До Дня вишиванки. «Сучасні вишивальниці працюють під телевізор чи FM-станцію»

Музикант та етнограф Руслан Павлюк розповів Karabas Live, як знайти шлях до живої народної культури замість шароварщини

Одягнути вишиванку у Всесвітній день вишиванки (третій четвер травня) – це вже давно стало традицією і чудовою нагодою урізноманітнити свій лук національними елементами. Та смаки в українців дуже різні: тут вам і традиційні строї, пошиті за усіма канонами, і сучасні стилізації народного вбрання від провідних дизайнерів, і дешеві сорочки, які зазвичай доповнюють червоними дерев’яними бусами і віночками made in China.

Останній приклад – ніщо інше, як відголоски «шароварщини», яка продовжує жити у нашому побуті і активно тролити фольклористів.

Які витоки та наслідки «шароварщини» в українській культурі? Чому молодь нудить від народної пісні про «варенички»? Чому порушені комунікації та які є способи налагодження зв’язків між традиційним і модерним?

Про це ми поговорили з відомим етнографом, музикантом гурту «Баламути», засновником Майстерні автентичного костюму «Шляхетний одяг» Русланом Павлюком (Прорвою) – людиною, яка багато років «вариться» у фолк-тусовці і здобула омріяний етно-дзен.

Руслан Павлюк (крайній праворуч) у складі гурту «Баламути»

Яка актуальність фольклору сьогодні? Як його розуміє людина ХХІ століття і чи розуміє взагалі?

Я не можу сказати, що українці цікавляться фольклором. Як було, так і є. Я бачу таку картину: різноманітні аранжування, мікси фольклору із сучасною музикою – все це стали широко використовувати сучасні гурти і справді дуже гарно це роблять, просто розкішно. Katya Chilly чого варта! Чесно кажучи, я не люблю такі формати, бо я слухаю «бабок» або вторинних виконавців. Але те, що така музика є, це супер! Я знаю купу дітей, які на ній виховуються і це зрозуміло, бо вона до них ближча.

Автентика + треш, метал, електро – ця музика повинна бути однозначно. Головне – поставити акцент на фолкові, щоб народну пісню залишити все таки першою, щоб ту красу відчути. Ми як звикли сприймати пісню: перші два рядки і приспів, а в народних текстах так багато цікавинок, слоганів, життєвих маркерів, які потрібно розчути… Як на мене, слухати народну музику через аранжування – це як їсти, коли тобі вже хтось пережував. Можливо сказано трошки грубо, але реально так. Я хотів би, щоб люди більше слухали первинні виконання, через носіїв традиції. Відшукувати цю українськість в собі, в першу чергу, а не в тому, як хтось класно заспівав, затанцював чи заграв.

Фото: Олексій Плиско

 

Чому, на вашу думку, спілкування українців з фольклором нагадує самоосвіту? Через відсутність цього матеріалу у медіа-просторі?

Ні. Це нормально. Мені здається, що ми проходимо цей шлях, що і всі. Вже відмерли носії первинної культури, пішло нове покоління – ми не будемо так співати, жити і обов’язково всі. Залишається отака фолк-тусовка. Є ж тусовки толкіністів, готів, емо, а є тусовка фольклористів. Ми просто переходимо у формат таких культур. Тим паче, для того, щоб люди почали співати, треба як мінімум відключити всі радіо-станції і телебачення, тоді усі масово почнуть співати, згадувати. Набагато ж легше натиснути кнопочку, щоб тобі там щось заграло.

Ми можемо читати багато спогадів про те, як ткали, вишивали (романтична етнографія як я це називаю). Можливо воно так і було, хто його знає: як в кінці ХІХ століття вона сидить така красива, в білій сорочці, при місячному світлі і співає, така пасторальна ідилія. Але сучасні вишивальниці майже всі вмикають фоном телевізор чи якусь FM-станцію і вишивають під цей звук. Просто це інші люди, це треба розуміти. Ці втрати незворотні, насправді.

Тому завдання фольклористів, як на мене, законсервувати, зберегти і подавати цю історію, яка б несла більш-менш той дмух старовини. Але це однозначно потребує державної підтримки. Приміром, в Прибалтиці шкільна програма налічує 300 народних пісень, які вони можуть співати від зубка до зубка. Це трошки інша історія виховання своєї культурної приналежності. Зараз такий час, що саме так це працює. Ти просто маєш знати це як гімн своєї країни. Але тут і полягає проблема – заспівати наприклад полтавське багатоголосся, заспівати у три голоси – треба мати кебету в голові, а заспівати в один голос – буде кіч.

