Вікторія Жуковська і М`яч Дредбол: «Ми – єдині нормальні ведучі фестивалів в Україні»

«Найфестивальніші ведучі України» - про юність під Metallica, концерти з «червоною папкою», очі на потилиці та фестивальних «лошар»

Більшу частину року вони працюють на радіо та ведуть концерти. Вона – у Луцьку, він – у Львові. Допоки не настане літо. Тоді  Вікторія Жуковська і М`яч Дредбол (він же – Ігор Панчук) поринають в улюблену стихію – фестивалі.

ZAXIDFEST, Re$publica, «Бандерштат», «Файне місто»… Старовинну фортецю змінює поле чи іподром, метал-бенди у лайнапі поступаються місцем модним інді-гуртам, але між виступами на будь-якій фестивальній сцені вас неодмінно зустрінуть ці двоє. Нога «дредастого» і «татуйованої» не ступала хіба що на зовсім локальних фестах і чомусь на київських (до уваги столичних організаторів!).

На сцені Жуковська і Дредбол не працюють, а живуть. Не корчать із себе пафосних зірок, натомість поводяться природньо і залишаються тими, ким є і за кулісами. Можуть невимушено пожартувати, провести оригінальний конкурс, заслужено присоромити. Вони знають, що потрібно фестивальній публіці і як розмовляти із нею. Тому публіка їх і любить.

Найкращими фестивальними ведучими України Вікторія Жуковська і М`яч Дредбол є хоча б тому, що … спробуй їх перебалакай! Я ще не поставив перше запитання, як вони самі почали розповідати.

Вікторія Жуковська: Давайте я вам одразу розкажу сон, який я сьогодні бачила. Мене запросили вести концерт у селі Видричі Волинської області. Але я запізнююся, бо роблю костюми гурту «Хамерман Знищує Віруси». І це костюми театру на Подолі! А М`яч від тої шаражки взагалі відмовився, бо не хотів стояти із «червоною папкою».

М`яч Дредбол: І на каблуках!

В. Ж.: «Концерти із червоною папкою» — це ми так називаємо різні офіціозні заходи, які доводиться вести.

Ну добре, а в дитинстві ви ким хотіли бути? Не повірю, що ведучими фестивалів!

В. Ж.: Після 11 класу я хотіла вступати до медичного коледжу в Чернівці. В мене чи не вся родина в медицині, тож і я мала бути в коротенькому біленькому халатику. Але у старшій школі вирішила, що це не моє. Чи шкодую? Ну, в лікарні теж можна фести проводити.

М. Д.: Кричати в ампутаційному відділенні: «Де ваші руки?!» (Колективний сміх)

Тато мені завжди казав: «Я будівельник, і ти будеш!». На другому курсі зрозумів, що не буду, але універ закінчив, щоб не розчаровувати батьків. Почав заробляти: фотографував і знімав весілля, паралельно вів концерти у клубах. Потім мене запросили вокалістом у рок-гурт, а далі дійшла справа вже і до фестів.

Пам`ятаєте, як провели свої перші фестивалі?

М. Д.: Моя фестивальна історія розпочалася в 2007-му. Ми із гуртом поїхали на фестиваль «Шепіт Року», де був конкурс серед музикантів. Орги якось дізналися, що я працюю МС на «діскатєках», і кажуть: «Слухай, а проведи нам відбір!» Дали мені анкетки гуртів, а там оті дебільні запитання про «назву гурту» і «що грають». Коротше, кинули мене під танк, і я провів це все на повному експромті. А в мене ж досвід гри у КВН, і я давай тих музикантів під***бувати. Потім організатори знову підходять: «А давай ще гала-концерт! У нас ведучий кончений, а в тебе так круто виходить!» Кажу: «Пацани, ну ніяк, в мене електричка!» Але якось вмовили мене провести половину концерту. Так під час оголошення результатів виявилося, що наш гурт ще й переміг! Хапаємо з моїми хлопцями той диплом, женемо на вокзал, завалюємося у вагон, і двері одразу після нас – «вжух!», як у кіно.

Після того провів ще кілька фестів, а в 2009-му мене запросили на «Бандерштат». Відпрацював  один день, бо інших ведучих публіка просто зас***ла.

В. Ж.: Мій перший фест скасували. То мав бути виступ «Димної Суміші» в Луцьку. Але концерт відмінили… через карантин. Потім вже був фест «ДжДжAwards» з ТОЛ, «Анною» та іншими. А після прийшла пора «Бандерштата», де нас вперше поставили працювати разом.

