Тарас Прохасько: «Давніше прагнув, щоб мої тексти звучали як музика»

4 020

«Український Маркес» – про захоплення Rolling Stones і Томом Уейтсом, «кокаїнове радіо» та літературу вголос

Письменника Тараса Прохаська не існувало б без «Станіславського феномену», і навпаки. Поряд із Юрієм Андруховичем, Юрієм Іздриком, Володимиром Єшкілєвим, Ігорем Померанцевим він став одним із тих відчайдух в українській літературі кінця 80-початку 90-х років, які сказали радянському соцреалізму остаточне «па-па». На ідеально покошеній ниві вітчизняного красного письменства вони влаштували постмодерний карнавал в стилі Борхеса і компанії.

Поки тогочасні літератори-трендсетери гуртувалися довкола часопису «Четвер» в Івано-Франківську, не менш вільнодумні та інноваційні музиканти гнули свою лінію на фестивалі «Червона Рута». Тим не менше, дружили сім`ями: ми вам безкомпромісні тексти, ви нам – так само сміливі мелодії. Прохасько хоч і перехилив не одну чарку із Тарасом Чубаєм («Плач Єремії») та Міськом Барбарою («Мертвий півень»), але серед літературно-музичного панібратства завжди тримався свого прозового берега.

З того часу паралелі «письменник» і «музикант» для багатьох вималювалися у знак рівності. Андрухович виступає із польським гуртом Karbido, Жадан штурмує рок-сцену із «Собаками в космосі». А Прохасько залишається собою у самому лише письмі. При цьому якщо і заходить у музичні фарватери, то із паспортом літератора у руках. На минулому «Гогольфесті» він презентував сонОперу за романом «непрОсті», створену композиторами Nova Opera. А тиждень тому на фестивалі «Porto Franko» зачитав свої твори під акомпанемент сенегальського музиканта Кеба Цісохо.

Письмо одного з найпомітніших українських прозаїків сучасності важко вкласти в класичні рамки літературних історій із продуманим сюжетом і прописамними персонажами. Бо насправді головною дійовою особою його текстів є саме Життя. А що найкраще відбиває його стрімкий і невхопний плин, як не Музика? Про неї і поговорили.

Про музику та її слухання

Я вважаю музику одним із найвищих проявів людської думки. У різноманітті своїх аспектів музика може видаватися моделлю особливого духовного світу. Це окрема знакова система із закономірностями, що стосуються не лише будови звуку, а й космогонії (наука, що вивчає походження та розвиток космічних тіл та систем – ред.).

Я був змушений закінчити музичну школу за класом фортепіано. Після 7-8 років вивчення сольфеджіо та гармоній про музику думається як про складне явище.

Слухання музики спеціально або паралельно із якоюсь справою є для мене незвичною річчю. Я ніколи не мав плеєра із записами, ніколи не слухав музику у дорозі. Хіба було таке, коли не міг заснути, і тоді слухав FM-радіо (то було ще на його початках).

Тарас Прохасько із Юрієм Андруховичем. Фото: Ekaterina Pereverzeva

Тарас Прохасько (праворуч) із братом, перекладачем Юрієм Прохасько (ліворуч)

Про улюблену музику

Я маю до музики біологічний підхід. Поділяю її на ту, від якої скачуть, і ту, від якої плачуть.

У дитинстві та підлітковому віці мене вразили Rolling Stones. А уже в середині 80-х, у роки зрілості, музичним потрясінням для мене став Том Уейтс.

Іноді страшенно люблю безбашенну музику, яка властива сербам. Серби, коли слухають музику в барах, іноді доходять до такого психозу, що розбивають пляшки і стукають долонями в такт по битому склі. Ось така оргазмістична музика мені подобається.

В якийсь момент я припинив стежити за розвитком музики. Є така група – Beirut. Є кілька класних негрів на межі етно, джазу і шансону, але я вже не зважаю на те, хто вони. Слідкування за виконавцями для мене закінчилося на Бреговичі та Кустуриці.

Про радіо

Є таке франківське радіо «Вежа». Я був одним із тих, хто то радіо придумав. Ми хотіли зробити його не зафреймованим, не загнаним у рамки того, як має бути. Я працював там не тільки ведучим, а й, як то називається, діджеєм. Ставив всякий класичний рок, музику із елементами етніки та альтернативи із центральної Європи – Чехії, Польщі, Угорщини, але також і Румунії.

