Правиця: «Пісня про Путіна – теж народна творчість»
6 226
Вокалістки київського фольк-гурту – про забавки на роботі, еротику в народних піснях, втечу від джазу та ночівлі на одному ліжку
Поки ONUKA та інші нові українські музиканти схрещують фольк із електронікою, «Правиця» йде власним шляхом. Їхня музика — скоріше з традицій джазу. Головне правило цих п`ятьох – співати і грати пісні наших пращурів із виключною внутрішньою розкутістю та дитячою легкістю на душі. Музиканти вірять, що лише так народне мистецтво матиме шанс стати у нашій країні популярним.
«Правиця» — це контрабасист Назар Стець, ударник Олег Пахомов та піаніст Богдан Решетілов. Але передовсім – вокалістки Мирослава Салій та Марта Любчик. Перед київським концертом ми зустрілися із ними в студії гурту недалеко від Михайлівської площі, де дівчата займаються із дітлахами співом та вчать їх українським традиціям. Час від часу до кімнати зазирає Роман, маленький син Мирослави. Мама швидко заспокоює малюка і повертається до розмови про музику так, ніби й не відходила від нас із Мартою ні на крок.
Дівчата, ви познайомилися у школі-майстерні фестивалю «Червона Рута». Пам’ятаєте, чим ви тоді зацікавили одна одну?
Марта Любчик: Дуже добре пам’ятаю, як подивилася в очі Мирослави і побачила в них бажання працювати. Ми були наймолодшими у школі, мали по 12-13 років, але вже тоді будували наполеонівські плани. Хотіли навчитися якісно співати і поєднувати музику із народною традицією. Це нас і згуртувало.
Мирослава Салій: Спершу ми із Мартою не мали жодної симпатії одна до одної, бо були надто різними. Близько року притиралися, але згодом здружилися. Навіть випрацювали спільний підхід до уроків. Марта конспектує, я займаюся практикою, потім міняємося місцями.
Як відбувалося ваше навчання?
Мирослава: На дворі був 2002-й. Того року організатори «Червоної Рути» дозволили брати участь у конкурсі дітям, а школу при фестивалі створили для того, аби зрозуміти, на що ці діти здатні. За кілька тижнів навчання нам відкрили очі на світову музику, познайомили з творчістю Мадонни, Крістіни Агілери (інтернетом у той час в Україні ще не користувалися активно). «I don`t know…» (наспівує, імітуючи манеру американських соул-виконавиць) – одну-єдину фразу з пісні на кшталт цієї могли розбирати годинами.
Сварилися часто?
Мирослава: У школі-майстерні нас навчили залагоджувати конфлікти, тому всі наші сварки закінчуються добре. Проблеми із Мартою ми вирішуємо «тут і зараз», кожна із нас обов`язково визнає свої помилки.
Марта: Ми стільки разом пройшли! Доводилося спати на одному ліжку…
Мирослава: Так, коли вдвох знімали квартиру в Києві під час навчання. З того часу не розлучаємося вже 15 років.
І як такий взаємозв’язок між вами проявляється у творчості?
Марта: Коли ми почали професійно співати разом, наші голоси самі підлаштувалися один під одний. Це була абсолютна імпровізація, ні про що попередньо ми не домовлялися. Така наша спорідненість стала можливою завдяки багаторічному співіснуванню пліч-о-пліч.
А що привносять у пісні «Правиці» решта учасників гурту?
Марта: Ми на них паразитуємо! (сміється) Перші заготівки пісень вмикаємо кожному музиканту по черзі, потім вислуховуємо їхні поради. Коли загальний настрій твору стає зрозумілим, збираємося вже всім гуртом і обговорюємо матеріал за другим колом.
Мирослава: Якщо показувати чорновик пісні всім музикантам одразу, можна збитися з пантелику. Бо враження від почутого у всіх різні. Наш контрабасист – це філософ, який висловлюється напрочуд дипломатично. Піаніст – романтик, який з порогу пропонує купу ідей, що іноді можуть занести нас не в той бік. Ударник – критик, якому не важко сказати: «Ні, це не те!». Тому він чує пісні останнім (сміється).
А найпершими слухачами «Правиці» є наші хлопці, чоловіки. І діти, звичайно. Моєму сину Роману найбільше подобаються «Дудка», «Наталічка», «Губи солодонькі», «Подоляночка».
А звідки ви родом? Чи запозичили якісь традиції для «Правиці» від дідусів і бабусь?
Марта: Я з Тернопільщини, Мирослава – із Вінничини.
Мирослава: У нас обох кльові співочі родини. Звісно, деякі пісні ми переспівали від наших бабусь. Дід Марти служив в УПА.
Марта: Люди часто ламаються, коли потрапляють до Києва. Але дідусь навчив мене залишатися собою. Не в останню чергу завдяки родинному вихованню я стала такою, якою є зараз.
