«Я не прагну влади». Про що Святослав Вакарчук розмовляв зі студентами?

6 482

Лідер "Океану Ельзи" та громадський активіст – про хибних лідерів думок, протистояння агресії і заповітну мрію

Минулого року Святослав Вакарчук вирішив відпочити від медійного галасу. Поставив на паузу творчість в «Океані Ельзи» та поїхав до Америки здобувати освіту в Стенфордському університеті.

Повернення музикантів на сцену має відбутися 24 серпня 2018 року, на 27-й День незалежності України. «ОЕ» — поки єдиний український гурт, який виступить сольно на НСК «Олімпійський» у Києві вже втретє.

Поки Святослав вчився, привід нагадати про нього знайшли соціологи. На початку 2017 року декілька вітчизняних компаній оприлюднили рейтинги довіри громадян до потенційних кандидатів у Президенти України на виборах-2019. Вакарчук несподівано виявився одним із лідерів. Конспірологічні теорії відносно президентських амбіцій музиканта почали ширитися зі швидкістю світла. Мовляв, і в США він вчиться «не просто так». Дійшло до того, що в січні 2018-го самому Вакарчуку довелося порушити радіотишу та спростувати чутки у спеціальному відеозверненні.

Нині Вакарчук повертається в активну фазу діяльності. 4 квітня вперше за два роки публічно вийшов у люди — на зустрічі в Києво-Могилянській Академії. Інтерв`ю лідер «ОЕ» нині дає зрідка — віддає перевагу спілкуванню з молодим поколінням у вишах.

Тем для розмови вистачало. Не висловлених думок за час навчання в США у Вакарчука накопичилося чимало, а минулого тижня «Океан Ельзи» ще й вийшли з творчого анабіозу, презентувавши нову пісню та кліп «Без тебе». Хоча про долю нації та її проблеми Святослав нині говорить більше і натхненніше, ніж про творчість.

Karabas Live побував на зустрічі 4 квітня і записав найцікавіші тези Вакарчука.

Про президентські амбіції

За останньою статистикою близько 50-60% українців не підтримують жодного з потенційних кандидатів у президенти на майбутніх виборах. Це страшна і дуже загрозлива ситуація. Такі настрої в суспільстві панують або на порозі важливих позитивних змін, або напередодні великих потрясінь. Так було у часи Веймарської республіки, яка передувала приходу до влади нацистів у Німеччині: тоді німці повністю зневірилися в існуючій політичній системі.

Що роблять у такі ситуації політологи? Вони шукають нових людей, які б могли збурити це політичне болото. Зрозуміло, що серед них повинні бути впізнавані обличчя із кредитом довіри. Хай навіть вони не мають жодного стосунку до політики, але прожили своє життя так, що викликають повагу в громадян. Ось так до подібних рейтингів і потрапляє Вакарчук, якого всі знають і який ніби нічого поганого нікому не зробив. Тоді справжні політики дивуються: «Чому він там опинився?!» Та тому, що за 26 років незалежності ви дискредитували себе настільки, що люди вам вже не вірять! Самі винні.

Я не прагну влади. Ви знаєте, що я рік був депутатом Верховної Ради України і став першою людиною в історії українського політикуму, яка добровільно відмовилася від цього звання. Однак ще під час першого Майдану я сказав собі, що ніколи не буду стояти осторонь того, що відбувається в моїй країні. Тому я завжди буду змінювати Україну найбільш ефективним для себе способом. І ніхто мене в цьому не зупинить.

Про історичний шлях українців

«Україна має йти унікальним шляхом». Часто ми чуємо цей вислів від політиків. У їхніх вустах він перетворюється на популізм. Ніхто не говорить про реформи так багато і не робить для них так мало, як політики. Я не вірю їхнім словам, бо за ними стоїть порожнеча.

Але після навчання у Стенфордському університеті я переосмислив для себе цей вислів. Я більше не вірю, що в світі існує країна, національну ідею якої ми можемо запозичити так, аби досягти ідентичного результату. Україна повинна йти своїм шляхом, але зважаючи на найкращі досягнення інших країн. Так, велосипед ми не винайдемо, та й не потрібно. Зате можемо взяти колеса в одному місці, кермо – в другому, педалі – в третьому.

Державний діяч має ставитися до своєї країни, як до дитини. Нехай вас не лякає ця алегорія. Я не бачу в ній зверхності, а лише щирість. Ніхто ж не думає про майбутнє власних дітей лінійно. Ми ж не хочемо, щоб наша дитина була точно такою самою, як син маминої подруги, чи не так? Натомість намагаємося відшукати найкращі риси наших дітей і направити їх у правильне русло, щоб вони були щасливими не тільки сьогодні, а й завтра та післязавтра. А от українська влада такими категоріями не мислить. Вона живе від посівної до посівної. Газу на зиму вистачило? От і добре, а далі якось воно буде.

