Бандура – це модно. Історія найпопулярніших кобзарів ХХІ століття
12 944
Karabas Live зустрівся із "Шпилястими кобзарями", аби довести, що стародавні українські інструменти в 2018-му в топі
Кобзарству вже триста років. Мандрівні і часто незрячі співці з XVIII століття подорожували Гетьманщиною із поводирями, аби переповідати людям про події тих часів у піснях, зіграних на струнних інструментах.
Традиція продовжує жити і сьогодні. Одними з найактивніших популяризаторів кобзи та бандури нині є гурт «Шпилясті кобзарі» та особисто один з його учасників, киянин Ярослав Джусь. Переграючи на інструментах хіти сучасної поп-музики, вони доводять, що кобзарство — частина актуальної культури ХХI століття.
Залюбленість в українську музичну минувщину хлопці виплекали під час навчання в Стрітівській вищій педагогічній школі кобзарського мистецтва, яка знаходиться у Київській області. Це єдиний в Україні навчального закладу, де можна не лише навчитися грати на стародавніх інструментах, а й зануритися в традиції кобзарювання. На жаль, нещодавно стало відомо про те, що він перебуває на межі закриття. Не дивно, що «Шпилясті» першими виступили на захист alma mater.
Джусь і «Шпилясті кобзарі» розповіли нам, як вийшло, що вони стали частиною давньої традиції. А також, що треба робити, аби кобзою та бандурою зацікавилася молодь.
«Першим, що я зіграв, була пісня про бандуру»
Наприкінці 80-х в родині інженерів з Києва народився хлопчик Ярослав. Коли він підріс, батьки віддали його в дитячий садочок при заводі «Арсенал». Як не дивно, дошкільний заклад на колишньому пролетарському підприємстві виявився одним із небагатьох україномовних у столиці.
Ярослав Джусь:
Я бував на західній Україні — в гостях у людей, у яких помешкання були оздоблені в українському дусі. Наша родина була інакшою. Бабуся пройшла війну 1941-1945 років, вдома переважно спілкувалися російською. Але після мого народження мама вирішила, що в незалежній Україні сина треба виховувати патріотом.
Попри абсолютно не творчу роботу батьки Ярослава мали музичні здібності. Його мама частенько співала вдома. Бабуся мріяла навчитися грати на фортепіано, але у часи своєї молодості не мала на це коштів і можливостей. Коли вони розгледіли в хлопці музичний хист, то приклали усіх можливих зусиль для того, аби він розвивався і вдосконалювався.
Першими інструментами, які опанував Джусь, стали акордеон та мамина похідна гітара. У 15 років хлопець закінчив музичну школу за класом фортепіано. Приблизно в той же період він уперше почув, як звучить бандура, і зрозумів, з яким інструментом пов`яже своє майбутнє.
Ярослав Джусь:
Першим, що я підібрав на фортепіано, була пісня «Взяв би я бандуру». Лише багато років потому усвідомив, що це не було випадковістю.
А ще в дитинстві я дружив із Іваном Лузаном – колишнім бандуристом гурту «Тінь Сонця» і лідером проекту «Сонцесвіт». Тоді бандура мене чомусь не зацікавила. По-справжньому я відкрив її для себе вже у Стрітівці.
Після закінчення 11 класу Ярослав Джусь вступив до Стрітівської школи кобзарського мистецтва. Там перед майбутнім музикантом розкрилася історія, яку має за собою його улюблений інструмент.
«У кобзарській школі надихало все навколо»
Наставником Джуся став Володимир Кушпет – видатний український бандурист, лірник і дослідник кобзарства, який працює в закладі з часу його відкриття в 1989-му і до сьогодні.
Ярослав Джусь:
В класі Володимира Григоровича я вперше торкнувся струн бандури. Вчитися грати на ній мені було не складно. Уявляв перед собою фортепіано, тільки вертикальне і зі струнами. Важко було хіба брати басові струни, не озираючись при цьому на інструмент. Але це проблема усіх бандуристів і кобзарів-початківців.
Після року навчання я вже міг вільно імпровізувати і навіть почав писати власну музику. У той час мене надихало все навколо – природа, друзі.
У Стрітівці Джусь подружився з іншими молодими бандуристами — Володимиром Вікарчуком, Юрком Миронцем, Данилом Носко та Сергієм Потієнко. Згодом музиканти об`єднались в гурт «Шпилясті кобзарі» та заявили про себе на всю країну в третьому сезоні телепроекту «Україна має талант». Разом хлопцям є що згадати про ті часи.
Юрко Миронець: У Стрітівці відбулися ключові моменти нашої юності. Перші поцілунки…
Ярослав Джусь: Раніше кобзарська школа була суто чоловічою, бо вважалося, що кобзарство – не жіноча справа. Але через проблему недобору студентів у Стрітівку дозволили вступати дівчатам. Спершу нам важко було звикнути до такого нововведення, бо серед хлопців-студентів вже склалася певна ієрархія, ледве не як в амрії. Але згодом призвичаїлися.
