TAYANNA: «Жінки кажуть, що мої пісні допомагають подолати депресію»

Талановита поп-співачка розповіла Karabas Live про доленосну зустріч з Аланом Бадоєвим, гуцульське коріння, сльози, комплекси і щастя

Шлях Тетяни Решетняк – непогана фабула для кіно про шоу-бізнес. Робота в герлз-бенді «Горячий шоколад» в нульові. Провал, а потім тріумф на талант-шоу «Голос країни» у 2014-2015 роки. Багато років співпраці с зірками у якості бек-вокалістки. Початок сольної кар’єри російськомовним альбомом «Портреты» (2016).

Але все це було великим епіграфом до майбутнього нового життя Тетяни. Вихід минулого року на сцену нацвідбору «Євробачення» у якості TAYANNA показав її неабиякий потенціал. Прем’єра альбому «Тримай мене» восени 2017 року закріпила співачку родом з Чернівців на позиції однієї з прогресивних персон української поп-сцени. Логічними були її перемоги в номінації «Прорив року» на M1 Music Awards та категорії «Прогрес року» в підсумках року від Karabas Live.

Ключовими причинами цього успіху стали зустрічі, які доля подарувала TAYANNA. З режисером та продюсером Аланом Бадоєвим, власником агенції Secret Service Entertainment Agency Михайлом Ясінським, саундпродюсером Віталієм Телезіним. Ще однією надихаючею людиною для Тетяни є її 5-річний син, якого вона виховує сама.

З цією командою і піснею «Леля» Тетяна йде на нацвідбір «Євробачення 2018», де виступатиме у другому півфіналі 17 лютого. З цією командою вона намагатиметься стати однією з головних фігур української поп-культури майбутнього. Про все це ми поговорили з TAYANNA напередодні її другої євроспроби.

«Алан відкрив мене справжню і не почав перероблювати»

Ви відчули, що минулий рік – унікальний у вашому житті?

Відчула я 2017-й, звісно, дуже міцно. Була дуже здивована відгуками багатьох людей – критиків, друзів, людей, які не причетні до музики абсолютно. Це, напевне, був переломний момент, коли я дійсно зрозуміла, що я на своєму шляху, бо в мене були певні вагання, коли було багато перешкод… Я багато думала – співати мені далі, чи ні. Моє це чи не моє?

І коли все це трапилося – знайомство з Аланом, співпраця з ним, коли він відкрив мене справжню і не почав перероблювати або ліпити щось своє, — я відчула нові сили. Я почала писати власні пісні – минулий альбом «Портреты» і новий «Тримай мене», яким я насправді пишаюся. Взагалі, «Тримай мене» — це дійсно дзеркало моєї душі.

Коли слухав альбом, я це відчув.

Мені не було соромно розповісти про те, що зі мною траплялося всі ці роки, відкрити свою душу, оголитися, показати, що там всередині. Протягом багатьох років я постійно звертала увагу на критику зі сторони, намагалася підлаштовуватися під людей, під їх смаки і думки. Це якісь, напевно, дитячі комплекси, які закладаються з ранніх років: коли тебе недолюблюють, ти намагаєшся компенсувати це, витребувати любов у всіх навколо.

Тобто працюючи над «Тримай мене», ви перестали озиратися на це?

Після того, як я зустріла Алана і ми почали працювати разом, в 2016-му році, я дуже змінилася. Він мені був посланий як учитель. Я тоді була на роздоріжжі, зверталася до небес, казала: «Боже, дай мені знати, що мені робити далі?» Я не знала, у якому напрямку рухатися: чи співати, чи просто писати пісні і розвиватися як автор, який пише на замовлення. У мене не було відповідей.

Як саме ви ставили це запитання до всесвіту? Ходили до церкви, виходили в поле?

Це був процес. Не те щоб я якось зранку прокинулася, встала и закричала угору (посміхається). Я знаходилася весь рік у такому стані, бо кожного дня я розуміла, що роблю щось не те. Відчувала це. Прокидалася зранку і не хотіла писати щось для когось, їхати на студію, працювати там… Тому зустріч з Аланом – це для мене подарунок долі.

