Ірена Карпа: «Культурна дипломатія – найбільш дієва річ під час війни»

Відома співачка і письменниця, яка зараз працює дипломатом у Франції, розповіла Karabas Live, як швидко покращити імідж України у світі

Складно так просто взяти і визначити, хто така Ірена Карпа. Для когось це фронтвумен гурту Qarpa (або «Фактично Самі», що одне й те ж саме) і головна хуліганка української рок-сцени. Інші знають її як авторку провокаційних книжок. Ще хтось — як телеведучу і громадського діяча.

Останні півтора року Ірена мешкає в Парижі і працює дипломатом — першим секретарем з питань культури посольства України у Франції. Несподіваний зігзаг. Проте все, чим не займалася Карпа, вона робить з повною віддачею. От і на новій посаді намагається робити все, щоб показати Україну світу з найкращого боку.

З якими проблемами стикається в своїй роботі, якою бачить сучасну Україну і її мистецство – проте все це Ірена емоційно і не без гумору розповіла Karabas Live під час нещодавних відвідин Києва напередодні «Французької весни».

В чому полягає робота культурного аташе?

Моя задача – представляти культуру України у Франції. Роблю акценти в основному на сучасну культуру, актуальне мистецтво, наскільки це дозволяють бюджети і законодавство. Проектів розписано дуже багато – починаючи від «Наївної ікони» і українського авангарду до виставки предметів образотворчого мистецтва за 25 років незалежності.

Нажаль, в нас немає розуміння важливості культурного експорту. Якби культура була на рівні державної політики, як у тих же французів, китайців чи росіян, до України в світі ставилися би по-іншому.

Що ти маєш на увазі?

Та ж Росія агресивно просуває свою культуру у світі. І це дуже розумно, коли в тебе дома все дико і брудно, а за кордоном бачать красивий фасад і вірять – вау, велика Росія! Велика культура! Наша країна робить рівно навпаки – ніяк не сприяє участі наших митців у великих міжнародних фестивалях і форумах. Тільки за участі спонсорів стали можливими такі хороші проекти, як One Day Project (українські дизайнери одягу), «Ефект Хризаліди» (предметні дизайнери), чи виставка «Жінки і птахи» (українська художниця Оля Клапак і французький психотерапевт Фредерік Нітер). Іноді я навіть витрачаю свої гроші – якщо дуже хочу привезти якогось автора. Це неправильно, бо це мені не компенсується – але іноді це єдиний спосіб показати щось актуальне.

У нас вважається, що мистецтво – це щось другорядне…

А насправді це важливо, і економити на мистецтві не можна. Кожен іноземець тобі скаже, що під час війни «soft power», якою є оця культурна дипломатія – найсильніше, що може бути. А в нас підтримуються лише проекти на кшталт «а давайте зробимо фотки війни і наших солдатів». Так, це важливо для нас. Але скільки можна французам показувати те саме? Люди не люблять погані новини і швидко втомлюються від такої України.

Запросити кілька десятків ключових дядьків з французької політики на концерт Dakh Daughters – і це вже буде величезний стрибок в їх симпатіях до України

Чим з того, що було зроблено, ти найбільш пишаєшся?

В мене взагалі з пишанням проблеми 🙂 Напевно, найліпше запам’ятовується найперше, а це була виставка «Crimee — Lviv: ENJOY» за участі Нікіти Кравцова, Олександра Каднікова, Kinder Album і Станіслава Перфецького (травень 2016 в паризькій Gare de Marlon). Такий хуліганський стріт-арт з еротизмом – французи були вражені. Нам пощастило, що тоді в Парижі були ToporOrkestra. Це була вечірка, коли зі всього району сходилися парижани, приїжджала поліція, тобто було дуже круто 🙂

І приємно, коли на виставку приходять такі впливові люди, як колишній міністр закордонних справ країни – це важливо для міжнародних відносин. Значно важливіше, ніж всі спічі парламентарів.

Недарма говорять, що артисти – кращі дипломати…

Так, значно ефективніше організувати вечірку і запросити кілька десятків якихось ключових дядьків з французької політики на концерт Dakh Daughters – і це вже буде величезний стрибок в їх симпатіях до України. Це набагато краще, ніж слати їм чергові повідомлення про недотримання мінських домовленостей. Звичайно, про це теж треба нагадувати. Але це для них робоча рутина. Тоді як вечірка вразить і дійсно залишить слід. Недалекі люди цього не розуміють. А європейці живуть зовсім по-іншому.

Французи споживають величезні об’єми мистецтва. Тому й мистецтво там розвивається, що воно затребуване

Як? Чим відрізняються люди в Україні і Франції?

