Іван Семесюк: «Я заново народився в 2013-14 році. І одразу ж крепко просрався»

Журналіст Ігор Кузьменко поговорив з лідером гурту «Пирятин» про музику, брудну лайку, лайно, бухло і долю України

Український художник Іван Семесюк часто посміхається та сприймає як належне тавро «художника-жлобіста», хоч і відійшов від цього стилю п’ять років тому. У 2016 році Іван вирішив додати до митецької ще й музичну складову. Гурт «Пирятин» виглядає переродженням його духу розбишаки та сміливця бити в морду українським реаліям.

12 лютого «Пирятин» представив дебютний альбом «Атентат». Скоріше для «галочки» та хорошої якості треків, аніж для історії. Маючи лише демо-записи та відео на YouTube, гурту ще до цього вдалося досягти того, про що деяким лише мріється: ці пісні знають, їх підспівують глядачі на концертах та військові на Сході.

Певною мірою, «Пирятин» — це баланс між «мемом української музики» та некласичним американським кантрі з ірландським фольком. Або віскі. Вживати за смаком.

«Серед умовних субкультурних ліваків я вважаюсь какашкою і дебілом»

Слухаючи альбом, я помітив там все ж таки більше ірландскього фольку, аніж класичного кантрі. А ви як вважаєте?

Річ у тім, що я давно отруєний ірландською музикою, але й традицію кантрі теж дуже ціную, хоча саме кантрі-мотиви в альбомі присутні мінімально. А взагалі, близько половини нашого матеріалу – це глибоко переосмислені кавери на старовинні авторські та народні пісні, ірландські в тому числі. Хоча з іншого боку наш жанр я визначив би саме як power country. Така собі акустична, але при тому силова аграрна музика.

Тобто саме в плані сенсів закладених в піснях – це дійсно натуральне кантрі. Тому що це пісні про життя простої людини, звичайного вітчизняного реднека або редпика, як я це називаю. Такі пісні як жанр в Україні практично відсутні, а цю нішу міцно займає російський шансон, грубо кажучи.

Що вас, художника, взагалі підштовхнуло змінити сферу творчості?

Гостре бажання почути вітчизняну веселу, навіть мажорну музику, глибоко життєлюбну і життєствердну. Але щоби в ній не було мідної секції – це раз. Рифової електрогітари – два. І щоби це не був ска-панк – три.

Бажання почути перетворилося на гостре бажання зробити, бо нічого подібного у нас я так й не почув. Слухаю багато різноманітної і маловідомої в Україні музики, навіть рідкісної. Наприклад видатний і важливий для мене проект Transatlantic Sessions. Традиційні ірландські, шотландські та американські музиканти ще з 90-х років регулярно збираються по той чи інший бік Атлантики на студійні сесії і пишуть офігєнні живі альбоми. Вони створюють спільні аранжування на межі своїх традицій —  bluegrass, irish, appalachian music, і навіть blues. Дуже круто все це міксують.

Це офігенний проект, але у нас про нього майже ніхто не знає. В Україні фактично відсутні кельтська сцена, фолк-сцена, кантрі-сцена, або ж вони у нас практично маргінальні. Є лише окремі проекти.

Чому  губна гармошка у вас є, а банждо нема? Це ж другий класичний інструмент кантрі-музики.

Банджо у мене вже є. Зараз фактично уже маємо матеріал для другого альбому, і там банджо обов’язково з’явиться. А зараз вчуся на ньому грати. Я все ж таки не музикант, і мені всьому треба вчитися на ходу, бо знайти у нас банджиста доволі складно, при чому мене цікавить не американське класичне 5-струнне банджо, а скоріше айріш-тенор 4-струнний. У мене саме такий інструмент, німецький, старий але добре відреставрований.

Я вчуся на ньому грати лише для того, щоби з часом зайти в студію і попрацювати над альбомом. Для того ж, щоб вийти з ним на сцену, треба кілька років витратити.

У будь-якій ситуації завжди є місце гумору, тому що інакше можна їб*нутись

Зрозуміло. Судячи за піснею «Арта», ви втомилися від важких за змістом пісень про війну і розкрили цю тему інакше.

Так і є. Знову ж таки, це через такі історії, що до мене доносили наші сценічні волонтери, поет Артем Полежака, наприклад, та інші митці, які свого часу активно їздили з творчими вечорами на в АТО, коли у цьому була гостра необхідність в 2014-15 роки.