Як ця зустріч відбулася?

В мене скасувалися якісь дві роботи, я десь собі їхала містом, як мені телефонує друг зі студії і каже: «Ти зараз не зайнята? Якщо ні – терміново приїжджай до нас, тут для Алана треба беки записати. Бек-вокалістка, яка мала бути, захворіла». Коли я приїхала, виявилося, що це записували пісню Маркуса Ріви, яким у той час займався Алан.

Ми з ним привітались, і він, як завжди, почав заряджати енергією, дуже емоційно пояснювати: «Тут заспіваєш отак, а отут так. А тут – мені щось таке потрібне, розумієш, щоб відчувалося!» Я поспівала, виходжу зі студії, а він мені каже: «Нічого собі! Який сильний вокал! Ти маєш бути співачкою, а не для когось беки наспівувати. Шукай пісню, будемо тобі знімати відео».

Я замислилася: в мене ж якраз є пісня, я написала тоді «9 жизней». Для нього було важливо зрозуміти, як ми з ним будемо співіснувати на зйомках, чи сподобається йому мене знімати. Після того, як все сталося, він запропонував працювати.

Я не могла повірити! Невже це правда? Навіть не знаю, як він відреагував на мою реакцію, бо я була настільки збентежена, що замість якихось вигуків радості лише просто сіла і замовчала (посміхається). Я так довго йшла до цього, і тут нарешті знайшлася людина, яка мене оцінила. Звичайно, коли я прийшла додому, то довго плакала – від радості. С тих пір розпочалося інше життя – щасливе.

«Хочеться, щоб люди потанцювали і поплакали»

Чим був обумовлений перехід від російськомовної лірики до україномовної?

Я ж насправді україномовна. Але оскільки так склалося, що моє середовище у шоу-бізнесі у переважній більшості російськомовне, доводилося писати пісні російською. Окрім цього, діяла якась усталена думка, що якщо писати російською, то ці композиції почує та зрозуміє більше людей з пострадянського простору.

Якось я показала декілька пісень українською Алану, а він мені каже: «Так це ж ти справжня. Чому ти не записуєш такі пісні?» Але ж я багатьом про це казала! Мій тато – з Івано-Франківщини, а мама – з Хмельницького. У мене гуцульске коріння, румунське коріння. Українська – це моє. І це стало відчутним у процесі. Я нічого з себе не видавлювала, не примушувала – все просто йшло як мало бути.

Я відкривала себе, і мені почали писати повідомлення, дякувати. Жінки зізнавалися, що мої пісні допомагали їм прийняти себе, подолати депресію. І я задумалася: а чому я маю соромитися і мовчати про те, що зі мною було, навіть із колишнім чоловіком? Якщо це справжня я і це знаходить свій відгук?

Це ваш бік історії. Я скажу, що бачу зі свого. «Шкода» и «Леля» — дві пісні, що розповідають драму. «Не в того закохалася»…

Конкретно не в того!

…і при цьому обидві пісні дуже динамічні, танцювальні. Вони не заганяють у кут, а показують подолання перешкод. Це само собою виходить?

Це все наслідки моїх змін після зустрічі з Аланом. Я по-новому поглянула на себе не тільки як співачка, але і як людина. Так, це драма. Однак якщо ти переживаєш цю драму із посмішкою, вийти з неї буде простіше. Зима, сумно, немає сонця, у кожного свої якісь проблеми, а тому потрібно людей підзаряджати якимись хорошими піснями. Одна моя подруга каже, що кожному з нас на певному етапі життя потрібен «волшебный пендель». Так от нехай мої пісні будуть таким поштовхом до кращого.

Це все через гуцульско-румунське коріння, яке у крові, чи ви це якось інакше відчуваєте? Власне я чую і трохи старого фанку, і трохи сучасної американської поп-музики.

