Даніела Заюшкіна: «Мудрі люди завжди в небезпеці, тому що закохуються в нерозумне»

Солістка гурту Vivienne Mort – про янголів, фобії, Батьківщину-Мати та небажання спати

«Досвід» Vivienne Mort – це головне, що траплялося з сучасною українською музикою на сьогодні у 2018 році. Глибина та діапазон почуттів, тонкість слів, достовірність вокалу, щільність та яскравість аранжувань – всі маяки-ознаки сильної художньої роботи є в цьому альбомі.

Vivienne Mort – це гурт, але більшість уваги його слухачів прикута до Даніели Заюшкіної. Вона біля мікрофону на концертах, вона авторка пісень, вона обличчя цього проекту, його найпомітніша інтонація. Нагадаємо, нещодавно Даніела стала героїнею спільного арт-проекту Vivienne Mort та Karabas Live.

14 квітня концертом у столиці Vivienne Mort починають весняний тур – ідуть знайомити Україну з новими піснями наживо. Напередодні цієї події ми поговорили з Даніелою про те, чого торкається альбом «Досвід», та про її враження від успіхів гурту в останні три роки.

 

«Нас лякає те, що ми не можемо контролювати»

Питання «Про що альбом?» доволі дурне. Тому запитаю інакше. Мені здається, що «Досвід» — це історія про те, як навчитися жити із втратами. Що скажеш з цього приводу?

Цікаво, що в тебе склалося таке враження. Ми живемо у світі, де втрати неминучі, але я пропоную не робити на цьому зупинку. Думаю, всі події залежать від інтерпретації того, з ким вони трапляються. Втрата водночас і знахідка.

Отже, знахідка теж неминуча?

Так, але її потрібно вміти розпізнати. Іноді ми занадто любимо свої втрати і страждання, можливо, тому що на їх фоні яскравіше відчуваються свята (посміхається). Потрібно вчитися не сприймати все негативно. Але я так і не відповіла, про що альбом. Моя творчість зазвичай не описує щось конкретне.

Коли я пишу пісню, стараюся не думати, про що текст. Просто записую його, який є, потім розгадую зміст, через нього усвідомлюю себе і те, що насправді зі мною відбувається.

Тебе питання, які стосуються пояснень – не тільки пісень, – напружують?

Мені подобається, коли потрібно напружуватися. На зручне запитання відповідь вже десь лежить і видається майже автоматично. А нові незручні запитання заставляють мозок працювати, зосереджуватися.

Тобі вдається любити людей, речі, будьщо і не…

Можна, до речі, так і залишити. «Тобі вдається любити людей?» (Сміється) Ти хотів сказати — «без відчуття власності»?

Так, не привласнюючи.

Важко сказати, чи вдається. Але я вчуся. Потрібно якомога рідше казати “це моє”, особливо по відношенню до людей. Бажання володіти людиною і любов можуть існувати одночасно, але все ж це два різних почуття. Мої близькі люди навчають мене.

Мої близькі люди – мудрі. А мудрі люди завжди в небезпеці, тому що вони закохуються в нерозумне. Частково, це заради них я намагаюся частіше виходити на сонце, де нам є про що поговорити. Але, як правило, чую у відповідь: «Нам непотрібне твоє просвітлення. Ти просто пиши пісні» (сміється). Я, звичайно, не згодна просто писати пісні. Мені ще хочеться бути хорошою людиною.

Армія прихільників – це не досгянення саме по собі і не доказ того, що я все роблю правильно. В Третього рейху, наприклад, було багато прихильників

На обкладинці альбому твоє дитяче фото з черепом замість обличчя. На твій погляд, що найбільш страшне у смерті?

Гадаю, найбільше нас лякають речі, які ми не можемо контролювати. Нам особливо важко сприйняти новину, що десь далеко згорів кінотеатр з дітьми, тому що ми не можемо на це вплинути. Ми просто знаємо про це. Коли я дізнаюся про страшний діагноз, я не знаю, чого чекати. Я навіть не лікар, просто знаю і нічого не контролюю.

Думаю, страх невідомості – найсильніший. Якщо грубо, для порівняння: коли я готую суп, мені не страшно. Я знаю, скільки картоплинок та морквинок туди покладу.

Коли ти дізналася, що смерть існує?

Доволі рано. Поїхала в село і подружилася там з тваринами, запам’ятала їхні імена, а на наступний рік повернулася і дізналася, що їх поїли. Уяви собі: дитині повідомляють, що її друзів з’їли. Дитина любить чисто, абсолютно. А тут таке.

