«Цей біль несумісний з музикою». Як композитори Георгій і Платон Майборода пройшли війну
17 570
У День скорботи та пам`яті жертв війни Karabas Live розповідає про те як українські композитори пройшли війну та не зламалися
Брати Георгій і Платон Майбороди залишили свій слід в історії української музики. Старший, Георгій, писав музику для опер; молодший, Платон, прославився «Піснею про рушник» та іншими радянськими шлягерами. Однак в українській музичній історії могло не бути таких знаних композиторів. Обидва пройшли війну, та потім намагалися про неї не згадувати. Ми підняли архіви та поспілкувалися із сином Георгія Іларіоновича, Романом Майбородою, щоб зрозуміти через що довелося пройти видатним українцям.
***
Дорогою на роботу Роман Георгійович Майборода іноді проходить повз пасаж на вулиці Хрещатик. Зупиняється на мить і ностальгійно позирає на вікна одного з будинків. Чоловік провів дитинство тут, у квартирі дядька. Жити із батьком він можливості не мав: «Батькова кімната займала 13 метрів. Крім нього там мешкала його друга дружина, яка мене чомусь недолюблювала, її мати та мій брат Сергій. Для мене в їхньому домі місця не було. Тож у 9 років я оселився в Платона Іларіоновича».
Роман Майборода народився в 1943-му – у розпал німецько-радянської війни, яку історики назвуть Великою вітчизняною. Його батько та дядько, Георгій і Платон Майборода, пройшли її від трагічного початку до переможного кінця. Видатними композиторами вони стали за 10 років, у 1950-х.
Георгій та Платон росли в музичній родині. Їхній батько, Іларіон Майборода, змалку вчив хлопців співати та грати на музичних інструментах – скрипці, мандоліні, балалайці, бандурі. У 30-х брати здобули музичну освіту. Але їхні плани змінилися в червені 1941-го. Майбутні зірки радянської музики пішли на фронт добровольцями. «Обирати не доводилося, — стверджує Роман Георгійович. – Тоді ніхто ні в кого не запитував: підеш на війну чи ні? Захищати батьківщину мусили всі».
***
Смерть підступила до Георгія та Платона вже за два місяці після початку їхньої служби. У складі війська Південно-Західного фронту СРСР хлопці потрапили у засідку в урочищі Шумейкове (Полтавська область). У кривавому бою з 3-ю танковою дивізією Третього Рейху загинула більшість генералів і очільників штабу включно з керівником фронту, Миколою Кирпоносом. «Нацисти знищили фактично цілу армію. Як таке взагалі могло статися? Ні в кого досі немає точної відповіді на це запитання», — обурюється Роман Георгійович.
Дивом вцілівши, брати Майбороди потрапили до нацистського полону і опинилися в концтаборі «Хорольська яма». За якихось 100 кілометрів від села Пелехівщина — батьківщини майбутніх композиторів. Цікаво, що Георгій та Платон народилися в один день, — 1 грудня, — але з різницею в п`ять років.
Чутки про хлопців у неволі дійшли до їхньої матері, Дарини Єлесєєвни. Жінка зібрала найкращі прикраси, дістала з комори смаколики і вирушила визволяти синів.
«В`язнів на цих територіях могли звільнити на певних умовах. Дарина Єлесєєвна фактично викупила Георгія Іларіоновича та Платона Іларіоновича з полону в поліцаїв. Натомість батька та дядька депортували на роботу за кордон, — розповідає Роман Майборода. – На жаль, я мало можу розповісти про ці події, бо в родині про них згадували не часто». Протягом нашої розмови цю фразу Роман Георгійович повторюватиме неодноразово.
Що ж до Дарини Єлесєєвни, то після війни жінка переїхала разом з Майбородами до Києва і жила з Платоном Іларіоновичем та його племінником в одній квартирі. Пізніше вона оселилася на подарованій композитором дачі, де і відійшла у вічність у віці 94 років.
***
У 1943-му Георгія та Платона Майбороду депортували до польського Катовіце, де брати змушені були працювати на заводі. Однак навіть у скрутні часи музиканти знаходили час і привід для радощів і розваг. Подейкують, що Платон Іларіонович організував на виробництві ансамбль.