Дійсно, проблема відсутності якісного мілітарного пісенного контенту очевидна. Хлопці на війні і так під кулями кожен день ходять, тому просять музикантів «пацани, вжарте що-небудь веселе про нас». Музиканти ж натомість пропонують вічний «афган», або, власне, якісь пафосні соплі і страждання.

І тут бабах — «Арта»?

В країні взагалі проблема з хуліганською, розбишацькою сценою. Ніша майше абсолютно вільна, але з цим чомусь майже ніхто не працює, за дуже рідкісним виключенням. Однак, думаю з часом вона з’явиться і наповниться. Але тут головне не опускатися до рівня просто коміческіх куплєтів, це має бути саме музика, серйозне музичне явище.

Я зараз згадав фразу: «Неможна завжди про війну важко, потрібно іноді з гумором».

У будь-якій ситуації завжди є місце гумору, тому що інакше можна їб*нутись. Ну, я зрозумів, що ми недарма написали “Арту”, коли мені вночі зателефонував чувак із Запоріжжя, мій хороший корєш. Каже, я зараз курю на балконі, центр міста, а ось іде колонна чуваків на камуфлє і хором співає «Арту».

Це ще не було ні аранжування, ні альбомного запису, тільки демочка була, записана на кухні у мене вдома. Удвох з гітаристом Володимиром Бабушкіним ми записали цю пісню, просто щоби не пропадав матеріал. І ось навіть у такому вигляді вона пішла в народ.

Чудова історія. А ще у вас в альбомі є пісня «Яготин». Для вас це місто стало файним, як для «Братів Гадюкіних» Тернопіль, чи що це?

Дійсно, досить кумедно, що група «Пирятин» співає пісню про Яготин. Це само по собі прикольно, а з іншого боку, у нас є один слабо проартикульований міф, або навіть ціла прихована ідентичність. Центрова, наддніпрянська частина України, її наче й нема. Галичани є, волиняки є, всі знають, що існує Юго-Восток, Слобожанщинана і так далі. А хто ж ті самі чуваки, які живуть в Кропивницькому, Яготині, Пирятині, Фастові?

Наприклад я дуже люблю Полтавщину, полтавську фонетику, самий психотип полтавців, всі ці тамтешні типажі. Хоча Яготин це кордон Київщини, однак уже там відчувається ця «лівобережна» полтавська пульсація. Хоча насправді спочатку просто народилася рима – «Яготин, хай несе мене історії плин». Ну, й з’явився текст, а уже потім під впливом різноманітного музичного матеріалу в колективі народилося  аранжування.

Взагалі, ідея писати пісні про якісь не зафіксовані ніде в сучасному фольклорі місця – це класно.

Виникало відчуття, що хтось за іронічністю в альбомі може побачити аморальність?

Річ у тім, що «Пирятин» дійсно має такий дещо аморальний бекграунд. Далеко не всі спокійно сприймають брудну лайку, але без неї ми не будемо чесним колективом. В якомусь умовному смислі Пирятин має й політичний бекграунд. У мене є своя особиста репутація, що тягнться з моєї художньої та літературної діяльності, а ці середовища досить таки політизовані, особливо художнє. З невідомих мені причин серед умовних субкультурних ліваків я вважаюсь какашкою і дебілом. А серед якихось страшних вусатих традиціоналістів підо***ом.

І я отак між цих двох вогнів балансую і в цьому знаходжу натхнення. Зрозуміло, що це на гурті теж певним чином відбилося. Тому в деяких середовищах «Пирятин» вважається гівном. Тіпа це не музика, а кал. І це тішить.

Як сталося, що новий гурт, без альбому, у такій вузькопрофільній ніші виходить і…

Вочевидь, знову ж таки, тому що ніша вільна, на неї є активний запит і попит. От і все. Вона вузькопрофільна, але вона настільки вільна, що є купа людей, які просто роками чекали появи подібного проекту.

Ну, і плюс нам трохи легше, все-таки «Пирятину» з фронтменом повезло. Нам не треба нічого доводити, стояти з матюгальником і кричати, мовляв почуйте нас, ми є! Нас і так почують, бо я цілком доросла людина, маю свою розвинуту медійну трансляцію. Тому нам дійсно поталанило в цьому сенсі. Ну, нам як проекту взагалі. Як би подібний проект створив хтось інший, кого взагалі люди не знають, то я думаю, у нього був би довгий та тернистий шлях.

«У нас багато людей з вищою освітою, тому що за мішок буряків можна купити диплом юриста»

П’ять років тому ви казали, що художник має бути проповідником. Для музичної сфери це теж актуально?