У мене-то більше гуцульско-румунського, але в мене, слава Богу, є Алан, і є Віталік Телезін. Вони більше занурені в музиці, більше розбираються у стилях. Якщо б вони залишили все на мій кшталт, воно було б трішки застарілим, більше направленим на західну Україну…

А ось з Віталіком все звучить інакше, мені з ним дуже пощастило. Він настільки закоханий у цей процес, дійсно знаходиться на своєму місці, і йому абсолютно все одно – відоме його ім’я чи ні, головне – це результат. Це щастя мати таку команду. Ти не думаєш, де взяти гарне аранжування чи якісний піар. Тобі лишається тільки розвиватися і писати пісні.

Пісень у вас все більше. Коли ми побачимо сольний концерт?

Сольний концерт – можливо, восени. Треба ще пісень написати. Але треба ще й зрозуміти, як їх зклеїти разом. Ті, що написані зараз – дуже різні. Хочеться, щоб концерт був дійством, щоб кожна пісня була як частина мюзиклу. Щоб люди потанцювали, поплакали і відчули багато емоцій.

Я відчуваю, що САМЕ ТА пісня – вона ще попереду. Та пісня, яку я напишу, поставлю крапку – і поїду на місяць кудись, в Індію чи на Балі. Коли я зможу видихнути і сказати: «Так, це воно».

«Я написала «Лелю» за два дні після коротких відносин»

Чиїм було рішення другий рік поспіль йти на нацвідбір «Євробачення»?

Міша Ясінський подав таку ідею Алану, Алан – мені. Восени і вирішили. Якщо чесно, минулий рік був дуже стресовим. Але я рада, що це трапилось, бо це багато чого мені дало. Це було навіть більш стресовим ніж «Голос країни». Колосальна відповідальність: ти виходиш – і країна співає, а не ти. І, уявіть собі, перебуваючи стільки років у зашореному стані, я не встигла ще толком прочиститися від того всього і відійти, і тут мене одразу кидають у це все. Перед фіналом в мене навіть голос зник.

Після того, як відбір закінчився, я думала, що ні, більше я на це не піду! Не хочу більше тих переживань, повідомлень і так далі. Але літо минуло, вийшов альбом, на нього було стільки відгуків гарних… Мене це якось надихнуло. Я подумала, у мене ж гарна команда, є досвід тієї сцени, а чому б і ні? Крім того, я зрозуміла, що музика – це не змагання.

Музика – це місточок між співаком/автором і слухачем, не більше. Якщо тобі є що розповісти, поділитися власними переживаннями – виходь і роби це, а не аналізуй щось більше. Невже щось погане зі мною станеться, якщо щось буде не так, як я очікувала? Ні, зі мною все буде в порядку. То до чого ці переживання?

Голос минулого року перед фіналом зник через хвилювання?

Це чистої води психосоматика! Я була здорова як кінь, все було добре. Звісно, була перевтома, і в павільйонах було холодно, але не настільки ці фактори могли подіяти, що голос зовсім зник. Це все переживання. Я як згадую зараз… Серце калатає, вискакує з грудей, таке враження, що мене ведуть не на сцену, а десь спалити заживо (сміється). Алан мене після цього запитував: «Таню, ти чого? Ти ж виходила співати пісню, яку ти виконувала сто разів! Ти мала бути впевненою у собі».

Чому ви цього року обрали не англомовну пісню?

Українська мова просто створена для того, аби її слова складались у рядки пісень. Вона дуже мелодійна. Англійською “Леля” не звучить –  втрачає свій колорит. Мені здається, що Європа здатна запам’ятати та вимовити «Леля, леля». Тим більше це ім’я старослов’янської богині кохання, не хочеться його міняти.

До речі, коли ви написали «Лелю»?

На початку січня. Я приїхала з Карпат и почала її писати. Я була як раз в стані героїні пісні – після коротких відносин. Алан меня сказав: «Треба швидше, швидше». А я кажу: «Що там треба? В мене вже все готове!» (Сміється). За два дні написала.

У шоубізових колах ходять чутки: TAYANNA виграє, все зрозуміло. Ви знаєте про це?

