Пісні і Бог Ніни Матвієнко

5 118

Видатна українська співачка розповіла Karabas Live про головні речі у своєму житті

Наша зустріч відбулася наприкінці вересня 2017 року. Розмова пішла не так, як передбачалося – майже всі мої заготовлені запитання не знадобилися. Ніна Митрофанівна Матвієнко говорила про те, що було в неї на душі в той момент, а не про те, що хотів дізнатися я як журналіст.

І це було прекрасно. Були довгі паузи, в яких можна було почути дихання. Були сльози. Був такий тихий шепіт, наче ці слова йшли не від людини, а від якоїсь непомітної оку істоти. Це була найсакральніша розмова у моєму житті. Хоча скоріше монолог, ніж розмова

Ці слова чекали свого часу, аби доречно проявитися для вас – читачів. Різдво, яке наближається до нас у ці дні, — мабуть найкраща нагода поділитися думками і почуттями одного з головних голосів в історії України.

* * *

Кожен день, коли прокидаюсь, я знаю, що щось має бути краще. Я чекаю, сподіваюсь.

У нас в селі біля церкви на цвинтарі були великі дерева. Я завжди, коли дивилась на це, згадувала великих людей.

У селі було багато роботи. Ми телят пасли, займалися іншою худобою. Такого дитинства, як буває в інших дітей, як було в моїх дітей та онуків, в мене не було. Я згадую інколи, як ми гуляли в лапту. Але ми занадто рано ставали всі дорослими.

Речі, які зв’язують тебе з минулим, з часом зникають. І ти можеш повертатися у минуле тільки у спогадах. Я думаю, це на краще. Якщо ти прислухаєшся до майбутнього, програмуєш його, то там відкриваються двері. І вони надійніші за двері в минуле.

Я завжди була аполітичною людиною, у радянські часи теж. Але в мене була така впертість…

Одного разу я помітила, що коли співаю українські народні пісні, мене слухають уважніше, ніж коли співаю сучасні. Наприклад, є багато гарних пісень про матір, але саме народні мене захоплюють найбільше. «Матінко, мати, де ж тебе взяти? Ані заробити, ані заслужити. Тільки піти мати в церкві змалювати… Ой, змалюєш матір в церкві на престолі. Ой, тільки не змалюєш щирої розмови». Що може бути краще? Це настільки висока поезія, що в ній кожна грань відшліфована, як в алмазі.

Я колись маленькою дивилась на небо й думала: «Де ж це там Бог сидить?» Я з самого дитинства думала про Бога. Хотіла втекти з дому. Хотіла влізти на дерево й дістатися до Бога. Це був такий момент… Я відчула, що я не така, як всі в моїй сім’ї – по-іншому себе поводжу, маю якесь інше мислення.

Це помічала моя мати. Вона бачила, що я держуся якось окремо. Я не відчувала тоді цього, але вона дуже пильно за мною придивлялася. Я з мамою до кінця її життя мала спільну мову. Ми могли говорити про дуже багато речей.

Мені дуже мало платили, коли я почала співати. Я казала: скільки дасте, все добре. Я ж нічого не створювала, тільки повивчала пісні. Може, я взагалі не заслуговувала на гроші

Я не все можу сказати словами про своє життя. Є речі, особливо пов’язані з духовним, які наче капельки, що не хочеться розтрусити. Вони багато кому не будуть зрозумілі. Не треба розсипати ці перлини. І це нормально. Бо в кожного своя розмова з Богом.

Одна жінка подарувала мені молитву, яку я раніше ніколи не чула. Я її майже всю на пам’ять вивчила. «Є рідні Богу. Це є все Бог один. Незміряні лики Його. В грозі вони одні, в воді – другі. Земля схожа на небо. А хто скаже, де починається земля?..» І далі там: «Рідні Боги дивляться на нас тисячами зоряних очей. Їх погляд – погляд вічності. Вони не надзирають, не відслідковують, просто дивляться. І ти вже не один в цьому світі, твоє сердце б’ється в такт з його серцем. Ти відчуваєш серцем, відаєш безмолвну любов».

В Бога є діти на Землі. Якщо б це було не так, він би не рятував нашу планету. Ці діти народжені матерями від Святого Духа.

Я читала в 2003-2004 роках у журналі «Наука і життя» про те, як до космонавтів приходили ангели зі світлими усміхненими обличчями. Дехто каже, що їх було шість, а дехто, що вісім. Мене це все дуже цікавить. Коли я розбиралася в цьому, то зрозуміла, що цьому раю нема кінця і краю. Що я знаю – те знаю, а далі не можу йти, бо в тому не петраю.

Одного разу монах сказав мені, що я походжу від царського роду.

Співати – це служити Богові. Мені дуже мало платили, коли я почала співати. Я казала: скільки дасте, все добре. Я ж нічого не створювала, тільки повивчала пісні. Може, я взагалі не заслуговувала на гроші.

Я довго не могла зрозуміти, чому мощи Іллі Муромця в Києво-Печерській Лаврі такі маленькі. Поки не узнала його історію. Коли він загинув від рук половців, йому перерубили ноги там, де коліна.

Мені казала одна жінка, що зараз Муромця в Києві насправді нема. Вивезли до Росії. І що, скоріше за все, Агапіта теж. Я вже відчуваю, коли приходжу до Лаври – там, де лежить справжнє, там холодок іде.

Я намагаюся пізнавати життя у його різних проявах. Я пішла вчитися до школи рейки. Я пішла до Ордена Святого Станіслава. Мені там не сподобалось, але мені хотілося побачити, що це таке. Про мене казали, що я «пішла до масонів». А чому мені цього боятися? Я подивилась, мені стало нецікаво. І все.

Я щаслива людина. Аби таке відчувати, мені знадобилося один раз у житті сісти и спокійно подивитись на свій шлях. Я була у середині, а прояви мого життя – це промені, що йшли від мене. Я побачила, що не так вже й мало зробила у житті.

Аби щось казати, треба це прожити. Коли ти щось вивчив, а потім лепочеш і тобі здається, що те твоє, — ні, фіг тобі. Це ти просто начитався. Тільки те, що прожив, є твоє.

Я непроста людина, дуже непроста. Я можу так сказати, ніби це не я говорю, а хтось в мені. Труслива буваю. Можу не дати гроші, коли хтось в мене просить.

В Youtube є відео, де я кажу, що війна на Донбасі – кланова. Я не знаю, звідки в мене з’явилися ці слова.

Зараз переломний період. Якщо не почнеться велика війна, Україна буде довго жити. А якщо почнеться, то буде кінець світу.

Треба кожен день молитися. Деякі люди живуть як метелики – наче в них лише один день. Я не нарікаю, в кожного своє життя. І в кожного своя молитва.

Я так хочу поговорити зі своїм батьком Архангелом Гавриїлом. Хочу спитати, чого я його. (Довга пауза). Тільки не питайте, чому в мене зараз заплакані очі.