«Ми перейшли на українську». Досвід людей, які змінили російську мову на державну

Почуття, думки та побутові історії від тих, хто свідомо вирішив вживати українську замість російської

25 квітня 2019 року в Україні ухвалили закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Він передбачає, що знання мови обов’язкове для отримання іноземцями паспорта громадянина України. Української тепер буде більше в медіа, театральних виставах, кіно, сфері обслуговування, на полицях книжкових магазинів, у рекламі та в програмному забезпеченні. 

Ця новина втішила людей, які у дорослому віці усвідомлено зробили мовний перехід, почавши спілкуватися у побуті не російською, а українською. Про те, як важко було прийняти таке рішення, що на нього наштовхнуло і як після цього змінилося життя, розповіли герої і героїні з різних куточків країни.

 

«Всі позитивно сприйняли те, що я перейшла на українську»

Марина, 27 років
арт-директорка

У мене з оточуючими ніколи не було проблем з двомовністю: один одного ми розуміли, ніхто нікому не дорікав за вживання чи невживання мови. До переходу я добре знала українську, хоч поза шкільними уроками в сім’ї її не вживали. Говорити чисто, а не суржиком, могла тоді лише мама.

Я заговорила українською весною 2014 року. Тоді був тижневий воркшоп в університеті, у якому я брала участь. Всі задіяні в воркшопі виявились україномовними.

Було так природно спілкуватись українською, що я вирішила заговорити нею і за межами тусовки в університеті.

На це рішення вплинули і події на Майдані. Я відчувала необхідність відмежуватися від усього ворожого. Мова стала першим і найліпшим кроком.

Всі позитивно сприйняли те, що я відмовилася говорити російською. Вдома до мене почали звертатися українською, хоча між собою продовжували спілкуватись як завжди. Найкумендішими були спроби тата вимовляти деякі слова. За 5 років у нього вже є відчутний прогрес і я ним безмежно пишаюся.

Перший місяць спілкування було важко. В голові була каша, особливо коли я стомлювалась. Тоді слова «ніт» та «чшто» були моїми постійними супутниками.

Друзям було незвично чути українську 24/7, а зараз для них дикість, якщо я кажу щось  російською.

Нові знайомі дивуються, коли дізнаються, що я знаю російську і не з пелюшок щира українка. Пройшов етап звикання, коли важливо було не зриватися та попри все говорити українською. Спочатку було багато перекладання в голові. Зараз частіше думаю українською.

Коли треба написати щось неформально і від себе, типу посту до фейсбуку чи листа подрузі — російською виходить вільніше та більш невимушено. Але я продовжую робити це українською. На все потрібен час та зусилля.

 

«У Харкові до мене ставились нейтрально або проявляли цікавість»

Сергій, 26 років
ІТ-спеціаліст, поет

Навесні 2013 року мені вперше в Харкові запропонували флаєр українською мовою. «Візьміть, будь ласка! Гарного вам дня!» Це було настільки яскраво і водночас пересічно, що я зарікся колись так само вплинути на чиєсь життя.

Я поет, і влітку того ж року почав писати вірші українською. За рік перейшов на українську повністю. Друзі сприйняли це без проблем. Я чекав більш негативної реакції від декого з них і за це мені досі соромно. Найскладнішим виявилося  перебороти страх перед працівниками сфери обслуговування. Я перестав купувати цигарки в одному з кіосків бо почув: «В Харьковє на украінском нє говорять». Такі коментарі скоріше виключення, ніж правило.

В цілому я завжди ставився до української добре, хоч і виріс в російськомовній сім’ї. На мої зміни домашні відреагували адекватно, а батько навіть почав розмовляти зі мною українською. Це співпало з його сплеском цікавості до сучасної української культури і літератури, тож все було доволі органічно. Зараз він читає більше укрліту, ніж я.

Частіше люди або ставились до мене нейтрально, або проявляли цікавість.

Я взяв за правило вести себе порядно, розмовляючи українською. Реакція  літніх людей у Харкові на таке — це цікавий експірієнс.

Зараз у мене зник внутрішній дисонанс і я почуваю себе на своєму місці. Мені приємно говорити моєю мовою. Досі реакція на українську мову в Харкові — це гарний тест на адекватність співрозмовника. І я радий чути, як щороку ним користується все більше людей.

 

«Я запам’ятав кілька снів, де говорю українською»

В’ячеслав, 30 років
поет, копірайтер

Бувають дні, коли все стає сліпуче чітким і різким, як від спалаху ядерного полум’я. Для мене таким днем стало 1 березня 2014 року.

Штурм Харківської облдержадміністрації (ХОДА — ред.) я бачив з площі. До того двічі був на Майдані, брав участь у сутичках під Академією внутрішніх військ, будував барикади, бився, ночував в ХОДА. Ненависті я тоді ще майже не відчував.

На вулицях були російськіі знамена і росіяни, які змішувалися з місцевими. З ХОДА скинули українські прапори, а ввечері по телевізору показали, як Совет Федерації дозволив Путіну вторгнутися до України.

Я тоді ще любив російське апокаліптично-тягуче кіно: Тарковського, Лопушанського і наступного дня подивився стрічку Германа «Трудно быть богом» в кіно. Те, що я побачив, намертво зрослося з тим, що відбувалося під ХОДА, і відділити російську мову й культуру від побаченого я вже не міг.