М. Д.: Це був мій другий «Бандерштат». За день до фестивалю я дізнаюся, що ділитиму сцену із якоюсь дівчиною. Йолки-палки, і це хтось порушить мою монополію?! Заходжу на її сторінку «ВКонтакте», а там фоточки у вечірніх платтях. Думаю: «Блін, ну що це таке?! Зараз вона в тому всьому на сцену вилізе». Ну і підводить мене «Колос» до тої чувіхи (Сергій «Колос» Мартинюк – організатор «Бандерштату», фронтмен гурту «Фіолет» — ред.), каже: «Знайомтеся, це Жуковська!» Дивлюся – о, татухи всюди, на радіо працює, ніби нормальна. А сам собі думаю: «Ну-ну, давай-давай! Я тобі і слова сказати не дам!» Так і сталося: за весь день Віка вимовила 5-6 речень від сили.

В. Ж.: Зате була «Окрасою сцени».

М. Д.: Але на наступний день я зірвав голос. Що робити? Підвалюю до Жуковської: «Так, сьогодні п***діти будеш ти!» Щойно «Бандерштат» закінчився, нас одразу разом запросили на фестиваль у Калуш.

В. Ж.: Так і фестивалимо удвох уже вісім років.

Віко, ти працювала у журналі «Сім`я і дім». Як тебе після цього занесло на фестивалі?

В. Ж.: Так то в нас цілий холдинг в Луцьку: газета, таблоїд і радіо. «СіД FM» — нормальна станція, ось не треба! Не почуєте ви у нас кулінарних рецептів або порад, як вигрівати бабусям спини! От у М`яча на радіо програмний директор може і «натягнути», якщо не ту пісню поставиш. А у нас грає любе рябе. Та й не те щоб я багато заробляю на радіо. На роботу ходжу, аби вдома не здуріти, бо книжки закінчуються швидко. До того ж, зі своїм графіком в будь-яку хвилину можу поїхати на фестиваль, і нічого мені за це не буде.

М`яч, ти отримав своє прізвисько після того, як у студентські роки перефарбував волосся у колір баскетбольного м`яча. Ти захоплювався баскетболом?

М. Д.: Так, ганяв у 12-13 років. Я взяв приклад із двоюрідного дядька, який не пив, не курив і займався баскетом. Я був жирненьким і не любив бігати, тому з футболом не склалося. А ось баскетбол – так!

Ще у школі я пофарбував голову в червоний колір і зробив ірокез. Мама насварила, а потім сказала: «От вступиш в університет – роби із собою, що хочеш». Вона ж про ці слова забула, а я – ні! І от після двох тижнів навчання на першому курсі повертаюся додому із новою зачіскою. Мама: «Ти ідіот?! А ну бігом мити голову!». А воно ж уже не змивається! Так я і став М`ячиком. А коли вже вимахав здоровим бугаєм і пішов працювати в клуб, директор мені говорить: «Ну який ти М`ячик? Будеш МС Bigball!». Пізніше відростив дреди і трансформувався в Дредбола.

Сьогодні пів України знає, хто такий М`яч Дредбол! А who is Ігор Панчук? Таких у кожному місті дофіга!

В. Ж.: Бачиш, а я зеленкою фарбувалася. А ще кажеш, що «сестричка» у тебе розумніша!

Ми формуємо культуру українських фестивальних ведучих. У нас немає прикладів для наслідування – граблів, на які можна було б наступити

Що там слухають баскетболісти – панк-рок, реп?

М. Д.: Зі старших класів слухаю важку музику.

В. Ж.: Backstreet Boys!

М. Д.: То ти у нас по «бекстрітах»! А я був по Cypress Hill, ONYX, Public Enemy. Хоча раніше мої музичні смаки формувалися під впливом сестри, а вона слухала всяку бабську хрєнь типу «Иванушек». Але, дякувати їй, іноді проскакував якийсь рейв типу Prodigy. Або «Мумий Тролль».

В. Ж.: «А мне под кожу бы, под кожу…» (цитує пісню «Дельфины» — ред.)

М. Д.: Так! І раптом мені до рук потрапляє перший альбом Crazy Town. Як казали у фільмі «ДМБ»: «И тут я упал, как озимый». Ніби й реп, але валять рок. Вотафак?!

В. Ж.: А я маю старшого брата. І завдяки йому з малих років слухаю нормальну музику. От уявіть: субота, ми прибираємо в хаті, а з магнітофону «Юпитер» лунає «Master Of Puppets» Metallica та «Nevermind» Nirvana!