Мирослава: Ми обидві за освітою професійні фольклористки. Хоча я вважаю, що професіоналом можна стати лише на практиці. От і ми відчули себе профі лише після того, як створили фольк-студію.
В українських піснях нічого не говориться прямим текстом. У їхніх образах заховано і смерть, і еротику
Як ви збираєте пісні для репертуару «Правиці»?
Мирослава: Як не дивно, але ми із Мартою ніколи не їздили у фольклорні розвідки. Матеріал для «Правиці» шукаємо у книжках, у раритетних аудіозаписах. «Пісні Явдохи Зуїхи» — одна з найулюбленіших наших праць, де зібрано кілька тисяч народних пісень. Особливо цінуємо фольклорну музику з Рівненщини, Полтавщини. Якщо дослідники дістають ці пісні з народу, то наш гурт, навпаки, повертає їх у народ.
Чим вони вас захоплюють?
Марта: Я шукаю в народних піснях щось загадкове, романтичне.
Мирослава: В українських народних піснях нічого не говориться прямим текстом. Їхню суть люди ховали за образами. «Ворон пролетів» – це про смерть. «Вийди до криниченьки» – а це вже еротика.
У ХХІ столітті народ ще здатний щось створити? Здається, сьогодні будь-який твір має свого автора.
Мирослава: Просто в давнину не існувало авторського права! (сміється)
Марта: Звичайно, здатний! Пісню про Путіна хто написав? Народ!
Мирослава: Очевидно, що давні пісні не з’явилися нізвідки, їх теж хтось створював. Але про оригінального автора швидко забували, і тоді авторами ставали вже інші виконавці, які додавали до творів щось від себе – дописували слова, змінювали мелодії. Так і зароджувався фольклор.
Марта: Існує думка, що народні пісні не можна чіпати, що їх треба співати лише в тому вигляді, в якому вони збереглися. Я не поділяю цієї точки зору. Ти, я – ми ж теж народ! Тому «Правиця» інколи дозволяє собі перероблювати фольклорний матеріал. Наприклад, у композиції «Семилітка» ми поєднали щедрівку та казку (як на мене, ці жанри співіснували десь поряд). А у пісні «Дудка» додали рядок про нашого контрабасиста Назара.
Мирослава: Якщо ми і додаємо до пісень сучасний текст, то робимо це так, аби він не спотворив їхнього змісту. Дописувати можна, але смислові відтінки треба залишати неторканими. Якщо губи «солодонькі», вони не можуть бути «солодкими».
«Правиця» — це не лише гурт, а й вокальна та фольк-студія для дітей. Наскільки важливо для вас передавати народні традиції наступним поколінням?
Марта: До дітей у нас особливе ставлення. Із ними мені цікавіше, ніж із деякими дорослими. Людині два роки, а в ній стільки справжності та чистоти! Чому, виростаючи, вона це втрачає? Чому стає непривітною, закривається у собі від світу?
Мирослава: Наша робота – цілими днями бавитися! Ну хіба не класно?!
Дивуюся, як ви взагалі все встигаєте.
Марта: Ми з Мартою викладали у студії лише на її початках. Зараз тут працюють окремі педагоги, серед яких є і наші колишні учні. За три-чотири роки роботи школа почала приносити реальні гроші, які ми вкладаємо у гурт «Правиця». Більше нічим, окрім нього, зараз не займаємося.
Мирослава: Я маю чіткий розклад дня. Встаю о шостій ранку, лягаю не пізніше одинадцятої ночі, бо інакше сил на роботу наступного дня не залишиться. Якщо хочу подивитися фільм, дивлюся вночі – іншого часу на це просто немає. Малого могла б залишати на няню, але мені важливо, щоб він був поруч зі мною, ріс на моїх очах. Хоча під час концертів віддаю його чоловікові.
Моє наступне запитання якраз про музику. Критики кажуть, що «Правиця» грає фольк-джаз. Але з ваших інтерв’ю складається враження, що ви із цим не дуже погоджуєтеся.
Мирослава: «Правиця» не грає джаз, ми про інше. Для нашого гурту це визначення надто пафосне, якесь неправильне. Взірцем джазового музиканта для мене є Рейчел Феррел. Але мені до неї далеко.
Марта: А от мій плейлист не полишають Грегорі Портер та Есперанза Спелдінг. Коли я дізналася минулого року, що Есперанза виступатиме на Alfa Jazz Fest, все кинула і за півроку почала пакувати валізи до Львова.
Мирослава: Це Назар винний! Постійно повторюю йому: «Все через твій контрабас!» (сміється). Можливо, джазового настрою до пісень «Правиці» додає наш піаніст, який має досвід виконання такої музики. До джазового вокалу іноді вдаємося і ми з Мартою – як у пісні «Наталічка», наприклад. А взагалі хочемо, щоб нашу музику в Україні називали просто популярною. Щоб під неї можна було і в авто їхати, і вдома помріяти.