З Наталкою Лещенко на презентації книги «Українська культура. Свята, традиції, обряди». Варшава, 2015 рік

Як вважаєте, у нас така система фолк-виховання може працювати?

Я навчався в сільській школі, про яке музичне прививання могла йти мова? Мало того, що це були піонерські пісні, так воно ще й було через силу, ми це все робили нехотячи, соромились. Зараз є Сусанна Карпенко з її «Райгородком», в Хотові – Оленка Видрич, в Музеї Гончара – «Орелі» Мирослави Щокіної, дівчата з «Астарти» мають своїх музичних вихованців, школа «Правиця», «Заграяночка» у Волновасі – ви би їх бачили(!), «Ранкова роса» Юрія Ковальчука з Рівного (вірю в те, що я багатьох просто не знаю).

Їхнім учням дійсно цікаво, вони виростають майже як носії фольклору, вони не просто це одспівують, вони навіть вже вміють гратися з цим – поспівати в своє задоволення, щось змінити, для них це вже як забавка. Звісно це крапля в морі, але якщо це нове покоління набере критичної маси, то буде легше. Втім, це все на рівні хобі, а не державна програма.

Можливо одна з проблем нерозуміння фольклору зараз полягає саме у вихованні?

Та ні, мені це теж з дитинства не прийшло. Я навіть знаю такі випадки, коли навпаки з дитинства все це є, а потім люди кидають (може десь батьки пережали планку). Кидають, знову повертаються. Це має йти з дитинства, однозначно, бо тоді воно залишається. Діти роблять наше майбутнє, а ми то робимо їхнє майбутнє тепер. Батьків виховувати через дітей – така ідея має бути. Тому все залежить від того покоління, яким зараз по 25-30-40. Які не соромляться піти, спробувати відчути щось.

Зараз купа механізації і не потрібно десять жінок, аби пополоти, а потім з ними 100 грам випити і поспівати. Це закінчилось десь у 80-х роках

Це як з горілкою – спочатку гірко, а потім приємно. Отак і слухаєш «бабок»: «Ну, щось там таке співають…» То ти послухай, спробуй відчути це, знайди смакоту, зрозумій ці ходи. Ти ж любиш загадки розгадувати, шахи грати. Це та сама загадка – як хто куди веде, як вони зливаються, де розходяться. Це насправді картина.

Українська музика пішла в ефір зараз. Приємно! Кинути б туди ще більше фольклору цікавого. Тим паче зустрічаються люди, на яких в житті б не подумав, що вони це слухатимуть. Зустрівся мені якось таксист, російськомовний, а в нього на диску поряд з обробками і первинний фолк, «баби» співають. Тобто воно крутиться в людей, просто потрібно це давати, не ховати по шухлядах.

До речі, а чому молоде покоління ненавидить пісню «А мій милий вареничків хоче»?

Тут така штука, що коли сидиш, випиваєш і їси ці вареники, то ще можна її заспівати. У нас були такі випадки, що навіть «Два дубки» пішли на душу. Вже вісім років я кручуся у цій сфері, а ще ні разу її не співали, принципово(!). А тут воно якось пішло і досить так непогано.

Я думаю, тут проблема у сценічності. Цю ж пісню не лише ненормально співають, а ще й обігрують. При чому так, як Станіславський казав: «Не верю!» Занадто багато рафінованості. Оці всі ручки, ужимки, червоні губи, оці простакуваті обігрування в кліпах, воно віє примітивізмом. Колись можливо у 70-80-ті це було цікаво, з гумором ще сприймалося. А зараз ми виросли від цього насправді.

Що ми називаємо шароварщиною: «бабок» з будинків культури, у пластмасових віночках, які займаються самодіяльністю? Чи професійне, але рафіноване мистецтво народно-академічних ансамблів, які несуть шлейф радянської доби?

Шароварщина – це та сама рафінованість, видання одного за друге. Сценічна культура не є народною, вона так і називається «народно-сценічна». Але чомусь в головах людей вона чітко асоціюється з народною культурою. В принципі творчість в будинках культури включає теж момент рафінації, бо є людина, яка ними керує, намагається дати своє бачення пісні, аранжувати, щось змінити. Це люди, які виросли на рафінованій культурі. Вони первинні носії традиційної культури, але все одно це не те покоління, народжене в 1910-ті роки, вони родом із 1940-х і несуть інший дмух традиційної культури.