Ю. М.: А я от ще пригадую, як у вільний час ми дивилися фільми на відеокасетах. «Різноманітні» фільми (сміється).
Я. Д.: Я був одним із небагатьох студентів із Києва, тому після вихідних вдома привозив хлопцям касети з кіноновинками. Як сідали їх дивитися, могли й вечерю пропустити.
Майбутні учасники «Шпилястих кобзарів» виконують пісню «Їхав козак» у складі ансаблю бандуристів «Барви України» при Стрітівський вищій педагогічній школі
Стрітівська школа змінила світогляд майбутніх «Шпилястих кобзарів» настільки, що після повернення додому їм не так вже й легко було спілкуватися зі старими друзями.
Ю. М.: Я із Рівненської області, більшість моїх однокласників після школи пішли в лісівники. Вони довго не могли звикнути, що я став бандуристом.
Данило Носко: А я з Донеччини. Під час навчання рідко приїжджав додому і спілкувався з колишніми однокласниками. Зрозуміло, що зараз це взагалі неможливо.
Після закінчення Стрітівської школи в 2008-му Ярославу Джусю як одному з найздібніших учнів запропонували роботу. Вчити грі на бандурі та кобзі в закладі було кому, зате місце викладача фортепіано було вакантним. Однак вже невдовзі Джусю довелося обирати між кар`єрою педагога і музиканта.
Ярослав Джусь:
За два роки викладання до моєї групи йшли студенти з різних курсів. Всі вони мали різний вік і різний рівень володіння інструментом, тому з кожним з 12-ти я проводив індивідуальні заняття. Але оплата праці викладача у школі, на жаль, тоді залишала бажати кращого. А тут до мене та «Шпилястих кобзарів» ще й прийшла популярність. Довелося розставляти акценти.
«Костюмери Останкіно пошили нам український одяг»
Поворотним моментом у творчій долі Джуся та його однокурсників зі Стрітівської школи стала участь в телешоу «Україна має талант» на телеканалі «СТБ» в 2011-му. Хлопці пригадують, що ідея створити гурт і виступити з ним у рейтинговій передачі з`явилася в них під час посиденьок у вже не існуючому «Макдональдсі» біля станції метро «Печерська». За рік до цього Джусь випробував долю в проекті самотужки і навіть отримав у ньому приз глядацьких симпатій.
Володимир Вікарчук: Ярослав зібрав «Шпилястих» спеціально під проект. Спершу у нас не було думок продовжувати виступати з гуртом, не кажучи вже про заробляння грошей.
Ярослав Джусь: До телешоу ми майже ніколи не грали наживо перед великою аудиторією, тим більше – в прямому ефірі. Виходиш на сцену, тобі в обличчя б`є світло з софітів, під ногами – дим, попереду – камери, журі, глядачі. Одна невірно зачеплена струна, і все йде коту під хвіст. Та, на щастя, обійшлося без провалів. Навіть навпаки, одразу після шоу гурт почали запрошувати на концерти та гастролі.
За рік після «Україна має талант» «Шпилястим кобзарям» пропонують взяти участь у проекті «Хвилина слави» — російському аналозі передачі на місцевому Першому каналі. Музиканти погоджуються, але наполягають на тому, що виступатимуть і розмовлятимуть виключно українською. У 2012-му ще не було війни, тож таке можна було собі уявити.
Ярослав Джусь:
Росія завжди привласнювала чужу культуру. Так було і до 2014-го. Проте ми не йшли на компроміси з тамтешніми телепродюсерами і відстояли право називатися українськими музикантами.
Ви можете собі зараз уявити, аби костюмери Останкіно пошили вам одяг із українськими візерунками? Більше того, у спільних виступах ми пропонували співати українською російським акторам, і вони не не були проти. Зрештою, «Шпилясті кобзарі» дійшли до суперфіналу та потрапили в п`ятірку найкращих.
Завдяки телеславі у «Шпилястих кобзарів» розпочалося насичене гастрольне життя. Та навіть попри активні виступи музиканти знаходять час, аби іноді просто вийти на площу і пограти для звичайних перехожих.
Юрко Миронець: У таких концертах – вся суть кобзарювання. Граємо собі, нікого не чіпаємо, а люди підходять і кажуть: «О, ми ж вас по телевізору бачили!»
Ярослав Джусь: Якось під час одного з таких вуличних виступів у травні підходить до нас полісмен: «Эй, гармонисты, здесь колядовать нельзя!» Я це до того, що чимало українців досі не розуміють, що таке кобза та бандура і навіщо потрібні ці інструменти.
«Аби молодь вчилась грати на бандурі, треба змінювати систему»
Сьогодні «Шпилясті кобзарі» роблять все, аби довести, що бандура – такі ж сучасні та актуальні інструменти, як гітара чи синтезатор.