Ви ж самі підштовхуєте людей до порівнянь із джазовими музикантами! Взяти хоча б кліп «Губи солодонькі»…
Мирослава: Так нас побачила режисерка Настя Ковальчук. Ми повністю віддалися в її руки.
Марта: Нічого, у наступному кліпі обов’язково опануємо новий жанр! (сміється)
«Правиця» виступала із цією піснею у першому сезоні телепроекту «Хіт-конвеєр». Навіщо вам конкурси?
Марта: Для популяризації гурту, ні для чого більше. На «Хіт-конвеєр» ми подалися в останні дні прийому заявок за пропозицією продюсера М2 Романа Мухи, який випадково почув нас. Якби ми справді хотіли перемогти, обрали б іншу пісню з іншим аранжуванням.
Мирослава: Такі проекти виховують гурт, допомагають музикантам мобілізуватися. Це теж важливо.
Участь «Правиці» у цьогорічному відборі на Sziget мене здивувала. Переможець отримує право виступу на Europe Stage, хоча вам більше личила б World Music Stage. На цій сцені неодноразово виступала «ДахаБраха». Як думаєте, ще одному фольк-гурту з України таке під силу?
Мирослава: Мені здається, закордон взагалі погано сприймає українське. Все через наше «совкове» минуле, яке лежить прірвою між Україною та іншими країнами. «ДахаБраха» презентує українців в абсолютно новому вигляді, і це класно.
Що ж до виступів «Правиці» в інших країнах, то такі плани є…
Марта: Але для цього нам потрібний сильний менеджмент. Були ми одного разу в Канаді, давали концерт у Торонто. Поки й все на тому.
Над візуальним образом «Правиці» зараз працює дизайнер Леся Патока (Patoka Studio). Наскільки уважно ви самі стежите за модою?
Мирослава: Нам як молодим дівчатам завжди хочеться виглядати гарно (усміхається). Робота з Лесею для нас – віддушина, яка допомагає відволіктися від музики.
Марта: Раніше типова розмова музикантів «Правиці» перед концертом виглядала так: «Завтра виступ, треба гарно одягтися…» — «Ну, є у мене гарне плаття!» — «Хлопці, вдягайте сорочки!». Коротше, на сцені ми виглядали в різнобій (сміється)
Мирослава: До Лесі ми працювали над стилем із декількома спеціалістами, але нікому не вдавалося прочитати нас так, як їй.
Повернемося до пісень. До першого альбому «Правиці» під назвою «Кривий танець» (2015) увійшли різні за настроєм речі. І веселі, і сумні…
Марта: Як саме життя.
А от ваш найновіший міні-альбом «Любила» – виключно світлий, легкий, весняний реліз.
Марта: Ми працювали над ним наприкінці зими, всім хотілося тепла. Такий у нас був настрій.
Мирослава: Так, чекали весни.
Марта: Всі три пісні з ЕР «Любила» писалися на одному диханні. Хочеться, аби люди йшли сонячними вулицями, слухали їх у навушниках, і все у них одразу розрулювалося.
Мирослава: Цього разу ми не прагнули повихвалятися вмінням грати, а хотіли передати почуття. В Україні останнім часом напружене життя, всім нам не вистачає легкості. Помудрувати ми ще встигнемо.
Марта: На осінь «Правиця» готує другий повноцінний альбом. Ось у ньому будуть якраз пісні-роздуми.
Що слухачі «Правиці» побачать і почують на вашому концерті 27 квітня?
Марта: Він точно не буде підривним. Скоріше емоційним, романтичним…
Мирослава: Зіграємо нові пісні, на деякі старі подивимося з іншого боку. Виконаємо їх у нових аранжуваннях.
У тур не збираєтеся?
Мирослава: Ой, ні.
Марта: Збиткова це справа.
Мирослава: Зате після концерту анонсуємо кілька виступів на літніх фестивалях – у Києві і не лише.
Наостанок поділіться секретом: як зацікавити фольклором жителя сучасного міста?
Мирослава: Моя порада: просвітлюйтеся самі і просвітлюйте всіх довкола! В інформаційній хмарі сучасності справді важко знайти те, що тобі насправді потрібно. Тому діліться улюбленими речами один із одним особисто.
Марта: У Facebook на нас підписані здебільшого люди 25-30 років. Так, це не вісімнадцятирічна молодь, але публіка міська і доволі просунута. Головне, аби музику «Правиці» не ігнорували. Якщо не подобається – так і скажи, тільки не мовчи!
Мирослава: І обов’язково зроби перепост! Це теж немало! (сміється)
Сольний концерт гурту «Правиця» відбудеться 27 квітня о 20:00 у київському клубі Sentrum