Вона теж цікава і має право на існування, її треба продукувати, але це не та глибша культура, яка нас дійсно розвиває (пригадаймо як звучить полтавська багатоголосна «Ой там на горі»). Але те, що ці гурти збираються при клубах – це нормально. А як ще інакше? Ну, подивитися серіал, попоратись. Це ж колись всю роботу робили толокою, а зараз кожен працює сам із собою, зараз купа механізації і не потрібно десять жінок, аби пополоти, а потім з ними 100 грам випити і поспівати. Це закінчилось десь у 80-х роках. Зараз – зібратися у клубі, щось поспівати… Чому б і ні?

А те, що вони потім виходять на сцену – всі в однакових, дешевих сорочках і плахтах?..

…пошитих з лєнточок. Так, все це присутнє. Але, як на мене, щось правильне у цьому є. От ми дивимось чорно-білі фотографії і так захоплюємось старовиною, що аж не бачимо, наскільки воно все однакове на тих фото. Ми просто цього не помічаємо. Ми звикли бачити в музеях, реконструкціях дуже гарні, естетичні, складні по роботі зразки одягу і виховуємося з думкою «Ось воно, справжнє! Отак в народні всі і ходили». Це любителі вміють навіяти такої романтики. Придивіться уважно у фотографії: вони всі в однаковому стоять. Ми не бачимо блиску тієї лєнточки, але ця кічевість була присутня вже у 50-х. Те, що було у продажу, те й використовували.

Колись на танці приходили для знайомств – себе показати, когось потрогати. І він хапає її, як кліщ, і потягнув. А дівчину танцювати треба

Наведу приклад щодо кольорів народного одягу. Колись нам попалася одна річ з білого кольору, оздоблена синіми деталями. І це був колір такий приємний для ока, матовий синій, який ще не зовсім вилиняв. Одним словом, краса! Хочеться взяти і кольори повторити. Але ти розгортаєш складку, а там (!!!) – синій такого електро, такої кислоти, що я б в житті замовнику не запропонував оздобити таким матеріалом одяг. А ми бачимо чорно-білі фотографії і все дуже сильно ідеалізуємо.

Одяг треба одягнути, щоб зрозуміти наскільки ти інший в ньому, як той смак, коли ти тягнеш ноту, чуєш цей акорд, як красиво три голоси побудовані і сам отримуєш задоволення від свого співу. Або стати потанцювати і відчути смак танцю. Я чув від багатьох дівчат з нашої фолк-тусовки, що дуже мало є хлопців, з якими дійсно приємно потанцювати.

Тут теж є підміна понять: колись на танці ж приходили для знайомств – себе показати, когось потрогати, а ми зараз приходимо вивчити танець. І він хапає її, як кліщ і потягнув, бо йому треба вивчити танець. А дівчину танцювати треба. Шкода, що хлопці поводять себе грубовато, не відчувають такту танцю. Приходять суто потанцювати. Мені здається, такі речі треба розуміти одразу.

Як вважаєте, народно-сценічне мистецтво поступово відживе своє?

Ні, професійне мистецтво завжди буде потрібне. Десь років у 30 я затято воював з цим.  Але коли тобі за 40, ти змінюєш свою позицію. Розумієш, що з одного боку є задоволення в тому, щоб посидіти в колі на відстані 5-7 метрів одне від одного і почути як «валять» «Гуляйгород» чи «Чорноморці», чи з «Божичами» посидіти поспівати, а з другого – задоволення в тому, коли виходить півсотні людей і «гаркнуть» в унісон – гарно, емоційно. В цьому – теж своя краса, це хоровий спів. Тому і те і інше має бути.

Авторка: Катря Гончарук

Головне фото: колаж, в якому використан кадр з Русланом Павлюком у фільмі «Чорний козак».

Фото: з архіву Руслана Павлюка, окрім вказаного

Ще більше новин та цікавостей у нашому Телеграм-каналі LIVE: швидко, зручно та завжди у вашому телефоні!
Karabas Live

Karabas Live

так мы подписываем материалы, которые пишем коллективно

Все статьи автора

Подписаться на email-дайджест