ponomariovv: «Через 10-15 років ми переможемо у війні і мої пісні стануть архівом»
6 902Один з головних реп-дебютантів 2019 року – про журналістику, війну та долю українського хіп-хопу
Є музика, після знайомства з якою не хочеться нічого знати про її авторів. А є така, після якої стільки питань, що ти просто мусиш їх поставити тому, хто тебе зачепив своїми піснями. Саме таким для мене виявився альбом репера ponomariovv «Двадцять два».
Це дебют Віктора Пономарьова, якому у грудні виповнилося 24 і який вже декілька років працює журналістом. У дитинстві – життя у рідних Черкасах, у отроцтві – навчання на журналіста у столичному Національному авіаційному університеті. Пономарьов прогулював лекції і почав працювати з другого курсу. «На заняттях було нецікаво», — згадує він.
Він кожного дня переварює через себе війну – це його робота. Він вів включення з лінії кордону з Кримом, спілкується з близькими українських політв’язнів, з військовими. Це його повсякдення. І саме про це його перший кліп на пісню «Новини». «Смерть. Жах. Кулі. Жертви. Смерть», — забиває слова, немов цвяхи, репер ponomariovv. І робить це так, що не залишає тобі шансів – або ти впустиш в себе співчуття, або боягузливо вимкнеш це як інформаційну отруту.
Війна, дорослішання, пошук себе, робота з травмами минулого, пошуки спільної мови – це його теми, ponomariovv не стріляє холостими. Він копає лише там, де ховаються найголовніші сенси, найважливіші секрети. Тому так хочеться з ним говорити.
Перед нашою зустріччю в мене літали у голові рядки з його пісні «Шлях»: «Прислухайся до свого розуму. Хоча ні. Варто серцем говорити, а не жити в мовчанні». То що ж головне – розум чи серце?
«Ці рядки мають два ступені – вони відображають життя, як воно є насправді. Ти думаєш головою, але коли в тебе є почуття і вони тобою рухають, голова відключається. Я думаю, що так», — відповідає Віктор і я розумію, що не помилився з героєм для інтерв’ю.
Альбом «Двадцять два», а тобі зараз вже 24. В тебе є дві-три хвилини, аби стисло розповісти, що з тобою відбувалося перші 22 роки життя.
Працював і зараз працюю журналістом. Починав на кримськотатарському каналі ATR, потім пішов на Суспільне, а саме на UA:Крим. Був спочатку кореспондентом, потім редактором, ведучим.
Якщо говорити про музику, то реп почав писати десь у років 13. Це було на доволі простому, дитячому рівні. Нічого серйозного туди я не вкладав, просто робив, тому що це подобалося. Але при цьому в моїх піснях завжди був соціальний прошарок. Коли затримували Юлію Тимошенко, коли на арену вийшов суддя Кірєєв, я написав: «Нас з Антоном посадять по-любому за грати, суддя Кірєєв дасть нам вирок років так на пару. По закону він скаже: «Ви нас, блядь, заїбали». Антиукраїнська пропаганда, і так далі». Тому політика з самого початку була в моїх текстах.
Це не від батьків в тебе? Я просто думаю, звідки в підлітка може бути така активна громадянська позиція у крові.
Ні, вони займаються кінним спортом, ніколи з політикою пов’язані не були. А я ще коли вчився в технікумі, почав читати «Українську правду», аналітику. Мені все це було цікаво. Я дивився виступи у Верховній Раді, мало що розумів, але оці звуки під час голосування «пі, пі, пі» і весь процес – вони мене затягували. Можливо, саме тому я пішов у журналістику і продовжую співати про соціально-політичне, тільки тепер на більш серйозному рівні.
Я пишу про те, що бачу у житті, на роботі. Більше мені нема про що писати. Можливо, якщо б я проживав інше життя, був мажором та мав багато грошей, я писав би пісні про машини та дівчат. Але це не моє.
Деякі з музикантів критично ставляться до своєї підліткової творчості. Тобі не соромно за ті пісні про Кірєєва?
Ні, не соромно. До речі, тоді було більше щирості та наївності. Я писав і ні про що не думав. Хоча, звичайно, зараз я більше вмію, ніж тоді.
А про що таке ти не думав тоді, про що думаєш тепер?
Особливо не звертав увагу на рими, побудову тексту, флоу, стиль. Зараз я багато все проганяю, репетирую, переписую. Трек «Новини» вийшов лише у третій його версії. Коли я редагую себе, від того, що написав спочатку, я можу залишити не більше 20%.