Так само на тому радіо не хотілося залакованих, безпомилкових розмов. Я щодня розповідав від себе історії на три хвилини у програмі «Щоденник». Юрко Андрухович був автором чудесної передачі про освіту – вона виходила рідше, ніж моя, але проіснувала довше. За півроку люди, які підтримували радіо, зрозуміли, що то все неформат. Почалася уніфікація, і бути в тому мені стало не цікаво. Хвиля ця існує дотепер і є порівняно непоганою.

Коли чуєш щось недобре російською – ну то це руська попса, що з неї возьмеш. А як натрапляєш на якусь лажу українською, стає боляче: от холєра, воювали-воювали, а воно все таке саме.

Масові радіостанції намагаються втиснути в тебе максимум позитиву від самого ранку. Всі ці коментарі та інтонації ведучих, немов електрошокер або батіг, яким тебе постійно підганяють. То все надумана інтенсивність. Не люблю кокаїн, тож цих кокаїнових моментів на радіо хотілося б менше. Було б добре більше спокійного, рефлексивного змісту.

Я за те, щоб у радіопросторі було більше української. Але разом із тим не маю ілюзії, що зараз радіостанції можуть назбирати достатньо якісного україномовного продукту. Коли чуєш щось недобре російською – ну то це руська попса, що з неї возьмеш. А як натрапляєш на якусь лажу українською, стає боляче: от холєра, воювали-воювали, а воно все таке саме.

Про народження української музики

Коли відбулася перша «Червона Рута», я саме був у Львові. Я був близький із людьми, які той музичний ренесанс творили. «Мертвий Півень», «Плач Єремії» — мої добрі приятелі, які робили те все на моїх очах.

В українській музиці тоді були дві паралельні тенденції. З одного боку, йшлося про відродження і повернення із забуття давнішої музики, як от стрілецькі пісні початку ХХ століття. За цей напрям тоді відповідав бард Василь Жданкін. Але так само музиканти шукали, як би відтворити те круте, що є за кордоном, на нашому ґрунті. З таких мені страшенно подобалася «Сестричка Віка» (Віка Врадій – ред.). Шкода, що вона зійшла з дистанції.

То не дивно, що тоді з`явилося багато пісень на вірші нових українських поетів. Штучні обмеження української відпали, з`явилася більш образна поезія. Юрко Андрухович почав використовувати у віршах такі слова, які до того не були властиві офіційній літературі. Поезія відійшла від силабо-тонічного принципу, на якому все трималося раніше: чотири рядки, куплет, приспів. І нині силабо-тоніка дуже збіднює можливості музики. Сучасний англомовний рок не весь же римований.

Я до тієї когорти не потрапив, бо не писав поезії. Тобто, писав колись, але ніде не публікував. Вчасно зрозумів, що слабенький поет.

Про перформанс на фестивалі «Porto Franko»

Організатори вирішили, що поєднання мого читання і його музики має дати якийсь результат (йдеться про виступ Тараса Прохаська із сенегальським музикантом Кеба Цісохо – ред.). До виступу я його не бачив і не чув, що він грає. Так само, як і він не мав гадки, — а, може, і досі не має, — про що я пишу. Але відшукування пограниччя і контакту між нами є цікавим.

Про звучання слів

Давніше мені хотілося, щоб моя проза звучала як музика. Йшлося про те, аби мелодика була визначальною в побудові речень, аби мова виражалася у різних інтонаціях і була ритмічною. А тепер я, навпаки, навмисне створюю труднощі для читачів, збиваю їх з того ритму.

Література – це життя мови. А базою будь-якої мови є живе мовлення. Тому у людей є вічна тяга до епосу – не написаної, а промовленої, розказаної літератури. Ти входиш у певний потік, і тоді є важливою наявність оповідача. Так само, як і в музиці важлива фізична присутність музикантів, їхні рухи, вібрації, голос, тембр.

Є й інша стратегія: коли література – це тренажерний зал. Коли речення навмисне побудовані так, щоб читач долав їхній спротив. Як тягати залізло, так і тут. Читання не для розваги, а для співпраці. Ясно, що така література не може бути проговорена вголос. Із нею потрібна індивідуальна робота.

Я виступаю тільки з тими своїми текстами, в яких можу дати волю стихії мови. Такі речі мені комфортно виголошувати на людях.