Два місяці над Харковом висіла тінь падіння. Триколор підняли під міськрадою, ми чинили опір як могли — малювали графіті, мітингували, тощо. Але простуючи вулицями, я не припиняв думати, що українська мова тут більше не звучатиме. Надто небезпечно. Це сповнило мене соромом і прихованим гнівом.

Ті весняні події були як вітер. Вони в одну мить вимели з голови усі сентименти щодо російської культури і братнього народу.

Мені, як, мабуть, і всім на Сході, півжиття розповідали що західні українці інші, що я не зможу опанувати українську, думати і бачити нею сни, писати вірші. Це був виклик. І я його прийняв.

До цих подій до української я був байдужим. Довкола її було мало, я вчився в російській школі. Помітив мову, коли з’явився дубляж фільмів. Перейти на українську хотілося лише пару раз, особливо гостро — коли прийняли закон Ківалова-Колєсніченка у 2012-му. Тоді я ще був російськомовним, однак на рівні, якого я не можу пояснити, відчув глибоку лють. Я не розумів, як можна в тотально русифікованій країні ухвалювати додатковий закон про регіональні мови через гніт російськомовних, якого не існувало.

Говорити українською починав з водіями трамваїв і продавчинями. Десь з півроку дивно почувалися м’язи обличчя, бо міміка в мов різна. Найважче перехід дався на роботі та в колі друзів. Важкувато розмовляти чистою українською, не збиваючись на мішанку, коли ти у великій компанії.

Я запам’ятав кілька снів, де говорю українською, всупереч популярному твердженню, що це неможливо.

Було цікаво, чи перейду я на російську в критичній ситуації? Втім, в рамках військового вишколу, коли я ледь не втопився, перепливаючи річку, прохав інструктора забрати пакет зі спорядженням чистою українською.

Батьки знали, що я цікавився різними ідентичностями. В школі я сповідував самороблене лівацтво, у виші писав курсові на тему Ізраїля, а колись до смерті закохався у релігійную юдейку і з рік думав над переходом у юдаїзм.

Втім, після мовного переходу виявилося, що в нашому слобожанському роді майже самі українці. Дід у молодості розмовляв українською, а батько розповів, як в школі його перевчали на російську, змушуючи говорити «правильно», а україномовних дітей звали «чєртямі», українську ж — «чєртячьім язиком».

Що мені дала українська? Тепер я знаю, хто я такий.  Відчути землю після життя на палубі.

Я ніколи не міняв російську ідентичність на українську — в РФ в мене немає близьких, особливої спорідненості із росіянами я ніколи не відчував. Я, радше, був ніким, tabula rasa. Мої експерименти з ідентичністю — і радянською і юдейською — витікали з певної безвиході, певної порожнечі, яку по собі лишає русифікація. Я не жив в СРСР, не маю єврейського коріння. Майже вся рідня зі Слобожанщини. Насправді, я завжди був українцем, мав серед родичів людей з промовистими українськими прізвищами: Кущів, Сердюченок та Курило. Але мене позбавили цього спадку.

Українська в Харкові — справа доволі самотня. Але, водночас, це для мене певний фільтр, оптика і візія. Моя мова гартує і вивищує мене наді мною. І, заразом, дає певне коло тих, кому можу довіритися.
Я вважаю, що перейти на українську сьогодні означає бути присутнім при народженні нового і, водночас, дуже давнього світу. Це відродження. І це визволення.

«Відчувала себе неправильною, коли спілкувалася російською з україномовними»

Софія, 25 років
дизайнерка шкіряних аксесуарів

Я перейшла на українську взимку 2015 року. До цього був період, коли захотілося змін. Я відрізала волосся, перестала вживати нецензурну лексику. Почала зустрічатися в україномовним хлопцем.

Коли він пішов на війну, стала працювати в «Національному корпусі», де колеги говорили державною. В мої обов’язки входило розказувати про діяльність організації. Робити це російською не хотілося, а моя українська була жахливою. Ще на мене вплинула Революція Гідності, бо до неї я не любила Україну і українців не поважала. Так я поступово йшла до того, аби спілкуватися українською.

Коли я спілкувалася з україномовними знайомими, думала, що говорити російською неправильно. Відчувала, ніби я утискаю державну мову.

Я завжди вважала, що українська мова дуже гарна і що розмовляти нею можна лише тоді, коли в тебе чиста вимова, немає суржику і ти не лаєшся. Коли у мене вийшло говорити без лайливих слів російською, я вирішила, що зможу і перейти на українську. Через місяць практики побували у друзів в Тернополі. Це мені дуже допомогло, бо в Черкасах, де я живу, мало україномовних людей.

Досі коли сварюся або злюся, з’являється російська. Вона агресивніша.

Для мене це велика зміна у житті. Це важко пояснити, але я наче переїхала. Деякі знайомі і друзі дитинства перестали ідентифікувати мене як людину, яка жила тут. Для них я нова, наче приїхала сюди з-закордону. Мій образ у них в сприйнятті досить статичний. Через це незручно говорити з ними українською, бо вони дивляться на мене, як на незнайомку.

Головне фото: nau.edu.ua. Інші фото надані героями і героїнями матеріалу

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Волонтерство як стиль життя. 4 різні історії про досвід благодійності

Ще більше новин та цікавостей у нашому Телеграм-каналі LIVE: швидко, зручно та завжди у вашому телефоні!
Анна Боенкова

Анна Боенкова

редакторка раздела DAILY

Все статьи автора

Подписаться на email-дайджест

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages
Поиск по разделам
Daily
Music
Show
Tech
Today
Интервью
Колонки
Новости
Подборки
Рейтинги
Статьи