Коли пишеш про сьогодення, є ризик, що через якийсь час твої рядки втратять актуальність і зрозумілий людям нерв.
Я розумію, про що ти. Але ж в будь-якому разі я залишу ці треки для історії. Через 10-15 років ми переможемо в цій війні, люди зможуть її переслухати і зрозуміти наш час. Я фіксую момент. Це як архіви, до яких можна буде повернутися.
Нестор- літописець?
Я б так голосно не казав (посміхається). Я просто пишу про те, що відчуваю.
Що саме ти відчуваєш, коли живеш у країні, де одна частина громадян насолоджується миром, а інша воює за незалежність? В тебе дах не їде від цього дисонансу?
Саме про це мої рядки «я з тих, хто не втратив даху над головою, живу у мегаполісі та не тримаю зброю, але пам’ятаю – вже котрий рік трива війна». Це важке питання… Я не думаю про війну цілодобово, але як журналіст стикаюсь зі смертю якщо не кожен день, то через день. Панихиди, жалоби, похорони, які ми висвітлюємо, не дають мені забути про це. Я дуже важко це переживаю, мене це дійсно сильно хвилює. Пісня «Новини» тому і з’явилася, що я не міг це тримати в собі. Тому музична діяльність, спілкування з друзями – це можливість відволіктись від війни. Але щодня я повертаюсь до неї.
В тебе ніхто з близьких та друзів не загинув на Донбасі?
Ні. Але для мене це не просто картинка новин. Я спілкувався з людьми, які вийшли з в’язниці, з родичами тих, хто вимушений жити в окупації. Коли я розмовляв з матір’ю Володимира Балуха (громадський активіст, політичний в’язень, який був звільнений у вересні 2019 року під час обміну полоненими – ред.), я дуже сильно відчував її біль. В мене сильна емпатія.
В мене багато знайомих працювало у теленовинах. Вони казали, що мимоволі випрацьовується цинізм, який допомагає витримати цей тиск емоцій. В тебе з цим як?
Думаю, що в мене він мінімальний. Принаймні поки що. Як воно мене вражало, так вражає і зараз.
Під час війни журналістика помітно деформується, на мій погляд. Те, що у мирний час є просто правдою, у роки війни може бути інформацією, яка зашкодить державі.
Головний журналістський стандарт – інформувати суспільство. Але так, не зашкодити – це теж важливо. Тому будь-який репортаж з війни варто узгоджувати з військовими: що варто показувати, що ні, коли саме це робити більш доречно. На сьогодні, я вважаю, ми вже зрозуміли, як правильно працювати під час війни. Хоча інколи не вистачає комунікації з боку Міністерства оборони. Буває, що вони відмовчуються, і це лише дратує суспільство, стимулює його фантазувати будь-що.
Як вважаєш, чи має право журналістика під час війни бути хоча б трохи пропагандою?
Максимально складне запитання. Але я вважаю, що ні. Якщо працювати як пропаганда, чим ми будемо відрізнятися від російських ЗМІ? Будь-яка правда краще, ніж брехня. Ми, українці, інші. Більше схильні до правди та самоповаги. До того ж, що саме ми називаємо пропагандою? Знімати про розп’ятих хлопчиків? Це треш, а не пропаганда.
Пропаганда у нас в ЗМІ там, де вони працюють на олігархів і брешуть. Тому я дуже радий, що працюю на Суспільному, яке не пов’язане з цими людьми. Цінності для мене завжди були найважливішими. Тому я обираю такий шлях, на якому мені не треба буде нічого вигадувати чи комусь підкорятися. Це стосується і журналістики, і музики.
Ти кажеш «через 10-15 років ми переможемо». Що для тебе буде перемогою?
Українські Крим та Донбас і незалежна Україна.
Щодо естетичної незалежності. В Україні є два погляди на брудну лайку – що вона частина «русского мира» і що вона такий же наш скарб, як і росіян. В тебе дуже дозовано, але вона присутня у текстах. Ти до якої думки більше схиляєшся?
Я думаю так: як пишеться, так і треба писати. Не варто себе обмежувати у словах. Писати мати навмисно, аби просто здатися крутим – це так же неправильно, як і забороняти їх собі. Мене виховували так, що я не вживаю лайку. Але коли писав пісню «Майбутній президент», де мат на маті, я саме так і відчував. За день до релізу поставив пісню мамі, вона запитала: «Класно, але навіщо так багато матюків?» Я пояснив їй.