Дивлячись яка задача стоїть. Якщо ти як художник займаєшся інтер’єрами, або просто робиш “красиво”, ти не маєш бути проповідником. Якщо ж ти працюєш в соціальній площині, то без проповідництва як інструмента ти не будеш повноцінним творцем.

Треба постійно збирати новий фольклорний по суті матеріал, треба бути постійно на хвилі. Бажано постійно знаходитися під ударом критики, бо й ця критика теж є прекрасним матеріалом. Завдяки ній можна корегувати власну оптику світосприйняття. Тому так, проповідництво це ефективний інструмент, він насправді вигідний навіть й суто фінансово. Люди люблять слухати історії. Люблять проповіді.

У вас є розуміння, що ви несете відповідальність за тих, хто приходить на ваші концерти?

Я не можу нести відповідальність за кабана, якому 45 год. Яка відповідальність? Дорослий чувак прийшов на концерт, напився, послухав, кайфанув, поїхав додому.

А може, комусь набив морду?

Можливо, і набив. Що говорити, якщо навіть наш барабанщик Федір Бублик одного разу набив пику організатору нашого ж концерту.

Це в Києві було?

Ні, це на виїзді колись давно було. Це ж музика для дорослих активних людей. Розбишацька, піратська, вона супроводжує алкогольні повстання, вона створена для того, щоби хапати табуретки та кидати їх у вікна, грубо кажучи.

У всіх ваші інтерв’ю є така штука – людина, яка не дуже полюбляє аграрний стиль життя, створює гурт, який за походженням звучання є сільським. Не бачите протиріччя?

Різна конотація може бути у цих слів – аграрний стиль життя. Що це таке? З одного боку я розумію, що українське село нині як культурне явище достатньо здеградоване. Це й не дивно, тому що маємо у бекграунді 70 років совка, котрий покалічив і знищив цю стару культуру. Плюс ще й так історично співпало, що саме зараз урбанізація планети вирує як ніколи, тому у традиційного сільського способу життя нема ніяких шансів на подальше ефективне існування. З іншого боку зневажати і не розуміти село – це теж величезна помилка. Навіть й таке здеградоване як нині.

Тому що, хочеш не хочеш, а навіть усі корінні сучасні лондонці походять від тих самих селюків із невеличких графств, які у часи вікторіанської промислової революції перли в Лондон тисячами, вмирали на мануфактурних виробництвах від тифу, сухот, навіть й тупо від тяжкої праці. Що вже говорити про киян, наприклад? Всі ми звідти. Плюс для нас це часто незакритий гештальт – зовсім не проговорені теми, втрачені меми, не проаналізовані естетизми, не зафіксований сучасний фольклор. Мало хто з цим працює. Перший, хто приходить в голову, це Лесь Подерв’янський. І єдиний, мабуть.

Більше нікого. А це наші наддніпрянські, так би мовити материкові естетизми, вони цікаві, попит на них є, і це прекрасний матеріал. Якщо ти відчуваєш його і, скажімо, в дитинстві пас корови, копав бараболю і їбав козу, ну, я жартую… Знаєте, майже в кожному селі колись був свій козойоб, місцевий божевільний ідіот. Це теж прикольна частина цього низового фольклору, насправді. Якщо ти цього не робив, не знаю, чи ти на 100% зрозумієш цю країну і як вона влаштована, і які в неї насправді проблеми.

Люди часто дуже погано освічені, при тому живуть у складних побутових умовах. І якщо така людина ще й тупа від природи, то вона звичайно починає бухати!

Ви кажете, що ваша музика відходить від традицій російської культури, при цьому використовуєте російську лайку та алкогольні теми.

Наша музика в принципі не має ніякого відношення до російської культури, ні за мелосом, ні за  мовою, ні за смислами. Єдине що – використання суржикових конструкцій в текстах, але дуже епізодичне і стримане.

Взагалі, це досить популярний гуманітарний міф, що мовляв брудна лайка має саме російське походження. Я це довго і уважно досліджував. Врешті, у мене цей пазл склався в голові. Говорив з багатьма людьми, які теж це вивчали, істориками, лінгвістами. Це міф. Єдине, що ми дійсно запозичили у росіян, це амплітуду використання матюків. А так всі ці слова були давно і завжди, просто у нас ця лексика раніше була вкрай табуйована, дуже зрідка вживана, але ж була.