Французи – як і всі європейці – дуже відкриті до мистецтва, до культури. Для них традиція кожні вихідні ходити кудись на концерти, на виставки, в музеї – причому сім’ями, з дітьми. На вечірках багато людей, яким за 50. В нас рідко можна зустріти літніх людей на таких заходах. А там запросто можуть сидіти поряд якісь хіпстери і дідугани. Тобто люди відкриті і незашорені. Вони споживають величезні об’єми мистецтва. Тому й мистецтво там розвивається, що воно затребуване.

А на івенти, що влаштовує українське посольство у Франції, ходять росіяни?

Приходять молоді продвинуті москалі, які кажуть: «Вау! Спасибо вам, так круто! У нас бы (тобто в Росії) такого б никогда не разрешили. Какие вы свободные, какие открытые!» Потім вони розказують своїм друзям, яка класна Україна і як вона помінялась після Майдану. І це добре. Це ж культурна дипломатія! Ти повинен показувати, що ти класний, крутий, вільний і любиш людей. І що вони повинні хотіти бути на тебе схожими. Сенс весь час бути набиченим? Так, ми набичені проти політики Путіна, проти того, що вбивають наших людей. Але нехай ходять і бачать, що в нас класно. І розуміють, що не можна з нами сваритися.

Що знають французи про Україну і чим них можна зацікавити? Які стереотипи щодо України потрібно нищити?

Вони дуже мало знають про нас, тому що з радянських часів Україну звикли асоціювати з Росією. Французи знають FEMEN – але вважають, що це російські дівчата. Все з наших країв в них автоматично вважається російським. Бо люди не люблять думати, аналізувати.

Я весь час шокую французів, говорячи, що в їхнього Сержа Гінзбура мама з Одеси

Цікаво, бо в нас завжди були тісні стосунки з Францією, скільки спільного в історії. Невже вони не чули про «наших» французів?

Я весь час шокую французів, говорячи, що в їхнього Сержа Гінзбура мама з Одеси. Чи те, що Казимир Малевич народився в Києві. Таких імен чимало і треба підкреслювати їх український connect. Хоча, робити це складно, тому що Росія досі вкладає неймовірні гроші в те, щоб привласнювати собі чуже. От нещодавно в центрі Помпіду була виставка контркультурного мистецтва СРСР епохи 60-х. Я порахувала — там шість художників були українцями. Але хто про це знає? Це – «російське» мистецтво.

Чи можна пов’язати самобутність французької мови, музики та взагалі культури із обмеженням впливу англійської? Можливо, і нам треба ввести таке відмежування від російської заради збереження української культури?

Не треба ідеалізувати Францію – їхні квоти спровокували багато всілякої г*вномузики. Через моду на хіп-хоп підлітки зараз говорять, як гопніки, що виросли «на окраине рабочей заводской». Але тут інша ситуація – французи завжди залишалися французами, в них завжди була їхня їжа, їхня музика і філософія. А нас завжди намагалися зробити то поляками, то росіянами, то «совєцьким чєловєком». Завдяки Майдану багато людей знайшли себе і перешли на українську мову. Як не крути, а мова – це все-таки засіб самоідентифікації. Якщо думки оформлюються словами, то в тебе і певна психологія буде інша. Але це зовсім не відміняє «україноналежності» російськомовних українців, серед яких багато добровольців і волонтерів.

А щодо квот на використання української мови?

Перехід на українську має бути добровільним, тому що ніщо так не прищеплює ненависть до мови, ніж її насильницьке впровадження. Не треба поспішати, треба просто дати трохи часу. Зараз всі школи українські, всі садки українські – і діти рано чи пізно говоритимуть українською.

Квоти – це добре, це захист вітчизняного виробника, хоча це теж призведе до появи великої кількості г*вномузики. Але це краще: якщо вже г*внопопса, хай вона буде українською… От що б я зробила насильно – я би перевела глянець на українську. Це те, що спокійно будуть читати і розуміти. Тьолочка, яка сидить в черзі до косметолога, вона ж не відкриє книжку Костомарова українською мовою. Але буде дивитися картинки глянцеві і читати дописи – і щось потроху буде мінятися в її маленьких мізках. Це краще, ніж забороняти щось.

Ким ти вважаєш себе в першу чергу – письменницею чи музикантом?

Наступного року нашому гурту Qarpa (раніше «Фактично Самі») виповниться 20 років. Мені здається, що наша музика – це щось найпрекрасніше, до чого мені довелося долучитися в моєму житті. Бо коли я переслуховую наші старі альбоми, мені аж не віриться, що ми це робили. Це самий справжній вид творчості, який мені вдалося пізнати в житті! Я людина, яка не вміє грати на жодному інструменті й ніколи не вчилася музиці. Але ти ретранслюєш через себе якісь такі круті, дуже складні мелодії і думаєш – звідки? Виступаєш просто як божий ретранслятор: в певний момент в тебе відкривається можливість вхопити щось із універсуму – а потім закривається. Дар він на то і дар, що дається безплатно, незрозуміло за які заслуги, і так само стрімко забирається. І тому те, що нам вдалося робити музикою впродовж 20-ти років – це свідчення того, що це було щось дуже справжнє.