Мені приємно, але ні, я не чула про це. Я мало з ким з шоубізу спілкуюся, я закрита людина. В мене студія, робота, дім. Я рідко коли зустрічаюсь з людьми. А Міша Ясінський і Алан ніколи мені таке не розповідають, тому що знають, як близько до серця я все сприймаю.

Тоді, як у фільмі «Люди в чорному», я видаляю цю інформацію з вашої пам’яті.

Так, домовилися (посміхається). Насправді «Євробачення» — для мене дуже непередбачуваний конкурс. Я ніколи не можу зрозуміти, кого глядачі полюблять, а кого ні. Цього року дуже багато цікавих учасників у нацвідборі.

«Мені кажуть про презентацію, а я біжу в ліс»

Ви казали про те, що «Леля» була написана швидко й відразу після відносин. Для вас пісні – це арт-терапія?

Саме так. Дехто ходить до психолога, а я пишу пісні. Сталося щось? Написала пісню – все пройшло. При чому не обов’язково це має статися зі мною. Іноді я пишу про подруг, друзів, просто про чиюсь ситуацію.

Маєте високий рівень емпатії?

Дуже. Іноді з цим надто важко. Ти відчуваєш, як міняється хід думок людини, її аура, вібрації. І я така: «О, боже! Нащо це мені? Краще б я цього не знала». А в мене теж все одразу на обличчі. Мені ще треба навчитися грати емоції.

Теперь я розумію, чому ви закрита людина. Занадто багато інформації отримуєте, коли в соціумі. Світське життя теж не для вас?

Абсолютно. Іноді я думаю: «Чому я взагалі в шоу-бізнесі?» (Посміхається). Це ж автоматично пов’язано з вечірками, презентаціями. А для мене кращий виїзд в світ – це піти погуляти в парк. Мені кажуть про якусь презентацію, а я біжу в ліс. Таким чином я заряджаюсь. Тому що розумію приорітетність: після лісу я зможу творити, а на презентації я віддам енергію і повернуся додому слухати мантри і медитації, щоб наповнитися.

Але світське життя – невід’ємна частина життя поп-артиста.

Я ж не кажу, що взагалі нікуди не ходжу. Я з’являюсь на заходах, які мені цікаві. На таких подіях я бачусь з друзями, яких вже багато років знаю, але зустрічаюсь з ними дуже рідко. Я не соціофоб. Але 80% життя проводжу з сім’єю, музикою та з собою. Або просто в тиші. Я дуже її люблю. Мені кажуть, що музикант має постійно слухати музику, бути в русі. А я в тиші знаходжу набагато більше, ніж в будь якому галасі. Багато пісень я написала на шляху до Чернівців. Коли є тільки я, дорога і шум машини.

І не тільки пісні. Я написала п’ять дитячих казок, хочу їх випустити книжечкою. А ще написала колискову. Хочу, щоб це була збірка казок та колискових. В мене є внутрішній позив зробити це і віддати дитячим будинкам. Щоб діти там слухали ці колискові. Бо їх там, я впевнена, ніхто зараз не співає. Малюки, які на ніч слухатимуть жіночий голос, будуть відчувати це так, наче їм співає мама. Їм не буде самотньо. Хоча б підсвідомо.

Ви вважаєте себе хорошою мамою?

Я не знаю. Деколи я себе картаю за те, що рідко бачу сина. Як зараз, коли в мене дуже багато роботи, і я відправила його до батьків. Але в мене є ціль, я хочу її досягти. І це лише місяць. Він би на мене ображався, якщо б залишився: ми були б ніби разом, але я його майже не бачила б. А так він з рідними людьми і йому це подобається. Це був його вибір.

Я все пояснила йому і запитала: «Ми берем няню чи ти їдеш до діда й бабусі?» Він сказав: «Мамо, я вже їду до діда й бабусі!» Відкрив маленьку червону валізу (яку я колись купляла собі, але він вирішив, що це його), підійшов до шафи й каже: «Я їду на три зими, мама». І почав витягувати майки для літа. Це було дуже смішно.

Намагаєтесь йому дозволяти самостійно приймати рішення?