За два роки армія СРСР звільнила Польщу від нацистів. Георгій та Платон знову влилися у радянське військо: старший брат – кулеметником, молодший – зв`язківцем. У перервах між боями хлопці нібито встигали давати в окопах концерти. «Таке могло бути, — більш впевнено зазначає Роман Георгійович. – Тодішні командири Георгія Іларіоновича та Платона Іларіоновича знали, що в братів є музичний хист. Послухати пісень після важких баталій мріяли всі солдати».
Це доводять і фото з архівів Романа Георгійовича. На жаль, на знімках не збереглося жодних підписів, де і коли саме вони зроблені. Лише шинелі, інструменти та усмішки, що пробиваються крізь гримаси жаху.
***
Розгледівши талант Георгія та Платона Майбороди, військове керівництво неодноразово рятувало музикантів від куль. За однією з історій, перед черговим жорстоким боєм командир раптом відправив Платона Іларіоновича до канцелярії. На обурення Майбороди-молодшого і небажання займатися «паперомаранням», поки гинуть його товариші, досвідчений вояка відповів пророчо: «Якщо тебе вб`ють, від цього буде мало користі. Живи, після війни ти зробиш щось для мистецтва». У мирний час Платон Іларіонович приїхав до Ленінграда, аби відшукати командира і віддячити йому за врятоване життя, але не встиг – самого воїна в живих вже не було.
А от Георгія Майбороду з тенет війни намагалися витягти впливові наставники. У Романа Георгійовича зберігся лист на адресу керівників фронту від Льва Ревуцького – шанованого радянського музиканта, голови Союзу композиторів України і консерваторського викладача Майбороди-старшого:
«Правление Союза Композиторов Украины просит Вас сделать распоряжение об увольнении с военной службы […] красноармейца Майбороду Георгия Илларионовича […] тов. Майборода Г. И. является одним из наиболее талантливых молодых композиторов Украины. Наличие кадров такой квалификации в столице УССР является совершенно необходимым в деле восстановления украинской музыкальной культуры».
«Ревуцький хотів, аби після війни батько повернувся до навчання в консерваторії, — додає від себе Роман Георгійович. – І хоч повне звільнення з військової служби було неможливим, вчитель намагався витягнути з фронту свого учня якомога скоріше».
***
З розповідей батька та дядька про війну в пам`яті Романа Майбороди добре закарбувався один епізод. У 45-му, на підступах до Берліна, Георгій та Платон Майбороди зупинилися із військом у містечку біля підніжжя Альпійських гір. Серед руїн місцевої школи Платон Іларіонович знайшов рояль і заходився грати на ньому «Місячну сонату» Бетховена. На відлуння знайомої мелодії зі схронів повигулькували перелякані місцеві жителі. «Чому ви воюєте проти Німеччини, але граєте музику німця?» — запитав хтось із них. «Ми воюємо не проти Бетховена і не проти Німеччини, а проти фашизму», — відповів музикант.
Майбороді-молодшому нібито навіть вдалося побувати на могилі одного з улюблених композиторів і привезти додому дещицю землі з неї. За словами Романа Георгійовича, після війни твори Бетховена нерідко звучали з програвача Платона Іларіоновича в його київській квартирі разом із платівками Сергія Рахманінова та Ріхарда Вагнера.
Як не дивно, про війну Георгій та Платон Майборода майже не писали. Про події 1941-1945 років у доробку Платона Іларіоновича можна знайти хіба композицію «Їй було лише 18» (присвячена медсестрі, яка своїм тілом закрила від куль командира під час бою в Шумейково) та ще «Партизанську думу», написану в 1963-му на слова письменника Михайла Стельмаха. «Для братів це був емоційно важкий період. Війна забрала чимало їхніх рідних і друзів. Цей біль несумісний з музикою», — вважає Роман Майборода.
***
У мирні часи творчі шляхи Георгія та Платона Майбороди розійшлися. Старший брат присвятив себе написанню музики до опер і та інших театральних постановок: «Милана» (1957), «Арсенал» (1960), «Тарас Шевченко» (1964), «Ярослав Мудрий» (1973). Молодший зацікавився музикою до кінофільмів, а спільно з Андрієм Малишко, Василем Симоненко, Володимиром Сосюрою та іншими видатними тогочасними українськими поетами написав чимало популярних пісень, які досі можна почути під час застіль та народних свят: «Київський вальс» (1954), «Пісня про рушник» (1958), «Пісня про вчительку» (1967), «Лебеді материнства» (1973).
