім? Знову приставати до дітей, щоб вони порадили, чим мені зайнятися?» Я сказала групі, що у мене немає вимови, раніше я знала німецьку, і англійську вчила лише останні три роки. Я відсіяла всіх, хто вже вмів говорити і залишила дві групи, яким викладала два рази на тиждень. Згодом основну частину людей забрали, залишилась група, яку веду досі. Ці 11 чоловік вчились в мене з нуля.

Це був перший крок, коли я переборола свій страх.

Згодом до рук потрапила книга про дорослих людей — «Возраст Счастья». Це була книжка про літніх людей з закордону, які активно творять своє життя. Я шукала таких в Україні.

У «Життєлюбі» я побачила людей, які чогось хочуть, займаються спортом, відвідують різні лекції. Я також почала на них ходити, пішла там на курс по SММ. Мені почало відкриватися стільки цікавого! Десь у той час я пройшла курс схуднення, перелаштувала своє харчування і почала займатись спортом. Після того, як схудла на 15 кг і багато чого спробувала нового у житті, я зрозуміла, що в мене є вже деякі досягнення, я рухаюсь у правильному напрямку.

«Возраст счастья» виявився не лише книгою, а і фестивалем у Чорногорії, на якому я побувала. Там я спробувала неймовірні речі, які в компанії таких як і я, активних і допитливих людей, було дуже легко робити. Наприклад: поїхати по гірських дорогах в велозаїзд на 27 км, або спробувати кататися на SUP борді. Звідти я почала постити свої фотки і описувати враження в фейсбук і діти стали називати мене блогеркою. До цього я два роки була у фейсбуці, але лише ставила лайки, активно не сиділа, а тут почала.

Я бачила людей навколо себе, які щось роблять: «Чого ця жіночка в 80 років ходить до мене вчити англійську мову?» — думала я. Вона також може когось надихнути.

Так я почала думати, чим ще мені займатись. Діти сказали, що я не проста, а крута бабуся – яка вчить англійську і їздить на самокаті.

«Ти — Бабушка 2.0», — сказали вони і я почала думати щодо ютуб-каналу. Діти знайшли, де можна навчитись його робити і я знову пішла вчитися серед молоді в школу для блогерів. Я нічого не вміла.

Там мені сказали, що для аудиторії 50+ немає блогерів і у мене прикольна ідея. Знову було страшно вчитись, говорити на камеру, тримати мікрофон, записувати відео. Я би покинула цю ідею, але в мене є пунктик – доводити почате до логічного кінця. На останньому занятті треба було презентувати готове відео в ютубі і я показала його. Це був ролик, присвячений забігу до дня закоханих.

В той день я познайомилась з чоловіком, який пізніше виявився організатором і покликав мене до мікрофону розказати про себе. Трьомстам людям я сказала, що роблю ютуб-канал, так і пройшла бойове хрещення.

В школі блогерів казали повідомити про своє відео в усіх каналах і усіх друзів. Я так і зробила. Так у мене з’явились перші 30 підписників. Мене почали підтримувати і я вирішила не спинятися. Канал веду російською, бо нажаль української аудиторії в ютубі недостатньо.

Зараз на каналі є постійні рубрики про красу і моду. Рубрика, де я пробую зробити різні речі, які ніколи не пізно спробувати робити. Рубрика, де я беру інтерв’ю у цікавих людей 50+, рубрика про здорове харчування. Монтую я вже сама, іноді звертаюсь за допомогою до знайомого хлопця, коли не встигаю все зробити. Випускаю відео два рази на тиждень.

Зараз мені недостатньо кількості переглянутого часу для того, щоб я могла монетизувати канал. У мене 225 тисяч хвилин, а треба 240. Я хочу заробляти на ньому гроші, а не лише розважатися. Думаю, для мене це гарний стимул.

Найважче мені дається брати інтерв’ю у людей, бо частіше за все вони бояться розказати про себе на камеру, хоч і роблять круті речі.

Ідеї беру звідусіль – беру камеру, коли йду на якісь івенти, лекції в «Життєлюбі». Наприклад, нещодавно спілкувалась з дієтологом, яка нам розповідала про вітамін D.

Сценарій відео для мене – це найскладніше, я не вмію його робити. Частіше я пишу лише шаблон, як я бачу відео.

Якщо до влога моє життя змінилось, перекрутилось ніби на 180 градусів, то за цей рік ведення каналу відбулось ніби три оберти на всі 360. Я почала робити  речі, які ніколи не робила, про які ніколи не думала, що буду робити, не мріяла про це, і не думала, що навчуся.