Так, я привчаю його до цього. На мій погляд, у вихованні дитину можна тільки направляти. Розповідати про добре й погане, як ти це розумієш. А що дитина вибере – це її рішення. Душа приходить на Землю зі своєю інформацією і зі своїм шляхом. Діти набагато розумніші за нас. Тому я не маю права йому забороняти те, що не зашкодить йому глобально.

Як каже Ошо, дітей треба виховувати до певного віку та оберігати від того, що може загрожувати їм серйозно. А потім їх треба відпустити, як друга – твоя батьківська місія виконана. Тому якщо син скаче і розбиває тарілку, я дозволяю йому це зробити. Потім він приходить і вибачається. Ну, ок, наступного разу він подумає, чи треба так робити.

На «Голосі країни» я начиталась якось коментарів – ночами не спала. Прийшла вся в сльозах. Потап мені каже: «Таня, ти чого? Хто ж читає коментарі?»

Вас виховували саме так?

Абсолютно не так. Мене виховували за радянськими шаблонними принципами. «Туди не йди», «туди не можна», «що люди скажуть». Це мене завжди дивувало – «що люди скажуть». Люди сьогодні скажуть, а завтра забудуть. А ти ходиш закомплесований все життя. І, можливо, в 33 роки, коли прочитаєш мудру книжку, почнеш мінятися. Може краще давати дітям бути такими, які вони є?

В нас звикли так: «Я в дитинстві все хотіла, але мені не давали. Значить, це все буде робити моя дитина». І дитина з трьох років читає, знає англійську. А хто сказав, що вона її в сім років не вивчить?

Щодо «що люди скажуть». Сучасні психотравми багато хто отримує після коментарів у соцмережах. Як у вас з цим?

Оскільки я дуже близько приймаю все до серця, мені непросто. На «Голосі країни» я начиталась якось цих коментарів – ночами не спала. Прийшла вся в сльозах. Потап мені каже: «Таня, ти чого? Хто ж читає коментарі? Тобі порада на все життя: не роби цього!» Коментар – це лише суб’єктивна думка людини, про яку ми не знаємо, що всередині її. З того часу я це не читаю, якщо мені хтось спеціально не покаже.

«Я колись напишу книжку про Чернівці»

Чернівці – найголовніше місто для історії української поп-музики ХХ століття. Ви відчуваєте, що продовжуєте традицію?

Звісно, а як інакше? В Чернівцях така енергетика… Там всюди вібрація музики. Вона в кожній будівлі. В тому легендарному університеті, біля якого я народилася і виросла. Мій дім навпроти цієї будівлі, я відкривала очі і бачила саме її. Для мене Чернівецький унівеситет був замком з казками, історіями і музикою. Ми ходили туди з дівчатами, гуляли в парку, де дуже багато краси. Ходили по мармурових залах.

В університеті вранці о 12.00 та ввечері о 18.00 грав трубач. На вулицях – румуни, молдавани, німці, австрійці, євреї, поляки. На кожному кроці якісь бенди музикантів. Там грають одне, там інше, а там крішнаїти пішли зі своїми піснями. Ти всюди черпаєш натхнення, куди б не зайшов. Навіть на чернівецькому ринку з його голосами продавців. А поруч – гірська річка Черемош, в якої своє звучання. А тут сваряться два румуни. А тут по вулиці біжить дівчина, яка розсталася з хлопцем, і кричить йому: «Вася, я ж тебе так люблю!» А там – весілля. Все це – музика. Напевно, я колись напишу книжку про Чернівці.

Нудьгуєте за ними?

Я часто там буваю. Коли відчуваю, що треба – їду. Там в парку є пеньочок і лавочка. Я можу туди прийти і просто сидіти собі дивитись. Або бігаю там вранці.

На ваш погляд, що таке провінційність?

Я не міркую такими категоріями. Якщо ти особистість, не важливо, де ти народився і живеш. Я не розмежовую людей за принципом, звідки вони.

В Чернівцях, мабуть, були й ваші перші сильні меломанські враження у житті?