 

«Ми всі народилися заради близького спілкування»

За останні три-чотири роки аудиторія Vivienne Mort значно збільшилася. Як це відображається на тобі?

Розумію, що на мене спрямована увага, що люди довіряють мені. Важливо, яку інформацію я їм даю при цьому. Але велика армія прихильників – це не досягнення саме по собі і не доказ того, що я все роблю правильно. В Третього рейху, наприклад, було багато прихильників.

Моя мотивація йде зсередини. Від збільшення аудиторії не стало більше пісень чи слів. Як і раніше, не хочеться лити воду. Не хочу в кінці-кінців зрозуміти, що це був проект-медуза, що в ньому було 98% води. Медуза вміє приймати форму парасольки, але навіть найбільші з них не можуть протистояти течії, тому розцінюються як планктон.

Як ти відрізняєш воду в тому, що робиш?

Все надмірне – ворог необхідного. Є те, що я не можу не написати, а є те, що виглядає зайвим. Це або щось недопрацьоване, або недозріле. Те, що не повинні бачити люди. З цієї ж причини я хочу, щоб вся увага слухачів була спрямована на пісні, а не на мене. На сьогодні мої пісні набагато мудріші за мене.

Відчуваєш в собі потребу в майбутньому навчати чогось людей?

Буває так, що потреби немає, але є здібності. В моїй комплектації є вміння мотивувати, підбадьорювати, впливати. Маніпулювати… Це десь з однієї обойми. Дуже важливо, яка особистість цим користується. Ще в дитинстві я помітила, що вмію отримувати від людей те, що мені потрібно. Пізніше зрозуміла, що всі ці таланти можна використовувати не лише на свою користь, можна для людей щось хороше зробити.

Але щоб навчати людей, потрібно вивчитися самій. Думаю, ми зі слухачами вчимося приблизно в одному класі.

Я знаю, що ти інколи відмовляєшься від інтерв’ю та ефірів на радіо та ТБ. Чому?

По-перше, я не дуже вправний оратор. Щоб сказати те, що я думаю насправді, мені потрібен час. Це не завжди зручно, коли мова йде про ефір… Мені дуже важливо, що прочитає чи почує людина. Я хочу давати найкраще, що в мене є, замість «угу» та швидких думок, які прилетіли лише тому, що треба вже щось відповідати. Потім дивишся на це і питаєш в себе: навіщо?

По-друге, в більшості телевізійних передач стоїть завдання розважати, і менше значення має змістовне навантаження. Коли я бачу, що є умови для справжньої розмови, то ніколи не відмовляюся. Мені, наприклад, дуже сподобалося інтерв’ю з Наталією Влащенко для каналу «112» (випуск програми «Люди. Hard Talk» у жовтні 2015 року – ред.). В нас був діалог.

Як щодо нашої розмови зараз? Це діалог?

Я знала, що ти зараз мене про це запитаєш (посміхається). Мені подобається наша розмова.

Добре. Скажи, наскільки важливо для тебе, аби зал на концерті був повний?

До речі, я зараз подумала, зал може бути наполовину пустий або наполовину повний (сміється). Для мене в принципі важливо, аби відбувся контакт з тими, хто прийшов. Я дуже рідко про це кажу, бо це звучить пафосно: я дуже пишаюся нашим зі слухачами світом. Бо ми готові не обманювати і йти до самої чесності.

Ми хоча б допускаємо, що готові не мати секретів. Саме секретів, коли я кажу “воу-воу, знаєш, це моє, я тут собі живу, знай межу”. Я не зможу мати чесних відносин, якщо знатиму, що є якась межа, а за нею кожен сам по собі. Для мене немає сенсу, коли лишається ця грань. Ми всі спроможні на близьке й тісне спілкування, заради якого, на мій погляд, ми всі народилися.

Нажаль, за перші сім років життя ми губимо більшість своїх найкращих якостей. Але музика вміє їх повертати. Мої слухачі відкриваються і не лякаються, коли відкриваюся я. Дивляться прямо в очі. Я знаю, що в світі так не спілкуються. А в нашому так. Навіть якщо нас двоє, я вірю в нашу правоту. А нас більше.

В «Досвіді» багато алюзій на давні міфи, біблійні мотиви та багато іншого. В рецензії на Muzmapa писали, що «чотири сонця» з пісні «Гало» — це образ з «Слова о полку Игореве». Я знаю, що цей мотив є в індіанській міфології – він означає чотири епохи світу. Ти знаєш про це все?