«Дядько не визнавав естраду і тяжів до народної пісні, а батькові подобалася класична музика, — пригадує Роман Майборода. – Платон та Георгій Майбороди були надто різними композиторами, тому ніколи не змогли б працювати разом».
Попри різницю в музичних смаках брати часто зустрічалися і спілкувалися, проводячи години в творчих дискусіях, ділячись міркуваннями і порадами. Найчастіше це відбувалося в Будинку композитора, де Георгій і Платон мали спільний кабінет і могли скільки завгодно музикувати на роялі з перервами на цигарки.
«Могли прокинутися о 4-й ранку, і до вечора від інструменту вже не відходити», — із теплотою згадує Роман Георгійович. Нині той самий рояль зберігається в квартирі сина Георгія Майбороди в самому центрі столиці, на вулиці Михайлівській, заповненій картинами, фото та особистими речами композиторів.
Старший Майборода прожив на три роки довше за молодшого. Платон Іларіонович пішов із життя у 1989-му, Георгій Іларіонович – у 1992-му, встигнувши із радістю прийняти проголошення незалежної України. «Після смерті брата музика залишилася для батька єдиною радістю. Він писав до останніх днів, — згадує Роман Георгійович. – Якщо чесно, музика була єдиним, що його по-справжньому цікавило в житті. Ми спілкувалися з батьком переважно тоді, коли він приходив у гості до Платона Іларіоновича та бабусі. А коли я підходив до нього сам, відповідав: «Вибач, Ромчику, але не зараз. Мушу працювати»».
***
Як і багато радянських юнаків, Роман Майборода почав трудову кар`єру на заводі. Та він ніколи не мав сумнівів, що пов`яже життя із музикою. «Як зараз пам`ятаю: лежить Платон Іларіонович на тахті, відпочиває, — згадує один із епізодів Роман Георгійович. — А я ходжу по хаті і у все горло співаю: «Ни сна, ни отдыха измученной душе…» (арія князя Ігоря з опери Олександра Бородіна – ред.). І тут дядько не витримує: «Ромчику, а чи не піти тобі й справді відпочити? Ти ж змучишся так співати!»».
З іронією до мрій «Ромчика» про музичну кар`єру ставилася і дружина Платона Майбороди, Тетяна Винниченко: «Казала, що не бути мені оперним співаком – голос слабенький. Але саме ці слова і змушували мене працювати більше».
Закінчивши Київську державну консерваторію в 1971-му, Роман Майборода став солістом Київського театру опери і балету (нині — Національна опера України). На його рахунку – ролі в таких відомих українських операх, як «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Мазепа», «Євгеній Онєгін» та інших. У 1985-му Роман Георгійович отримав звання Народного артиста України, а в 2002-му – Національну премію імені Тараса Шевченка.
У 2012-му оперний тенор залишив сцену, аби присвятити себе вихованню молодих музикантів в Київській музичній академії ім. П. Чайковського. «Викладання – все, що в мене залишилося, — без суму, а скоріше роздратовано констатує Роман Майборода. – Бо як приходжу додому, залишаюся один, і що мені робити? Ось ці речі із кутка в куток перекладати?»
***
Прощаюся із Романом Георгійовичем Майбородою і виходжу в червневу спеку Майдану Незалежності. Біля фонтанів помічаю чоловіка середнього віку в формі хакі та нашивках із прапором України. Якийсь час воїн спочиває в самотній задумі. Але, почувши мелодію вуличного музиканта, осяюється впевненістю, здіймається з місця і з ентузіазмом крокує у лише йому відомому напрямі.
Повернувшись із боїв, він ніби шукав відповідь на якесь особливо складне питання, і ось нарешті знайшов. Музика підказала. У тій пісні не було жодного слова про війну.
Фото з архіву Романа Майбороди
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Андрій «Riffmaster» Антоненко: «За шансон бійці отримують по шапці особисто від мене»