Жити мистецтвом – навіть у Франції – можуть тільки лауреати Гонкурівської премії. Всі інші письменники десь «єбошать»

Я пройшлася зовсім по краю цієї мрії – ми ніколи не жили з турів, з концертів. Але це була певна порція шику для мене – бачити нашу публіку, виконувати свою музику. Коли бог дає, цей дар не можна викидати. І ми його не викидали, я ніколи не казала собі: «я краще напишу роман для тьолочек, зароблю на цьому багато».

Все, що я роблю, виходить дуже природно. Є дари – як-от письменництво і музика, – а є досвід, є застосування своїх організаторських чи промоутерських здібностей – як-то моя робота зараз. Їх менше, ніж здібностей до мистецтва, але ми всі розумієм, що мистецтвом жити – навіть у Франції – можуть тільки лауреати Гонкурівської премії. Всі інші письменники десь «єбошать» — хтось щось пише, хтось на телебаченні – тобто те саме, що і в нас відбувається тут.

Але мені дуже важливо приїжджати в Україну, мати концерти і мати літературні читання, щоб пам’ятати, хто я. Тому що я так чи інакше артист, людина мистецтва. І це важливіше для мене, ніж бути менеджером. Тож я хочу, щоби у нас з’явився новий альбом, щоб у нас були красиві концерти, тому що це те, що я могла би робити в одному з паралельних життів – жити цією музикою. Їздити на гастролі, виконувати на сцені те, що разом з тобою співають люди – це найбільший кайф мого життя. І це так класно, що є музиканти, які так живуть, які пруться від своєї музики – і слухачі пруться.

Мені здається, що артист має суперсилу, яка може очищати людей. І коли люди пишуть «ти врятувала мені життя», – це дуже круто. Тому що митець живе якраз заради того, щоб в певний момент розрадити людину чи змусити її задуматись, чи аналізувати, чи відчути себе не самотньою.

Критика і рейтинги – це все до сраки, це наживне. А людська реакція – це те, що називають «долари душі»

Я щаслива, що мої книжки – дурнуваті, неоковирні, – змушували інших неоковирних для соціуму людей відчувати себе не самотнім. І якщо вони не могли зробити камінг-аут – заявити, що не відповідають якимось очікуванням соціуму, – то принаймні є інша людина, яка про це пише і вони можуть асоціювати себе з її героями. Я не з тих митців, які говорять: «Я роблю це заради мистецтва». Мені важливо розуміти, що це комусь потрібно, що це хтось чекає і що це змусить їх подорожувати, плакати чи сміятися – це найкраще, що може бути. Критика і рейтинги – це все до сраки, це наживне. А людська реакція – це те, що називають «долари душі».

Чи встигаєш ти слідкувати за новою українською музикою?

Не завжди. Мені щось шлють – я слухаю. Я швидше слідкую навіть не в музичному сенсі, а займаюся моніторингом того, що я можу привезти у Францію. Тобто просто часу слухати музику в мене немає. Але я дуже рада змінам, які відбуваються в українських слухачах. Востаннє ми виступали на «ПОРТО ФРАНКО ГогольFest» в Івано-Франківську, і коли 10 тисяч людей стоять і слухають Onuka – це дуже круто. Дуже класно, що люди готові сприймати нове. І якщо радіо буде робити їм таку пропозицію, з‘явиться попит.

Що у Карпи як у артистки і письменниці далі?

Сподіваюся повернутися в Україну в травні на Книжковий арсенал. В мене виходять дві дитячі книжки: одна із французькою художницею українського походження Юлею Носик — такий собі «ужастік» для дітей «Луї та його приватні монстри». А інша – «День усіх білок», присвячена Всеволоду Нестайко, через якого я колись і почала писати.

Щодо концертів. Підтримаємо День вуличної музики в Києві. І ще планується дуже особливий концерт у Києві разом із ATMASFERA 360. Ось це справжній привід для гордості: ці люди подарували паризькому Планетарію крутий фільм про нашого астронома Клима Чурюмова, іменем якого названо комету. Директор французького містечка наук був вражений – він дивився з відкритим ротом. Це просто супер-якість, дуже крута штука! От є в нас такий продукт, крутіше в стоп’ятсот разів, ніж роблять у Франції. І на нашому концерті вони хочуть робити якусь 4D-проекцію. Сподіваюся, це буде в липні у Києві. Буде дуже красиво!

Фото надані прес-службою Ірени Карпи (автор — Fifi Bristoche)