Так, дійсно амплітуду використання матюків ми запозичили, однак це не дивно. За 300-350 років існування в орбіті Москви нічого не запозичити – це було би феноменально. Тому це абсолютно нормально. Навіть в ірландській мові, котра уже майже загинула насправді, є слова англійського походження. Хоча це дуже далекі одна від одної мови. Тож нічого дивного.

В українській, наприклад, існуює маса таких запозичених слів, про які люди навіть й не здогадуються, що це стародавні германізми. Уявіть собі, слово «хліб», дивна річ, але навіть це пряме, хоча й дуже старовинне запозичення з германських мов. Здавалося б!

Зрозуміло. Тепер про алкоголь.

Алкоголізм? Ну шо. Село. П’ють люто. Але й для ірландського фолку тема віскі та пов’язаних з цим пригод дуже типова. Мабуть для будь-якого європейского фолку.

По наших наддніпрянських селах я бачив не одну кумедну історію на цьому ґрунті. Вони за своїм алкогольним накалом часом тягнуть на справжні шекспірівські пристрасті. Люди дійсно бухають, не знаю, з чим це пов’язано, але не думаю, що це пов’язано з прямим російським впливом. Напевно в кризові або перехідні історичні моменти суспільство дійсно починає бухати.

Тим паче, у нас ще й освітня криза по селах, в головах у людей провали просто світоглядного характеру. Люди часто дуже погано освічені, при тому живуть у складних побутових умовах. І якщо така людина ще й тупа від природи, то вона звичайно починає бухати!

Але ж Україна у першій десятці за рівнем освіченості у світі.

Формально мабуть так, але ж у нас за мішок буряків можна купити диплом юриста. Грубо кажучи, це ж популярна вітчизняна розвага, ви ж прекрасно розумієте. Я, наприклад, маю художню освіту, але дуже неякісну. Та освіта, яку я отримав, я це знаю, її фактично у мене нема. Майже усьому, що я вмію, я навчався уже потім, самотужки.

Робив копії малюнків старих майстрів, тому що навіть правильного алгоритму, як навчитися малювати нам, принаймні тоді, коли вчився я, не давали. Нічого дивного. А на паперах так, думаю, що у нас дуже багато людей з вищою освітою. Ми всі молодці.

Міста п’ють?

Міста? Я б не сказав. Села. Села досі побухують. Не всі, зараз це вже не таке страшне і повальне явище, як було на початку 2000-х або в 90-ті роки, але теж є. Нє, в містах людям значно легше, їм, переважно, не треба закидати своє внутрішнє провалля бухлом. Значно більше простору для маневру та самореалізації.

«Україна виникла на наших очах і саме тому ми розуміємо, що вона може й зникнути»

Ви ледве не головний двигун теми, що українці ліниві і вони самі загнали свою країну в дупу. Чи змінює вашу думку зараз сучасна молодь?

Зараз для мене є епоха до нашої ери і після. Межа – 2013-14 рік. Все, що після – українці таки довели, при всіх своїх вадах, власну організаційну та інституційну ефективність. Хоча ідейно нас зараз взагалі не мало би існувати як держави. Схоже, ми уже мабуть й забули про це. Швидко забуваємо про все погане. Мабуть це добре.

Ми мали би тихо сидіти в Митному союзі, з перспективою повноцінного поглинання Російською Федерацією у вигляді якогось там федерального округу. І про це ми забуваємо. Це ж була конкретна жива перспектива. Але це складна тема, тут  можна окремо говорити дуже довго.

Мабуть хтось може сказати, що зміна ери – це вам здається.

Нас не мало би бути, але ми є – це вже досягнення! Нас мала зжерти здоровенна і дуже ефективна структура, однак ми встояли. При чому ми встояли так, що ця структура похитнулася фактично. Це і є ефективність. У цій справі свою позитивну роль навіть корупція зіграла, позитивну ролі зіграли і наші страшні, уйобіщні, зашкорублі інституції. Саме ці управлінські монстри, що походять безпосередньо з УРСР, так-сяк реформовані на марші ще Кучмою.

І вся ця фігня встояла, коли шансів наче й не було. Інституційно Україна дивним чином дійсно виявилася достатньо стійкою. І це її природній стиль. Я би назвав цей інституційний стиль східною Річчю Посполитою. Виборний король, приватні армії, магнатерія, постійні змагання за вольності, корупція, повстання. Все те саме, що мали у 16-17 столітті.

Це відбувається завдяки новій молоді? Чи ви взагалі про сучасний український народ?