Від 2011 року Джусь і музиканти їздять з концертами не лише містами України, а й Францією, Англією, Німеччиною, Білоруссю, Казахстаном, Канадою, Китаєм, Іраном, Ліваном, Данією, Фінляндією та іншими країнами. Минулої весни «Шпилясті» зіграли концерт жестовою мовою. А цьогоріч гурт випустив альбом Bandura Style, в якому виконав на стародавньому українському інструменті хіти Володимира Івасюка, гуртів ТНМК, O.Torvald, репера Ярмака та інших.
З усією цією музикою Джусь познайомився завдяки друзям із кобзарської школи. У ті часи в сферу їхніх меломенський зацікавлень входили як класики світового року (Deep Purple, Led Zeppelin, Metallica, Red Hot Chili Peppers, System Of A Down), так і першопрохідці української рок-музики на кшталт гуртів «Плач Єремії» та «Мертвий Півень».
Ярослав Джусь: В дитинстві я слухав платівки з маминої колекції, яка була доволі різноманітною — починаючи від оркестру Поля Морія, закінчуючи ABBA, Boney M і радянською естрадою. Підлітком дізнавався про музичні новинки на радіо. Тоді мені подобалися мелодійні пісні без огляду на жанр, тому до плейлисту часто потрапляли пісні Брітні Спірс і навіть гурту «Корни».
Артисти «Території А» та українська альтернативна музика в той час пройшли повз мене. З ними вже у Стрітівці мене познайомив Данило.
Данило Носко: Deep Purple, Led Zeppelin та російський рок від гуртів ДДТ, «Ария», «Король и Шут» — музика, на якій я ріс.
Володимир Вікарчук: Нову музику ми діставали на київському ринку «Петрівка». Влаштовували дискотеки в гуртожитку і навіть вривалися на концерти українських виконавців. Що тільки не лунало з наших вікон: 5`nizza, Noize МС, Nightwish, Linkin Park, Рей Чарльз.
Сергій Потієнко: До речі, наші музичні смаки відобразилися в сценічних образах «Шпилястих…» на «Україна має талант». Наприклад, я грав роль фаната електронної музики, бо найкраще з усіх серед хлопців із нею знайомий.
У планах музикантів – виконання 100 сучасних хітів на бандурі в радіоефірі, зйомки в стрічці «Наталка Полтавка» та запис саундтреку до фільму, дует із електронним музикантом Zymosis. При цьому випускники Стрітівської школи кобзарства розуміють, що починати популяризацію бандури треба саме з освіти.
Новина про імовірне закриття рідного навчального закладу заскочила музикантів у турі. «Шпилясті» не розгубилися і після концерту у Львові організували стрім на своїй сторінці в Facebook, у перерві між піснями висловивши слова підтримки Стрітівській школі. А невдовзі після цього створили в соцмережі спільноту, до якої запрошують всіх небайдужих до долі коледжу.
Ярослав Джусь:
Проблема з набором студентів до Стрітівської школи була і є. Щоб молодь йшла до закладу, дещо в його структурі треба міняти кардинально. Варто розширити склад викладачів і залучити до нього спеціалістів не лише з академічних галузей, а також створити на базі школи студію, де студенти могли б працювати зі звуком у реальних умовах, а не лише вивчати суху теорію.
Разом із тим Стрітівська школа має унікальну атмосферу, яку не знайдеш більше ніде. Так, грати на бандурі вчать і в музичних школах, і в інституті Глієра. Але де ще ви почуєте, як звучать інші українські старосвітські інструменти типу ліри та торбани? Та й про історію кобзарства вам більше ніде не розкажуть.
Оксана Боровець, арт-директорка проекту Bandura Style, ідеолог ініціативи #ПідтримайКобзарськийКоледж:
Ми робимо все, аби Стрітівська школа стала авторитетним навчальним закладом, куди із задоволенням вступатимуть молоді музиканти.
В найближчих планах нашої спільноти – створення ініціативної групи з випускників школи, громадських діячів і популярних українських музикантів, яка розробить і презентує проект реформування закладу. Сподіваємося, до нас долучиться і міністерство культури.
А навесні 2019-го «Шпилясті кобзарі» вирушать у масштабний тур маленькими містами України, під час якого привертатимуть увагу майбутніх студентів до бандури та кобзи. Наразі наша мета — знайти кошти на пересувну сцену та музичне обладнання, щоб зробити ці виступи якісними та вражаючими.
Поки Ярослав Джусь концертує зі «Шпилястими» та вирішує долю рідного коледжу, у майстерні Стрітівської школи лежить кобза, яку музикант почав виготовляти власними руками ще за років навчання. Хлопець сподівається, що ще знайде час і можливість її доробити.
Фото надані гуртом «Шпилясті кобзарі»
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ярослав Джусь: «Не існує людей із обмеженими можливостями»