У мене досі ще залишилось багато сумнівів і коли я передивляюсь записаний матеріал, бачу як по-іншому треба було щось сказати. Я навчилась сприймати це позитивно і думати про те, що наступний раз зроблю краще. Я не ідеальна і сприймаю себе такою, яка є.

Я зв’язувалась з деякими блогерами і пропонувала записати разом відео, але відповідей так і не отримала. Зараз я замовляю рекламу каналу у гуглі і іноді відео попадає в якусь видачу.

Найбільше я розповідаю про себе особисто людям, з якими знайомлюся. Наприклад, знімала відео з івенту, присвяченому скандинавській ходьбі – дві людини підписалися. Або знімаю ролик про боулінг, діти бачать, що я з камерою і питають, що це.

Мене питають, що за «Бабушка 2.0»? Я кажу: «Хлопці, вам цікаво? Це YouTube канал».

Коментарі люди пишуть різні. Хтось, подивившись відео, як бабуся у 85 вчить англійську, каже: «Як вчасно! Тепер мені доведеться дати своїй депресії під зад. Мені лише 56». Хтось вступає в полеміку. Дізлайки – це добре, значить публіка реагує. Зараз я розумію, що негативний коментар можна конкретизувати. Я дякую людині, яка написала і питаю, що саме не сподобалось, щоб я могла над собою працювати.

Сім’я допомагає мені лише морально. Я нікого не гружу і не прошу подивитись моє останнє відео. Діти радіють, що мама зайнята і щоб з нею зустрітись, треба заздалегіть домовитися. Онук іноді підкидує ідеї як монетизувати канал.

За час, поки я веду канал, в мене вклали свої знання або вміння дуже багато людей. Дівчата з курсів, на які я пішла вже для продвинутих блогерів, безкоштовно намалювати мені гарний банер, бо мій перший був ніякий. Дівчинка-документалістка, яка знімала відео про «Життєлюбів», трохи вчила мене монтувати. Якщо я бачу, що людям цікава моя діяльність, то прошу у них повчитись хоча б годинку. Так само я навчаю своїх подруг. Моє покоління не знає, як вести прямий єфір у фейсбуці чи інстаграмі, бояться писати коментарі чи пости.

Мій девіз: «Руйную стереотипи віку». Вважаю, що дуже важливо для жінок мого віку навчитися любити себе. У нас завжди спочатку була батьківщина, робота, сім’я. Якщо залишиться час на мене – добре, але частіше його нема. Ввечері я валюся з ніг і зранку все починається знову. Чомусь ми вважаємо, що для дітей маємо притягнути небо, забувши про себе.

Колись мені написала «привіт» жінка у фейсбуці. Коли я відповіла, вона почала дуже вибачатися. Сказала, що зробила це випадково, давно стежить за мною у фейсбуці, але ніколи б не наважилась мені написати. Я зрозуміла, що з нею треба поговорити. Написала, що зі мною можна зв’язатись у будь який час і це не проблема, я ж така сама, як і вона, ми одного віку.

Жінка сказала, що у неї дуже сильна депресія, вона бабуся і сидить з дитиною, не може витрачати мій чи свій час. Я сказала: «Добре, без питань. Ви подумайте і напишіть мені за тиждень». Потім сама написала їй, що дуже чекала нашої розмови. Вона погодилась поговорити. Спитала, що вона може дати дитині, якщо сидить у депресії? Чи потрібна малому така бабуся?

Якщо мати скаже своїм дітям: «Добре, я сидітиму з онуком, але мені потрібен час на себе», то потім прийде до дитини з кращим настроєм. Треба приділяти час собі.

Якось моя студентка написала зятю повідомлення з декількох слів англійською. За тиждень її донька сказала, що чоловік пішов на курси. Хотів до цього два роки, відтягував, а отримавши текст, сказав: «Стоп, як це вона вчить, а я ні?»

Я вважаю, що мати приносить щастя у дім. Діти радіють, коли мама чимось зайнята. Коли вона нарешті зрозуміла, що може танцювати чи малювати.

Моя подруга пішла з онуком на ковзани. Останній раз стояла на них 50 років тому. Коли онук побачив, що бабуся встала і почала з ним кататися, він був у захопленні. Сказав: «Ти найкраща у світі бабуся!» З’явився зв’язок поколінь.

Сумна бабуся чи дідусь, які вважають, що життя закінчилось і нічого цікавого вже не станеться, не можуть нічого дати онукам. Це те, що я хочу показувати.

Фото надані героїнею
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Киевский университет для пенсионеров: как тем, кому за 60, дарят новую жизнь