Росава: «Протягом дня можу бути і драконом, і злючим тарантуленятком»

14 004

З приводу дня народження української співачки Karabas Live запитав в неї, чим вона зараз займається

29 січня Росава відзначає день народження. Ми планували цей матеріал для рубрики «Хеппібьоздей тижня», однак вирішили, що публікувати його треба все ж окремо. Те, що відбувалося і відбувається в її житті та музиці, виходить за рамки стандартного набору цікавих фактів.

Український слухач почув про Росаву наприкінці 1990-х, завдяки фестивалю «Червона Рута». Тоді з усіх можливих варіантів вона обрала шлях фольк-співачки і рухалася ним приблизно до середини 2000-х. У той час у житті Олени Янчук з’явилося нове захоплення – діти.

Зараз вона робить все, щоб вирощувати ці квіти життя у любові. Шиє одяг для малюків, придумує для них ігри, веде авторський курс для батьків. Не забуває і про музику – у доробку співачки вже є два дитячі альбоми. На третьому Росава збирається закрити тему, а з тим і розпрощатися зі своїм творчим ім’ям.

Напередодні дня народження Росави редактор Karabas Live Філ Пухарєв поспілкувався зі співачкою про ставлення до ONUKA, дощовик для сина, музичність молодого покоління та родинні сейшени.

Олено, ви відомі здебільшого як співачка, що поєднує народну музику із сучасною. Чи вдалося вам довести, що український фольк може бути актуальним?

Насправді я ніколи не ставила перед собою завдання доводити актуальність народної музики. Актуалізація автентики у сучасних музичних проявах була завданням фестивалю «Червона Рута», мені ж просто пощастило стати його фіналісткою, а згодом і переможницею. Я шукала себе і вокально, і жанрово, оскільки до 1999-го співала пісні з мюзиклів, пробувала писати щось своє. Альбом «Просто неба» став підсумком мого етнодосвіду.

На альбомах «Lotus feat Rosava» (2007) та «Тепер і потім» (2009) я спробувала зовсім відійти від автентики. Але позбутися іміджу «етноспівачки» так і не вдалося. Мабуть, треба обрізати косу та змінити сценічне ім’я. На останнє я вже зважилася.

Але ж навряд варто сперечатися із тим, що за останні роки три «осучаснення минулого» стало в українській музиці тенденцією, трендом. ONUKA, Antonina Project, Go-A – подібних проектів з’явилося чимало.

Популярність цих проектів говорить сама за себе. Автентика залишатиметься дзеркалом ідентичності та джерелом для натхнення в усі часи. Проте, скажімо, інтерпретація народних пісень в джазовій чи роковій манері, – яка є досить розповсюджена нині, – як на мене, вже не актуальна. Для одного альбому це «норм», але далі потрібні сучасні тексти. У цьому сенсі ONUKA – це і автентика, і сучасність. Це не моя музика в емоційному сенсі, але це якісна, сучасна музична мова України сьогодення. Разом з тим, є таке явище, як «ДахаБраха» – архаїчність і авангард, потужний музичний національно-культурний концепт. Часом українці його не розуміють, але він шириться світом.

У вашій дискографії є два дитячі альбоми: «Колисанки» (2006) та «Радість» (2013). Що надихнуло на створення музики для дітей?

Якось під час бурхливої дискусії із батьком про роль музики він сказав мені, що свого слухача треба виховувати змалечку. Потім Євген Ступка запропонував записати колискову для одного музичного проекту. Це і стало поштовхом до появи «Колисанок». «Радість» створювалася вже під час першої вагітності та після народження сина. Також я виконала пісню «Річка» для проекту «Віршолюбики».

Діти надихають на дивовижні перевтілення! Ким я тільки не буваю протягом дня: і драконом, і злючим тарантуленятком…

На вашу думку, чи вистачає в Україні якісної дитячої музики?

В Україні пишуть якісну дитячу музику. Наприклад, нещодавно вийшов другий дитячий альбом Марії Бурмаки. Кілька разів я була експертом премії «Коронація слова», читала сотні текстів дитячої лірики.