То ось з чого ліпилися «найфестивальніші ведучі України»! А чи вміють у нас взагалі вести фестивалі? Як ця культура розвинена в Україні?

В. Ж.: Можливо, це прозвучить занадто пафосно, але ми із М`ячем зараз якраз і формуємо культуру українських фестивальних ведучих. У нас абсолютно немає прикладів для наслідування – граблів, на які можна було б наступити. Кажуть, що говорити на сцені – це не мішки носити. Але й поза сценою у нас роботи не менше.

Хтось, може, думає, що ми «звьозди». Але ми – такі ж люди, як і всі інші на фестивалях, просто стоїмо на два метри вище, щоб краще бачити.

М. Д.: Ми із Жуковською, напевно, єдині нормальні ведучі на фестивалях в Україні. Бо справді, на кого нам рівнятися? Були ведучі на «Таврійських іграх», але вони читали з папірця те, що їм написали редактори. А я ж пройшов школу КВН і можу викрутитися експромтом з будь-якої ситуації. Всьому вчився на власних ґулях. От зараз знаю як мінімум трьох чуваків, які намагаються копіювати мій стиль і так само вести.

Взагалі ж фестивальні ведучі є хіба в Україні та, можливо, ще в Польщі. На європейських фестах ти такого не побачиш. Там між гуртами – порожня сцена, і тільки техніки перепідключають апаратуру. Це не означає, що ми якісь не такі. Навпаки, я вважаю, що ведучі повинні стати фішкою саме українських фестивалів. Щоб іноземці приїжджали і казали: «Як круто! У нас такого нема».

Минулого року один київський фестиваль запросив вести головну сцену відомі медійні обличчя. Але ці люди відверто виглядали не в своїй тарілці.

В. Ж.: Бо треба взаємодіяти із людьми під сценою! Ти ж не на бенефісі!

М. Д.: Ведучі з радіо та телебачення працюють на мікрофон або камеру. Вони ніколи не бачать людей, до яких звертаються. Із таких більш-менш вміють вести фестивалі лише ті, які працюють ще й на корпоративах. На фестивалі ж треба відчувати настрій натовпу, і в залежності від цього вирішувати, як поводити себе на сцені.

У мене є приятель – офігенний радіодіджей, КВН-ник, тамада. Але страшно х***вий фестивальний ведучий. Буває, веде якийсь концерт у місті з тою ж таки «червоною папкою», підходить до мене і просить розповісти про той чи той гурт. А я собі думаю: «Чувак, хто з нас тут ведучий?!».

Ми ж із Жуковською теж радійники. Але я визнаю, що набагато гірше веду програми на радіо, ніж фестивалі. Навіть друзям забороняю слухати свої ефіри, бо відчуваю: коли я сам у студії, я – г***но.

В. Ж.: То ось чого ти мене постійно до себе на радіо тягнеш?! (Сміється)

І що ж повинен вміти хороший фестивальний ведучий?

М. Д.: Найголовніше – відчувати людей під сценою.

В. Ж.: Мати очі на потилиці. Щоб зрозуміти, коли музиканти підключилися, і заткатися.

М. Д.: Вміти вирулити з будь-якої проблемної ситуації, щоб це не виглядало катастрофою для людей.

В. Ж.: Зняти шорти, коли треба! (натякає на вчинок М`яча на фестивалі Re$publica-2011. Відігравши дві пісні, гурт «Димна Суміш» залишив сцену через незадовільну якість звуку. Аби розрядити атмосферу серед обуреного натовпу, Дредболу довелося показати своє спіднє, що він обіцяв зробити ще у перший день фестивалю – ред.)

Якщо музиканти затримуються, можна зробити конкурс.

М. Д.: Ох, конкурси – це ублюдство!

В. Ж.: Ну не конче ж обмотуватися туалетним папером чи перекочувати яйця!

М. Д.: Дуже важливо: не матюкатися зі сцени! Навіщо опускатися до рівня клоуна?

Школа ведучих — відверте шахрайство. Із 10 людей це осилить хіба один. Бо якщо нема харизми – цьому не навчишся

А якщо публіка агресивно налаштована до ведучого?

М. Д.: Треба чітко розуміти, що такі люди під сценою завжди в меншості. Тож необхідно зробити так, аби позитивно налаштована більшість своєю енергетикою просто знищила поодинокого мудака.

Простий приклад. Zaхіdfest, 2010 рік. Якийсь чувак постійно перебиває мене. Я йому: «Хочеш щось сказати?! Давай, виходь на сцену!» Охорона пропускає його, підходить до мікрофону: «Хай грають вже!» У відповідь я пояснюю, що від його крику музиканти швидше не налаштуються. І додаю: «А от для всіх інших, хто тут є, ти тепер просто лошара!» І весь натовп, на три-чотири: «ЛОШАРА!». З того часу це перетворилося на традицію – таких «лошар» на моїй пам`яті вистачає.

