Анастасія Осипенко («НастяЗникає»): «Українські музиканти задовбали однаковими аранжуваннями»

Колишня кримчанка, що грає соул – про соціопатію, силу Facebook, літературні амбіції та кризу сенсів в українській музиці

Дівчина із гітарою співає у порожній кімнаті багатоповерхівки, а її голос лине у нескінченність крізь відчинене вікно. Якби перший альбом «НастяЗникає» був короткометражним фільмом про самотність у великому місті, то саме таким. Реліз називається «Дієслова наказового способу» і вийшов три роки тому.

У той час Анастасія Осипенко тільки-но переїхала з Криму до Києва і лише оволоділа вокалом та мовою струн. Але навіть без багаторічного музичного досвіду за плечима вона змогла поцілити в серця слухачів, для яких важливо не тільки те, що виконує музикант, а й про що він співає. Нехай таких людей ще не тисячі, а лише десятки й сотні. Важливо те, що вони готові ходити на кожен з не таких вже й частих концертів Насті, а якщо немає виступів – залишаються пісні, які можна заслуховувати до знемоги, розкладати на словесні пазли і нескінченно віднаходити в них себе…

У 2017-му «НастяЗникає» нікуди не зникла. Сьогодні вона випускає другий альбом під вишуканою та інтригуючою назвою «Облич безліч». І не сама, а з гуртом у складі бас-гітариста Юрія Шакалова, клавішниці Наталії Вовк, барабанниці Олени Боричевської та саксофоніста Дмитра Короліка. Музиканти долучилися до Осипенко в позаминулому році, а в минулому відкатали із нею всеукраїнський тур.

В нових піснях із фул-бендом відчувається, як внутрішня самота Насті наповнюється новими сеансами та мелодикою. Колишня полонянка бетонних стін полишила дім, зайшла до кнайпи, де саме грають джаз, і розчинилася серед людей…

Зустрічаємося із Анастасією Осипенко в кафе «Ярослава», що на Ярославовому валу, — осередку творчої інтелігенції столиці. За плечима у дівчини – футляр із гітарою, з якою вона не розлучається ніколи. Розмовляємо за столиком на веранді, а повз нас щомиті проминають музиканти та письменники. Вона й сама, неначе книга. Може загубитися на полиці серед решти фоліантів, але якщо все ж дотягнешся і прочитаєш – вже не будеш таким, як раніше.

Про перехід від поезії до музики

На перших курсах університету я мріяла бути поетом. Хотіла стати частиною літературної тусівки, але з часом повністю від неї відійшла. Просто зрозуміла, що це не моє. Не шкодую, бо інакше не прийшла б до музики.

У 14 років випросила у батьків гітару. Почала вчитися грати, але швидко закинула. І ось на другому курсі вирішила перевезти її з дому до Києва. Пройшла кілька занять із репетитором, які мене ні на що не надихнули. Зате чітко зрозуміла, що музика і гітара – речі, з якими я хочу пов`язати подальше життя.

Мені хотілося грати щось приджазоване. Трохи побринькала – і вже народилася перша пісня. Вона називається «Ламай» і увійшла до першого альбому «НастяЗникає».

До 19 років я читала багато поезії. Тоді в мене точно був топ улюблених авторів, а зараз виокремити когось важко. Скажімо, дуже подобається Річард Бротіган, якого нещодавно читала в оригіналі. Із українських наразі можу виділити Ігоря Калинця.

У дев`ятнадцять я відкрила для себе музику і з того часу не пишу віршів. Зовсім. Відійшло.

Робота над текстами до пісень більш інтуїтивна: я не пишу їх, а одразу проспівую

Про слова в піснях

Я б не сказала, що текст у пісні для мене більш важливий, ніж музика. І слова, і мелодію я пишу одночасно. Тому завжди прошу не читати мої тексти до пісень окремо, а просто слухати.

Я намагалася писати вірші «за правилами». Щоб все було чітко, навіть виписувала ритмічні малюнки. Робота над текстами до пісень більш інтуїтивна: я не пишу їх, а одразу проспівую. Тут мене веде емоція, настрій. Достатньо їх вхопити, і рядки самі народжуються в голові.

Слухач чіпляється за окремі фрази, «смакує» ними. Слухачеві нічого не потрібно пояснювати, йому і так добре. Хочеться, щоб у мої пісні люди вкладали свої власні сенси.

Я виросла у специфічних мовних умовах – в україномовній родині, але в російськомовному середовищі. Ходила до російськомовної школи, бо інших у місті не було

Про мову

Я працюю редактором, тому дуже прискіплива до мови. Не приховую, що ставлюся зверхньо до людей, які неправильно говорять чи пишуть. В цьому розумінні я радше формаліст. У висловлюваннях мені важливіше «Як?», ніж «Що?».

Я виросла у специфічних мовних умовах – в україномовній родині, але в російськомовному середовищі. Ходила до російськомовної школи, бо інших у місті не було. (Анастасія Осипенко народилася на Херсонщині, у 2006-му переїхала із родиною до Євпаторії – ред.)

До мовних конкурсів у школі готувалася разом із мамою, вчителькою історії. Тоді ми разом вирішили, що хочемо вдосконалювати і збагачувати свою українську. До того говорили страшним суржиком, а з моїх шкільних часів почали одна одну виправляти. (Сміється) Шукали крилаті вислови, виписували їх до окремого зошита…

Як і багато людей свого віку, я добре знаю українську, російську та англійську мови. До 16 років спілкувалася українською в родині і російською з друзями. Нині без сумніву можу сказати, що моя рідна мова – українська.