Знаєш, на Заході, коли роблять реп, вони не думають «лайка чи не лайка?» Вони просто фігачать і все. Тому це абсолютно нормально. Як і суржик, який треба просувати. У Черкасах був гурт «На Відміну Від», який чудово працював і з суржиком, і з матами. Я вважаю їх творчість нашим культурним надбанням.
Черкащина взагалі по репу нормально виступає, так?
Так, наприклад, у місті Сміла живуть М44 – адепти українського репу. Їхній альбом «Метри Дрота» (2008) – один з найкращих в історії нашого репу.
Коли ти писав матеріал для «Двадцять два»? Це пісні цього року?
Три – минулого, чотири – цього. Альбом я міг випустити вже у 2018-му, але вирішив зробити це більш відповідально: зняти кліп, якісно підготувати реліз, а не просто викласти на Soundcloud, щоб його почуло 100 чоловік. Саме тому «Майбутній президент» не увійшов до альбому – це просто прикольна пісня із закликом подумати про кандидатів. У куплетах я виступаю у ролях Порошенка, Тимошенко та Зеленського.
Ти, як я зрозумів, представляєш спільноту 7.9 Records. Що це за проект, хто в ньому окрім тебе?
Це музичне об’єднання, куди входжу я, Андрій Лучанко (Luka) та ще один виконавець якого ми плануємо представити весною. В Андрія є своя студія, і ми хочемо робити популярною музику, якої в Україні майже немає. Хоча для альбома біти я купував сам. Я не пишу сам біти, якщо б я це робив, то мабуть випустив би альбом не «Двадцять два», а «2032».
Отже, у нас в 7.9 Records є розподіл обов’язків – Андрій відповідає за музичну частину, я за тексти та комунікації зі ЗМІ, а третій хлопець – це артист, запуск якого ми готуємо як поп-музиканта. І ще він займається графічним дизайном. Тому всі разом ми можемо самостійно створювати продукт і відповідати за нього.
З чого для тебе почалася любов до хіп-хопу? Хто тебе вразив першим?
Я завжди любив український хіп-хоп. Почалося все з альбому «Я боюся Чебурашку» (2007) гурту «На Відміну Від». Потім були М44, про яких я вже казав. Тобто мене оточувало багато місцевого репу. Звісно, я слухав 50Cent, Емінема, дивився «8 милю», ми обмінювалися піснями по Bluetooth… А потім я почав робити це сам.
Ти згадав свій 2007-й, ми сидимо з тобою у 2019-му, а український хіп-хоп так ще і не захопив думки нашої молоді, яка слухає тонами російській реп. Чому?
В мене є думка з цього приводу. По-перше, в Росії ще в середині нульових реперів серйозно підтягнули продюсери, які з ними працювали. В цю сферу вкладалося чимало грошей. Тому десь до 2010 року це просто вибухнуло низкою сильних комерційних проектів. В Україні таких процесів не було.
По-друге – ми програємо в кількості аудиторії. В Росії значно більше людей, яка може собі дозволити купувати квитки на концерти, тому в них на кожний музичний пласт є слухачі. В Україні їх замало. Хоча артистів, які можуть робити реп для різних аудиторій, в нас достатньо. Я роблю соціальний хіп-хоп, «Глава 94» теж, а скажімо Ennyday – танцювальний…
VovaZiLvova цього року повернувся у гру.
Так, і це чудово. Якщо б він не робив паузу, зараз міг би бути зіркою.
Як думаєш, ми доживемо до того часу, коли в українському хіп-хопі з’являться і гроші, і кілька артистів з великими повними залами?
Думаю, так. Поява у медійному просторі alyona alyona – це дзвіночок. Вона працювала десять років, а потім знайшлися люди, які допомогли їй правильно зкомпонувати і видати свою творчість. І все запрацювало. В нас чимало реперів, які при нормальному менеджменті можуть вибухати, і все це створить ринок, де кожна аудиторія знайде своє.
Я не вважаю T-Fest українським репером, але він репер з України. Чому не знайшлися люди, які б тут йому допомогли? А чому Скруджи, який народився у Львівській області, став артистом лейблу Black Star у Росії? Тобто у нас є люди, які можуть ставати зірками, але вони їдуть шукати щастя до РФ. Це їх вибір.
На останок скажи, де і коли можна буде почути ponomariovv наживо?
Блін, дуже круте питання (посміхається). Ми плануємо всім об’єднанням 7.9 Records подаватися на фестивалі, але ми тільки почали, зарано казати, що в нас вийде.
Слухати альбом «Двадцять два» у Apple Music, Deezer, Google Play та YouTube Music
Фото надані ponomariovv