Пройшло кілька років, підходить до мене бугай: «Пам`ятаєш мене?» Думаю: точно його лошив, зараз почне розбиратися. А він: «Чувак, я ж лошара-2011! Дякую тобі, зі мною потім 100500 людей перефоткалися!» Висновок: агресію треба висміювати.

В. Ж.: Коли ведеш якийсь день міста, під сценою завжди «люди, коні і пєчєнья». Якось стоїть одне таке-сяке, кричить мені: ««Мурку» давай!». Кажу: «Слухай, зараз спущуся, і ми з тобою наодинці поговоримо». Спускаюся, а він вже «потєряшечка». Тому і не боюся вночі на районі гуляти. Бо всіх таких завжди можна переговорити.

Які ваші найбільші факапи на сцені?

М. Д.: Я плутаю назви гуртів. Особлива проблема із цим була в 11-12 роках, тоді з`явилася надзвичайно велика кількість таких «замудрьонних». Переплутати якийсь Black Milk In Your Head із Black Milk In Your Ass – фігня-питання!

В. Ж.: І з прізвищами у М`яча біда. Навіть якщо маркером поставить наголос у «червоній папці» — все одно налажає. Що стосується мене – перший час я себе як фестивальну ведучу просто ненавиділа! Зараз більш-менш задоволена.

М. Д.: Жуковська інколи так хвилюється! Начитається відгуків в інтернеті, сидить, реве: «Все, це останній раз!» Жінко, бляха-муха, ти прочитала 15 негативних думок, а 900 позитивних пропустила?!

Цього року, наприклад, ми вели музичну премію із топовими людьми в якості публіки – менеджерами, музикантами. Жуковську аж трусило! Я її під***бую, а вона стоїть із кам`яним обличчям! Ну то й що, що міністр культури в залі? Ну, налажаємо – і що, він видасть закон, щоб Жуковська і М`яч більше не вели фестивалі?!

В. Ж.: Зараз хіба парюся, яке плаття вдягнути.

М. Д.: Із усіх 25-ти!

В. Ж.: Хто б казав зі своєю купою футболок!

Оголосити гурт, який ви ненавидите – це для вас випробування?

М. Д.: Є гурти, які ми відверто не любимо. Але людей під сценою це не хвилює! Вони прийшли послухати своїх улюбленців, і треба поважати їхній вибір.

В. Ж.: У таких випадках ми не розтікаємося в компліментах. Валимо фактами і все.

М. Д.: Про них ти ніколи не почуєш від нас, що це наші друзі і їхні пісні у нас в плеєрі.

Чи не хотіли б ви передавати свій досвід? Чому б не відкрити курси фестивальних ведучих?

М. Д.: Я думав про те, щоб відкрити школу ведучих. Але вирішив, що це буде відверте шахрайство. Із 10 людей це осилить хіба один. Бо якщо нема харизми – цьому не навчишся.

В. Ж.: А пам`ятаєш, як нас театрал вчив поводитися на сцені? М`яч як хлопчик мусить пропускати мене вперед. Не можна повертатися спиною до публіки.

М. Д.: Але то театр! А у нас фестиваль. Тут не працює методичка – лише імпровізація.

Я так розумію, більшу частину фестивального сезону ви проводите разом. Як потім відпочиваєте один від одного?

В. Ж.: Та ми вже на наступний день після фестивалю зідзвонюємося і кричимо один одному в слухавку: «Навколо прибульці, заберіть мене назад!»

М. Д.: В Луцьку я буваю стабільно раз на два місяці, тож бачимося частенько. Коли Жуковська приїде у Львів, ми тут півсвіту перевернемо! Але вона поки морозиться.

Ну ось закінчується фестивальний сезон, настає осінь. Просять мене провести вечірку. А я благаю: «Ну привезіть Жуковську! Заплатите мені трохи менше, але хоч будемо разом!» Найкращих друзів можна перерахувати на пальцях однієї руки. І Жуковська для мене саме така.

В. Ж.: Якщо чесно, ми й за літо один одного не захарюємо. Буває, їдемо з фесту мовчки, або із зірваним голосом, як із дупи гумової качечки. Але все одно ржемо! А вертаєшся додому після фестивалів – і сльози на очах. «Ласкаво просимо на Землю!».

Фото надані героями матеріалу