Як я й казала, я не думаю про тексти під час їхньої появи. Вони з’являються у стані, який ніколи не повториться, без будь-якої оцінки або мого одобрення як людини. Оскільки пісні все ж таки мої, я їх або одразу розумію, або стараюся розпізнати, що хоче мені сказати підсвідоме.

Але я проти пояснення метафор. Це позбавляє слухачів значного простору варіантів у сприйнятті пісень. Підрізає фантазію. Для когось чотири сонця – це сумніви, для когось чотири епохи. І так далі.

 

 

«З Батьківщиною-Матір’ю в нас складні відносини»

Ти колись бачила янголів?

Ти про дітей? Чи це питання про те, чи були в мене галюцинації?

Вважаєш, що вони живуть у галюцинаціях?

Ну, янголи з крилами – це передані нам образи.

А я не казав, як саме вони виглядають – це тобі вирішувати. Я чому питаю. В тебе є рядок «ангели не сплять, тут я з ними й заночую». Дуже реалістично.

Якщо янголи можуть виглядати як завгодно, то вони можуть і бути ким завгодно. Наприклад, бомжі під мостом, з якими я вирішила заночувати. От бачиш, тому я і не люблю влізати в пісні з поясненнями. Вони важливі, але ніяк не допоможуть відчути музику.

Ще в тебе багато зірок у текстах. Ти у житті часто підіймаєш очі і дивишся на небо?

Звичайно. На землі не настільки все красиво, щоб дивитися лише по сторонах. Взагалі мені подобається, коли багато простору перед очима, багато неба. Тому люблю переїжджати через міст Патона: рух, горизонт, польот (сміється).

Любиш літати? Не маєш страху висоти?

В мене немає страхів цього розряду: висота, темрява, глибина. Але є, наприклад, інша фобія – я боюся всього гігантського. Коли опиняюся поруч з величезним судном або бачу його на фотографії, мені моторошно.

Тобі, мабуть, не можна наближатися до єгипетських пірамід.

Пірамід ще не боялася. Мабуть, не уявляю собі, які вони великі. Досі боюся Батьківщину-Мати та всі інші такі пам’ятники. Коли я була маленька, ми з бабусею на вихідних часто вбивали час, гуляючи по Києву. Каталися на тролейбусі по колу, наприклад (сміється). А одного разу вона повела мене у музей ВВВ (зараз музей України у Другій Світовій війні – ред.). Я одразу відчула, що в цьому місці якийсь не фен-шуй. А бабуся ще й запропонувала мені полазити разом з іншими дітьми по монументальним ансамблям. Я лізла наверх, а коли підняла голову, на мене зблизька дивилося велике чорне обличчя, сумний мовчазний солдат.

В дитинстві в мене за сильними враженнями завжди слідували якісь рішення. Вбивство тварини зробило мене вегетаріанкою. Злякалася пам’ятника – нехай тоді вже буде фобія. Але це дуже незручно – мати стільки страхів. Доведеться рухатися в паперовому пакеті на голові. Тому з ними треба працювати, усвідомлювати їх. Щодо пам’ятників – одного разу я вирішила, що вже не буду їх боятися. Але з Батьківщиною-Матір’ю в нас і досі складні відносини. Мені не зрозуміло, що вона від мене хоче зі своїм виразом обличчя.

Думаю, в багатьох українців з нею складні відносини.

Ну, це проблематика батьків і дітей (сміється).

Мені здається, що ця Батьківщина-Мати насправді мачуха. Вона ж мати іншої Батьківщини, не України.

Ще невідомо, як виглядає нинішня. Хоча мені здається зовнішність – не головне.

Той, хто вже раз побачив сонячну погоду, чи буде він любити сірий день, затягнутий хмарами? Якщо ти вже одного разу був небайдужим, тобі дуже болісно втрачати цей стан

Як ти взагалі бачиш взаємодію радянського минулого і українського майбутнього?

Все, що нам не потрібне, відійде природньо. Шкода, що в радянському минулому не вчили з дитинства брати на себе відповідальність за своє життя. Тому в людей не наставало повноліття душі. Наша система освіти й досі не пропонує цього. Немає таких предметів, як «Емпатія», «Саморефлексія» чи предмета, на якому вчать створювати мрії та показують, що їх реалізація залежить від самої людини. Ми вчимося цьому вже дорослими і дуже хаотично.

Уявив собі, як дитина приходить зі школи додому і каже: «В мене сьогодні було дві «Мрії» та три «Емпатії».