Інша справа – те, що у нас, на жаль, ще не набралася критична маса невдоволених, які б виміли радянський контент із дитячих садочків і музичних шкіл. Тендери на створення нових програм для музичного виховання майже не проводяться. Найкраще у нас виходить один одного у соцмережах покритикувати, поцькувати, а потім все спихнути на ворога.

Але зміни, вочевидь, відбуваються. Рушієм є громада і приватний кошт. Для прикладу, брати Анатолій та Віктор Данилюки своїм коштом випустили вже третій дитячий альбом. Держава могла б взяти на себе аналіз, розроблення методики та популяризцію дитячої музики в Україні.

Найкраще у нас виходить один одного у соцмережах покритикувати, поцькувати, а потім все спихнути на ворога

На концертах ви не лише співаєте, а й граєте з дітьми у забавки. Як це відбувається?

Я маю чималий доробок авторських пальчикових забавок, які розвивають пам’ять і мовлення та гармонізують півкулі головного мозку. Вони створені на основі власних віршів, а також творів та ігор інших авторів. Я розробила авторський курс, почала проводити заняття для мам і малюків. Також разом із чоловіком створили кілька відео з дітьми для проекту «Забавлянки та співанки із Росавою» на моєму каналі в YouTube.

Ви також займаєтеся брендом дитячого одягу «Куті-Куті», берете участь у благодійних проектах. Як встигаєте поєднувати все це із музикою? Вона залишилася для вас в пріоритеті?

«Куті-Куті» – це маленький сімейний бізнес, який почався з пошиття дощовика для сина, аби той міг вільно стрибати по калюжах і сидіти на дупі у мокрому піску. Згодом він переріс у більше виробництво.

Мій батько отримав дві вищі освіти – музичну і юридичну. Працював учителем, юристом, був диригентом духового оркестру. Він почав шити у складні 90-ті, мама і ми з братом допомагали. Сьогодні він розвиває досить не простий у наших реаліях агробізнес, а у вільний час грає на трубі. Маю з кого брати приклад.

Мій пріоритет – це сім’я. А все інше – це хід життя, пошук себе, реалізація мрій, задумів. Музика — частина цього процесу.

Мій пріоритет – сім’я. Все інше – пошук себе. Музика – частина цього процесу

Ви відбираєте українських студентів на навчання за кордоном для організації United World Colleges. У 16 років ви самі навчалися в Канаді. За вашими спостереженнями, як молоде покоління змінилося з того часу? Зокрема, у музичних смаках?

Я очолюю комітет вже понад 13 років, і ця діяльність мене напрочуд надихає. Часом в комітеті ми сходимося на тому, що ніколи б не пройшли сучасний конкурс. У сучасної молоді, – на відміну від нас тодішніх, 16-17 річних, – дуже активна соціальна позиція, розуміння патріотизму. Вони вільно спілкуються двома-трьома іноземними мовами, у мої ж 90-ті поговорити із кимось бодай англійською у маленькому містечку Київської області було чимось майже не реальним. Я вже не кажу про теми прав секс-меншин і людей із ВІЛ.

Музичні смаки у всіх різні. Оскільки це покоління, яке народилося в незалежній Україні, то й слухає воно переважно якісну музику. Тішить, що мало не кожен другий учасник конкурсу грає на музичному інструменті.

На початковому етапі музичної кар’єри ви співпрацювали із Едуардом Приступою (Діля). З ким із українських музикантів підтримуєте зв’язок і товаришуєте нині?

З Ділею спілкуємося час від часу. Все ж таки 15 років репетицій, фестивалів, ефірів, концертів – неабиякий досвід. Доводилося працювати з багатьма, але з появою дітей коло спілкування дещо змінилося.

Чи працюєте над новим матеріалом? Що варто чекати від Росави у 2017-му?

Маю робочі версії кількох нових пісень. Хочеться виділити трохи часу на запис у студії. Почати хочу із пісні, яку написала разом із чоловіком. Взагалі ми із ним часто влаштовуємо сімейні сейшени, граємо на різних інструментах. Діти теж допомагають – переважно на шумових.

Планую низку камерних концертів. Готую добірку дитячих співанок-забавок. Хочу втілити ще один дитячий альбом. Можливо, останній в якості Росави.