Бажання стояти на своєму – дитяча риса. Лише дорослі розуміють, що в світі все влаштовано не завжди так, як їм хочеться. Якщо українці хочуть стати кращою нацією, їм необхідно подорослішати.

Про майбутнє Донбасу та Криму

Канцлер ФРН Конрад Аденауер сказав: «Німці були, є і будуть єдиним народом». Коли думаємо про Донбас і Крим, маємо тримати в голові його слова. Нас ніхто ніколи не розділить, і ми ніколи не змиримося із тим, що хтось відібрав нашу територію.

Що робити, щоб повернути втрачені землі? Працювати. Пройшло 50 років, і Берлінський мур впав. Тому й Україна має стати прикладом успіху для інших країн. Це єдине, що ми можемо зробити у такій ситуації.

Про гнів і мудрість

В мене є знайомі, які втратили життя на війні. І так само є знайомі, які без жодних докорів совісті роз`їжджають на дорогих авто. У такі моменти у мене, як і у вас, стискаються кулаки. Але в стані люті чи розпачу людина ніколи не прийме правильне рішення. Найперше, що треба зробити цієї миті – це не братися за палицю, а піти у спортивний зал і наполегливо працювати над собою кожного дня. Ставати сильнішим, кращим.

Кажіть собі: «Я не здамся без бою». Ця фраза може викликати у вас посмішку, але я зараз серйозно. Ми не знаємо, чи переможемо у цій боротьбі. Але якщо не шукати світло в кінці тунелю, для чого це все взагалі потрібно? Тож давайте змінювати країну разом. Якщо не дадуть зробити це по-хорошому, задавимо силою.

Для ласих до заголовків журналістів уточню: я не маю на увазі силове захоплення влади. Я про те, що рано чи пізно в Україні з`явиться критична маса людей, яким не байдужа доля країни і які своєю сукупною енергією зметуть існуючу політичну конн`юктуру. Вірю, що колись цей імпульс стане unstoppable.

Чим частіше ми кричимо: «Розстріляти!» в бік наших недругів, тим більше звикаємо до цього слова. Не дай Боже, якщо звикнемо остаточно – станеться біда.

Люди, які найчастіше говорять про розстріли, зазвичай навіть не можуть дочекатися зеленого світла на світлофорі і йдуть на червоне.

Коли ви шукаєте вихід із глухого кута, розпач і гнів – погані порадники. Натомість енергія та розум – найкращі.

Про освіту

До вищих навчальних закладів вступають 80% українців. Важко знайти іншу країну з настільки великою кількістю людей з освітою. Чому ж у нас з нею тоді все так погано? Бо виші тримаються за гроші, які їм платить держава за навчання студентів на бюджетній формі. Ми женемося за кількістю студентів, а не за якістю освіти.

Ще з радянських часів у нас існує прірва між науковими центрами та навчальними закладами, тобто – між вченими і викладачами. Люди, які рухають науку вперед, повинні бути максимально наближеними до осередків, де інші люди отримують нові знання.

Чому в ЗМІ так рідко з`являються професори Києво-Могилянської Академії, яким точно є що сказати? Запитання в тому числі й до самих професорів. Ми маємо менше дослухатися політиків на ток-шоу і вимагати, щоби з нами говорили інші люди. Потрібно прагнути більш змістовних дискусій у медіа і бути самими собі експертами.

Про музику і мрії

Музику я не покину ніколи. Можу розчаруватися у всьому на світі, але не в ній.

Зараз я гостро відчуваю розрив між поколіннями. З’являється все більше молодих людей, яким не подобається «Океан Ельзи». Та навіть якщо ми залишимося наодинці зі старими прихильниками – whatever, це наша музика і вона є такою, якою є.

До «Океану Ельзи» мене запросив хлопець на ім`я Юрій Хусточка. Ми жили на одній вулиці у Львові і часто поверталися з репетицій додому разом. Гурту було не більше півроку, ми ще й навіть назви не мали. Але вже тоді я сказав Юрі: «Ми маємо стати найкращим українським гуртом!» Це і було нашою спільною метою.

На той час українська музика звучала дуже погано. Ми вмикали The Beatles та гранжеві команди із Сіетла і мріяли грати так само, як вони. Але головне, аби подобалося нам самим. Тоді ми не хотіли грошей і слави, лише прагнули грати добре. Так, щоб можна було сказати самому собі: «Good job!»

В мене є мрії, про які я не можу говорити вголос. Треба завжди залишати місце для особистого.