Думаю, що це не дуже залежить від віку. Все-таки поведінкові патерни передаються з рук в руки, а молодняк теж не з Марсу прилетів, не з Луни впав. Він все одно має в собі усі наші традиційні вади і переваги, хоча їхні пропорції міняються. Міняються тому, що люди віком у 20 років, які живуть у містах, уже перебувають у атмосфері реальної міської культури. Коли я був маленьким, при совку, її просто не існувало. В Києві точно.

Що таке міська культура? Вона складається з непомітних дрібниць. Ти можеш просто піти і будь-коли та будь-де випити кави, приміром. Зараз це норма. Мої ж батьки, щоби випити нормальної кави, їздили через усе місто з Лісового району на Хрещатик у кав’ярню, що працювала до 18.00. Цих кав’ярень було кілька на весь центр. Все. І потім вони верталися додому. Тобто не існувало культури доступних приємних дрібниць, фактично ж не було міста. Це був здоровенний робочий посьолок, де ти вимушений навіть чашку кави добувати з боєм.

Зараз ми живемо в абсолютно іншій реальності. Україна – це те, що виникло на наших очах і саме тому ми розуміємо, що вона може й зникнути, от у чому прикол. Але ж не зникла, дивним чином.

У мене є своя теорія інформаційної гігієни. Вона полягає в тому, що одні файли треба постійно витісняти іншими. Треба виробляти свої файли

За іронічною музикою та картинами ховається тверезомисляча людина, яка прораховує свої кроки наперед. Вам у творчості легше жити під маскою розбишаки?

Та нє, ну яка маска. Я ж не те що якийсь задрот, котрий вимушено надів маску розбишаки. Я бухаю, веселюся, по-своєму лютую, і так далі й тому подібне. З іншого боку, я дійсно не гуляка-алкоголік, бо якщо ти хочеш не ходити на роботу, а займатися творчістю і з цього жити, то маєш бути дуже продуктивним.

Нічого складного у цьому нема, просто деякі речі дійсно треба ретельно прораховувати і мислити категоріями у кілька років. Не рік-два, а десять. Більшість моїх друзів пішли на роботу одразу після академії мистецтв, здалися і пішли собі по рекламних агенціях, стали дизайнерами, як приклад. Вони зараз добре і стабільно заробляють, що тішить. Але я вже тоді знав, що у мене попереду є десять важливих років, поки я не намацаю свою тему і не стану заробляти саме з продажу картин, з продажу самого себе, врешті, як дієвого персонажа.

По факту, я знав, що ці десять год мені буде піздєц, що можливо я буду фізично голодувати часом. Були й серйозні сімейні проблеми, батько довго хворів, грошей тотально не вистачало, однак я це все якось пройшов. Нині ж, дорослою людиною, коли мені майже 40, я лише можу уявити, як це, коли у тебе є робота і начальство. Як на мене, це доволі жахлива перспектива.

У «Пирятина» є пісня про лайно в голові. Ви маєте свою перевірену методику звільнення голови від лайна?

Звичайно. У мене взагалі є своя теорія інформаційної гігієни. Вона полягає в тому, що одні файли треба постійно витісняти іншими, але для того, щоби одні файли з голови витіснити іншими якісно, простого обміну недостатньо. Треба виробляти свої файли. Саме свої.

І от ті файли, які ти виробляєш сам, вони ідеально прочищають голову від наносного, це 100%. Саме коли ти створюєш свій маленький світ, свій маленький міф. Інша справа, що це не універсальна метода. Ну, не всі ж люди здатні до активної і постійної творчості. Це насправді дуже спеціальна природна здібність.

Наприклад, якби не усі ці люди, які в фейсбуці постійно згадують про якого-небудь Гребенщікова, Пугачову або Цоя, я б уже й забувся про їхнє існування. Тільки за рахунок того, що хтось постійно підкидує ці постаті з пострадянського минулого, воно ще тримається в моїй голові. Але я це принципово вичищаю, бо Україна народилася заново в 2013-14 році, і я разом з нею, і маса людей народилися заново. Це переломна мить.

Багато хто навіть не витримав цього і похитнувся розумом. Так, є люди, які просто з розуму посходили, або у них серце не витримало, і вони померли. Просто фізично. Це в основному серед старшого покоління, і я бачив це на власні очі, усі ці прикрості і метаморфози пов’язані саме з цим зламом свідомості.  Дійсно, вважаю, що я фактично заново народився в 2013-14 році. І одразу ж крепко просрався.

Фото: Марія Волкова

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Sasha Boole: «П***дєц продовжується, але я навчився із ним жити»