Макс Кідрук: «У своїй книзі я не демонізував росіян, вони теж люди»

5 398

Автор українських технотрилерів – про нудну Європу, річку з піраньями, юність під Metallica та власний провал

Макс Кідрук змінив ставлення українців до так званої розважальної літератури. Ще десять років тому у вітчизняних літературних колах побутував стереотип, що масові жанри на кшталт фантастики та містики не варті уваги ані літераторів, ані читачів. Від початку 2010-х Кідрук з успіхом його ламає. Не дивно, адже він ріс у літературній родині попри технічну освіту.

Подорожні нотатки, технотрилер, хорор – сьогодні письменник із Рівного легко опанував чи не всі різновиди вітчизняного «чтива». А нова книжка Макса Кідрука «Де немає Бога», на думку критиків, виходить за рамки жанрової літератури.

Karabas LIVE відвідав презентацію нового роману Макса Кідрука в Києві 24 вересня і поспілкувався із письменником.

«Моя любов до мандрів зумовлена книжками»

Максиме, ви виросли в родині письменника Івана Кідрука. Як батько виховував у вас любов до літератури?

У нас вдома була бібліотека з усією світовою та українською класикою. Найбільше мені подобалися наукові та пригодницькі книжки. В дитинстві прочитав усіх найвідоміших неоромантистів – Фенімора Купера, Майн Ріда та інших.

Чи не їхні твори надихнули вас на подорожі?

Так, багато в чому моя любов до мандрів зумовлена книжками. У романі «Донька Монтесуми» Генрі Райана Хаггарда мене зацікавив не так любовний сюжет, як історія про підкорення Мексики, тому туди я перш за все і поїхав. А до поїздки на острів Пасхи, наприклад, підштовхнули книги Тура Геєрдала.

Як ви сприйняли минулорічну новину про безвізовий режим із країнами Європи?

Безвіз – величезний крок уперед для нашої країни. Особливо для молоді, яка завжди багато подорожувала, а нині має можливість робити це простіше. Бо ж кордон – це лише умовність, лінія на мапі.

Ви навчалися в Швеції, але згодом повернулися до України, пояснюючи це так: «Нудьга не має перспектив». Чому за кордоном вам стало нудно?

Здебільшого країни ЄС вже повністю сформувалися з економічної та культурної точки зору. Втиснутися в потрібну нішу людині із-за кордону там напрочуд важко. В Україні ж в обдарованої особистості наразі є набагато більше можливостей проявити себе.

«Я ріс під Metallica»

Після творів про подорожі, в 2012-му, ви випустили «Бот» — свою першу книжку в жанрі технотрилеру. Чому вирішили змінити амплуа?

Я йшов до цього свідомо. Тревелог як жанр має обмеження. Ти ніби пишеш про себе, але не можеш сповна розкритися як автор. Та й із появою соцмереж і блогів мандрівні нотатки себе вичерпали. Кому потрібна така книга, якщо можна прочитати допис френда у Facebook або поїхати кудись самостійно і зробити свій?

Як ви ставитеся до успіху «Бота» сьогодні?

Я вважаю «Бот» слабким і пласким твором. Так, він зайшов багатьом читачам і без нього я навряд був би тим, ким є зараз, але тим не менше. Це моя невдача, яку я рано чи пізно мав би визнати.

Сюжети ваших книжок багато в чому нагадують сценарії серіалів. «Бот» схожий на «Світ Дикого Заходу», «Не озирайся і мовчи» — на «Дуже дивні речі».

Бачите, у вас виникають власні асоціації, і це ок. Але справа в тому, що я майже не дивлюся кіно та серіалів. Не вистачає часу, та й не дуже цікаво. Більше читаю.

Ви часто використовуєте рядки з пісень в якості епіграфів до розділів ваших книг. Чим вас надихає музика?

Я ріс із нею. Формування мене як особистості відбувалося під звуки Iron Maiden, Judas Priest, Metallica та інших. Епіграфами я віддаю шану своїм музичним кумирам.

До того, як стати письменником, ви написали чимало технічної літератури.

На ті часи гонорари з художніх книг не дозволяли мені нормально існувати. Зараз ситуація інакша, тому повертатися до технічних книг не збираюся. Можливо, напишу щось науково-популярне, але поки на це немає часу.

Яку роль у вашому житті займають нові технології?

Я олдскульний чувак. Гаджет для мене – засіб, який полегшує роботу, не більше. Я не є залежним від соцмереж і користуюся ними лише з професійною метою – для промоції книг абощо.

«Попереду – величезний схил, яким треба дряпатися»

В 2015-му ви випустили публіцистичну книгу «Небратні» про історію стосунків між Україною та Росією. Вам не здається, що не в останню чергу думку про «братні» зв`язки між нашими країнами популяризують саме митці?

Мені здається, проблема не в митцях. Вони публічні люди, тому на них звертають більше уваги. Ставлення до Росії – особиста справа кожного.

Важливо зауважити, що у своїй книзі я не демонізував росіян. Вони теж люди. Але є багато «але»: вони анексували Крим, підступно напали на нас на Донбасі. Ми маємо формувати своє ставлення до сучасної Росії, виходячи з цих фактів. Особисто я проти того, аби вдаватися в крайнощі.

У вашій новій книзі «Де немає Бога» головні герої опиняються на межі життя та смерті і змушені виживати. Ви потрапляли в подібні ситуації?

На щастя, ні. Хоча, у моїх тревелогах є опис багатьох екстремальних ситуацій, які траплялися зі мною в подорожах. На небезпеку я наражався виключно через власну дурість. Наприклад, поліз купатися у річку з піраньями, але, на щастя, не відплив далеко від човна. Та це і близько не співставне з тим, що відбувається з героями «ДНБ». Разом із цим я вважаю, що ця книжка не про авіакатастрофу і навіть не про виживання. Далі не розповідатиму, аби уникнути спойлерів.

У «ДНБ» немає містики та фантастики. Чи означає це, що Макс Кідрук почне писати «серйозну» літературу?

На думку критиків, які читали нову книгу, вже почав. Мені й самому важко віднести «Де немає Бога» до якогось жанру.