Фоззі до 70-річчя Стівена Кінга: «Його книжки доставляють кайф прямо в голову»

Фронтмен гурту ТНМК вітає короля жахів з ювілеєм і розповідає, чому є фанатом його творчості

Одна розумна людина колись сказала, що книжки – як алкоголь: ти мусиш знайти свій і триматися його, не розмінюючись на експерименти. Нажаль, я вже не можу уточнити про дозування з наслідками – абонент назавжди поза зоною. Нічого не поробиш, смерть – річ незворотна. Але думати про неї собі не заборониш, як і писати. І читати, звичайно.

Стівен Кінг зробив собі ім’я, описуючи страх смерті, головний рефлекс людства. Загортаючи його до своїх сюжетів, він давав промо-інтерв’ю, в яких казав, що боїться темряви, клоунів і т.д. Вірилося в це слабенько, навіть у дев’яності, коли з’явилися перші переклади його книжок російською. Що вже казати про сьогодення, коли Олександр Красюк задав нові стандарти перекладу? Зате напрочуд вірилося тим книгам. І віриться сьогодні, коли один з моїх улюблених письменників святкує свій день народження. То чому б мені не пригадати, за що саме я його полюбив?

Книжка має доставляти кайф прямо в голову, і Кінг це зі мною робив неодноразово

В першу чергу слід зізнатися собі в тому, що Стівен Кінг – король «низької» літератури, про яку фахівці зазвичай згадують, підтискаючи губи. В естетських колах взято за правило любити щось недосяжне і, бажано, незнайоме загалу. Спитайте літературознавців про їхні смаки – і почуєте набір незнайомих прізвищ. Починаєш відкривати книжки тих письменників і на п’ятій сторінці не розумієш, навіщо воно тобі? Книжка ж має доставляти кайф прямо в голову, а Кінг це зі мною робив неодноразово. Гарантований кайф.

Були часи, ковталося все, що було поруч — хоч Коран, хоч «Воспоминания и размышления» маршала Жукова. Але потім я почув вищезгадану розумну людину і зосередився на улюблених книжках – раз на п’ять років весь О’Генрі, Токарева, Іскандер та «Темна Вежа». Тож, головний чинник особисто для мене – бажання перечитати. От зараз, до кіно готуючись, взяв «Воно». І тримає, як після випускного.

Король жахів – ярлик яскравий. А от чи відповідає він дійсності? Для мене – ні. Мій Кінг чіпляв задумом і, що важливо, маленькими сюжетними деталями, такими, як рутбір Теда Бротінґена або боротьба проти расизму Сюзанни Голмс (персонажі «Темної башти». – ред.). Через ці гачки, між іншим, добре вивчалася історія Америки.

Коли планую написати сумний пісенний текст, то чекаю на осінь, читаю «Сердця в Атлантиді» і все пишеться само собою

Так, «Кладовище домашніх тварин» — це страшно, але, як на мене, справжній жах – це коли Енді Дюфрейна («Ріта Гейворт і втеча з Шоушенка») затискають в тюремному закутку. А ти читаєш, стискаючи книжку, і кажеш собі: ні, ні, ні. І, між іншим, найбільший жах — екранізації його творів. На кожну геніальну роботу випадає п’ять глибоких розчарувань, типу «Ловця снів» або «Сердець в Атлантиді».

Мій Кінг краще за всіх знайомих мені письменників (знаю, це – ключове зауваження) вміє описати дитяче товариство так, щоби затисло в грудях. Щоб твої персональні друзі дитинства стали поруч, разом з мріями і тодішнім баченням світу. «Тіло», «Воно» і, особливо, «Серця в Атлантиді». Коли планую написати сумний пісенний текст, то чекаю на осінь, читаю «Сердця» і наприкінці першої частини в моїй голові відкривається кран, все пишеться само собою. От вміє він.

Головне питання для кінгомана – якою була його остання книга, що зачепила? В моєму випадку, мабуть, йдеться про «Ловець снів» чи «Дівчину, яка любила Тома Гордона» (на честь її я назвав свою першу машину Трішою). Всім зрозуміло, що на певному етапі Кінг став менш цікавим. На превеликий жаль.

Кінг обіцяв зупинитися на «Темній Вежі» і не дотримався слова. Коли він вписав себе в свою головну франшизу, я обіцяв після того не читати його нових книжок. І теж збрехав

Георгій Данелія якось спитав у Олександра Адабаш’яна, на якому моменті закінчити книгу мемуарів (блискучу!) «Тостуемый пьет до дна». Той відповів – на тому, як кинув пити. Кінг зав’язав з наркотиками та алкоголем і написав після того купу прекрасних робіт. Тому проблема не в цьому. Мабуть, це зайве нагадування про те, що природа не виробляє абсолюту, що все минає.

Кінг обіцяв зупинитися на «Темній Вежі» і не дотримався слова. Коли він вписав себе в свою ж головну франшизу, я обіцяв після того не читати його нових книжок. І теж збрехав. Я читав всі його подальші роботи, але перечитуванню вони вже не підлягали (тільки «Вітер крізь замкову щілину», але будемо вважати, що це не рахується). Кінг, як раніше, пише прекрасні зав’язки, але от з фіналами щось не те.

Проте в мене є свій величезний список, я йду їм, отримуючи необхідний кайф в голову. І час від часу гадаю, а що Стівен лишив в сейфі на зовсім «потім», не дарма ж він у «Мішку з кістками» зробив натяк на письменника, який пише в «сейф»? Але нехай це відбудеться років так за п’ятдесят. Здоров’я моєму Королю і хай він дивиться уважно навколо, коли блукає штатом Мен.