Так (посміхається). Перший диск, який був у мене і який мені з Польщі привезла мама, це був CD гурту Ace Of Base. До того я слухала тільки україномовні пісні – січових стрільців, колядки, «Піду втоплюся у річці глибокій» (хіт 90-х Андрія Миколайчука – ред.), «Міську, вважай, холєра ясная» (рядок з пісні «Братів Гадюкіних» — ред.), «Ой, на горі два дубки». Останню з них я з шести років співала на святах – ставала на стіл, руки в боки, і вперед (наспівує пісню про два дубки).

І ось після всього цього – диск Ace Of Base у CD-плеєрі Sony з синьою кришечкою. Потім були Брітні Спірс, Селін Діон, Уітні Хьюстон… Але першими Ace Of Base, оце «All that she wants…» (Наспівує). Ми під ці пісні зарядку робили з однокласницями. Після «Міську, вважай» це була для мене інша галактика. В українській музиці на той час для мене лише Тарас Петриненко був якось пов’язаний із західною традицією. Ця пісня «Україно, Україно…»

Вона звучить наче якийсь хіт Queen українською.

Так! А моєю першою вчителькою по вокалу була Селін Діон. Я її заслуховувала до дир, ту касету бідну склеювала слюною, бо плівка постійно рвалася через те, що я її перемотувала олівцем. А потім пішли Бейонс, Ріанна… То був вже 11-й клас, це показували по телебаченню. До того ж в мене був знайомий хлопець у магазині дисків, він давав мені їх в оренду. Купляти було дорого.

Я слухала все. Хард-рок, АВВА, Metallica, Prodigy… Але справжній слід в мені залишили насамперед поп-діви. Я слухала їх і вчилася співати мелізми. Мама затикала вуха від того: «Скільки можна піщати!» А ще я таємно від батька брала його гітару на двір: хлопці грали, ми з дівчатами співали.

А як щодо Мадонни?

Мадонна – це для мене окрема республіка. Вона не відноситься ані до стилів, ані до епох. Вона самобутній крутий артист. Меня здається, якщо б вона могла жити триста років, вона б увесь час була в тренді. Вона інопланетянка, яка знайшла кнопочку вічної музики. Навіть якщо пісня не дуже, Мадонна – сама енергія, сама музика.

А Майкл Джексон – це музичний бог. Для мене він був поєднанням всіх стихій. В мене було таке враження, наче я дивлюсь на природу, на планету Земля. Вона різнобарвна, різнобічна – із ураганами, хвилями, штилями, пустелями.

Не випадково одна з його головних пісень має назву «Earth Song».

Так. От в мене мрія написати таку пісню.

Але зараз ми живемо в епоху, коли в тренді хіп-хоп. У вас з ним які відносини?

Всередині я репер та аренбішник в спідниці (посміхається). Хочу я чи не хочу, а моя голова хитається, коли це звучить. Канье Уест, Jay-Z, 50Cent, Кендрік Ламар, Фаррелл… І ще цей, який співав «Black and yellow, black and yellow…» А, Wiz Khalifa!

Коли маєш поганий настрій, можна просто включити хіп-хоп – і танцювати. Вмієш ти це робити чи ні, не важливо. Він сам тобою затанцює. Мені подобаються ці ритми, вони мене качають як і гуцульська-румунська музика.

Ось так ми зараз перекинули міст від Нью-Йорку до карпатських лісів і Чернівців.

В Нью-Йорку стільки культур, що гріх було не народити там такий стиль музики. Коли приїздиш в це місто, то таке враження, наче ти там жив колись. Я була там поки що лише одного разу. Але і в мене, і в моїх друзів одне й те ж враження – наче це твоє місто. Є такі місця, важливі енергетично, де, можливо, кожна душа побувала в одному з своїх життів. Нью-Йорк – саме таке.

Вірите в реінкарнацію?

Як в неї не вірити, коли ти відчуваеш це у своєму житті кожного дня?

Фото надані прес-службою TAYANNA

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «TAYANNA, или Свято место пусто»