А уяви собі завдання на літо: придумати та реалізувати мрію. І 1 вересня всі приходять і розказують, в кого що вийшло. Це ж не диво, так може бути. Людина сама собі ставить задачу і наближається до її рішення. А не просто кидає руки до неба і просить дати все.

Усвідомленню себе треба вчитися, швидко це не може відбутися. Я намагаюся не спати, завжди налаштовую себе на оголене сприйняття світу, але іноді не помічаю, як засинаю.

Ти не про фізичний сон зараз, а про сон душі, розуму. Так?

Звісно. Це постійно відбувається і створює в мені внутрішній конфлікт. Але іншого шляху немає. Той, хто вже раз побачив сонячну погоду, чи буде він любити сірий день, затягнутий хмарами? Чи захоче він дізнатися, як такий день перейшов у ніч, і як відреагує на блискавку – єдине світло серед цієї темряви? Якщо ти вже одного разу був небайдужим, тобі дуже болісно втрачати цей стан.

 

 

«Мені подобаються не феї, а герої»

В тебе є схильність до самопобиття? Багато часу витрачаєш на це?

Я постійно себе сварю. Але намагаюся відстежити момент, коли це перестає бути конструктивом. Іноді лаяти себе – це прояв егоїзму, небажання працювати над собою. Як і мої сильні емоційні реакції. Колись мої істерики тривали по чотири години. В Реюньйоні на півдні Франції рибалки вбили дельфінів і море стало червоним – я читаю про це і падаю під стіл, де мене і знаходять. Бути чуттєвим і тонким – це в цілому добре, але в такій формі користі це не приносить нікому. Всі з тобою возяться, хочуть допомогти, дати краплі, які тебе врятують. Це егоїзм.

Тому я намагаюся робити так: коли трапляється щось жахливе десь далеко, і я не можу на це вплинути, моя справа – любити тих, хто поруч зі мною. Це єдине, що я можу зробити в таких випадках.

Якщо перенести все це на музику: ти буваєш задоволена тим, що зроблено тобою у Vivienne Mort?

На перших наших записах ми взагалі не розуміли, що коїться. З якогось джерела б’є енергія, а ми без рук і без тари. Зараз ми краще працюємо з ідеями і ті сподівання, які покладає на нас натхнення, ми виправдовуємо на більший відсоток. Ми подорослішали.

Зараз, через місяць після виходу «Досвіду», в тебе є якісь претензії до альбому?

Я його не слухала весь цей час. Ми його лише репетируємо. Але в мене завжди є питання щодо вокалу. Я погано співаю і мені за це соромно, але це все, звичайно, балачки. Той, хто справді сильно соромиться, вже давно навчився і співає. А я цим як не займалася належним чином, так і не займаюся. Тому, як і раніше, співаю погано і цього не приховую.

«Займатися належним чином» — це про що?

Потрібно усвідомлювати свій вокал. Це як робота над собою. Якщо ти співаєш для себе, можеш робити це як завгодно, отримуй задоволення. Але якщо ти вже вирішив співати для людей, слухай себе зі сторони, щоб знати, що вони чують. Думаю, я на порозі важливого рішення щодо цього.

Наостанок запитання про дивне неспівпадіння. Знаю, що тобі не хочеться, аби тебе сприймали такою казковою принецесою чи феєю. Але при цьому саме так тебе бачать завдяки деяким твоїм образам. Як з цим бути?

Думаю, образ феї з’явився і виділився частково через мій страх, що коли я покажу себе повністю, це можуть не зустріти оплесками.

Я теж хотіла б жити у казковому світі, де панує добро. Але мені більше подобаються не феї, а герої. Героїчний підхід до справи. Людина, яка не засинає, доки не вирішить всі питання. Яка постійно шукає істину. Кажуть, якщо жінка займається пошуками істини, це означає, що в ній щось зламалося. Але це не я кажу, десь чула.

Тобі колись ставили запитання «Що таке любов?»?

Мабуть, так.

Що ти відповідала?

Що відповідала тоді? Чи що я можу відповісти зараз?

Давай і те, і те.

Для мене завжди важливо, хто і як питає. Якщо це був якийсь бліц, я могла відповісти: «Любов – яд», цитуючи класиків. А щодо сьогодні… (Пауза). Напевно, любов – це мистецтво жити. Чим менше мене, тим більше любові.

Фото: Антон Мухін

Протягом весняного туру Україною Vivienne Mort відвідають більше ніж десять міст

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Vivienne Mort «Досвід»: реальная любовь

Подписывайтесь на наш канал в Telegram.

Поделиться:

Игорь Панасов

Главный редактор Karabas Live