Не думаю, що напишу пісню англійською. Хіба мені за це заплатять! Хоча, ще ніколи не писала на замовлення (Сміється). Українська – та мова, якою мені природньо співати.

Про українську музику

Те, що в більшості нових українських пісень немає суперглибоких текстів, мені насправді ОК. Для мене головне, щоб пісня чіпляла. А ось коли молоді українські музиканти говорять, що текст у пісні не важливий – це дратує!

Мені не цікава навала рок-гуртів, які є на нашій сцені. Слідкуючи за ситуацією, я подекуди взагалі не розумію, як так сталося, що саме ці люди стали популярними.

Знайшла в інтернеті гурт «Брудні» — сподобався їхній кліп, хоч це і не мій тип музики. Зі свіжого припав до душі гурт [О], але без фанатизму. Почула цю команду на «розігріві» київського концерту ROZHDEN, тоді у них ще не було лейблу. Люблю перший альбом 5 Vymir – другий, як на мене, вже не те. Також активно слухаю і захоплююсь гуртами «Правиця», Tik Tu, Semmar.

Поки я не бачу в Україні саундпродюсера, із якими хотілося б попрацювати.

На одному з сайтів була рецензія на альбом INAIA, де сказано, що українські музиканти вже задовбали одними й тими ж аранжуваннями. І справді — здається, вся нова українська поп-музика звучить однаково.

Про гурт

Я хоч і почала виступати сольно, але одразу чітко зрозуміла, що хочу зібрати гурт. Після випуску альбому «Дієслова наказового способу» цілеспрямовано до цього йшла.

Просто написала у Facebook, що шукаю музикантів. Здавалося, що це був крок у порожнечу, але саме так вони і знайшлися. Першою, хто відгукнувся на пост, була барабанниця Олена Боричевська, яка до цього грала у нойз-гурті. Басист Юра Шакалов спочатку пробувався як другий гітарист, але з цього нічого не вийшло. Кілька місяців у нас нічого не складалося разом, допоки до гурту не прийшла клавішниця Наталія Вовк. На концерті-презентації нового альбому до нас приєднається саксофоніст Дмитро Королік, який, думаю, відтепер буде постійним учасником команди.

Кастингу як такого не було. Були люди, які приходили на репетиції, а потім не поверталися. Але щоб я комусь сказала «ні»?!

На місце барабанника претендував поет Павло Коробчук. Він написав мені вже тоді, коли ми домовилися із Лєною. Але моя подруга мене ще довго вмовляла взяти його, щоб «на нас ходили всі дєвочки»  (Сміється)

Про дуети

Спільні треки з іншими музикантами я записую без гурту. Це хороший досвід, коли тобі треба продумати власну вокальну партію та текст на основі чужого матеріалу. Я відкрита до таких пропозицій. (За останні кілька років Анастасія Осипенко записала спільні композиції із тріп-хоп гуртом iamyou, репером Alexjazz, електронним проектом Sorrow Leads To Salvation та іншими – ред.)

Навіть у дуетах я можу співати лише свій текст. Це для мене принципово.

Усі пісні в результаті співтворчості вийшли по-своєму класними і особливими. Пам`ятаю, як учасники iamyou на нашу зустріч принесли окрему папку, де була розписана концепція їхніх пісень і альбомів. Я вперше таке побачила!

Коли я лише почала виступати як «НастяЗникає», мене запросили на вокал в один тріп-хоп-гурт. Їхня вокаліста виїхала за кордон, а в мене виявився зовсім інший підхід до співу, який всіх вразив. Всім все ніби сподобалося, але у нас чомусь обірвався зв`язок. От зараз думаю, що одного гурту мені мало – хотілося б зробити якийсь сторонній проект.

«Облич безліч» — це ще й перша спроба презентації «НастяЗникає» як гурту. Ми шукаємо себе, своє колективне обличчя.

Про новий альбом

«Облич безліч» — не просто назва. Це образ, який мені зараз імпонує. Відчуваю, як розмиваюся серед тисячі людей та ідентичностей. Це не є погано, так я бачу світ.  У нас є безліч образів себе самих, і в кожному з них ми віднаходимо себе знову.

Із цим настроєм резонують думки польського письменника Вітольда Ґомбровича, чиї щоденники я зараз читаю. Він пише, що людина – завжди «недо-», завжди в пошуку своєї форми. Я переконана, що нами керує форма.

«Облич безліч» — це ще й перша спроба презентації «НастяЗникає» як гурту. Ми шукаємо себе, своє колективне обличчя.

В одній з нових пісень буде рядок про море. Я ж виросла біля моря і насправді дуже його люблю.

Альбом «Облич безліч» вийде на лейблі Ultra Vague. Минулий реліз я просто виклала у вільний доступ, а нині зрозуміла, що підтримка лейблу все ж потрібна – хоча б для того, щоб не самотужки розсилати пісні по інтернет-магазинах. Крім того, видамо частину тиражу на дисках. Всі організаційні та менеджерські функції «НастяЗникає» все ще залишаються за мною та іншими учасниками гурту.

Про роботу

Єдине, що я роблю з примусу – це встаю зранку (Сміється). Мені подобається моя робота, але я в передчутті чогось кращого. Як і всі, хто живуть в офісному режимі, я роблю багато нудного та рутинного. Але я сприймаю це нормально. Це частина мого життя.

Мені подобається розсилати листи, спілкуватися із промоутерами. Думаю, я могла б бути менеджером гурту. Але не свого. Поєднувати творчість і організаційні обов`язки в одному проекті занадто складно.

Не хочеться, аби музика перетворилася для мене на професію. Якщо мені скажуть: «Ось контракт, пиши 20 пісень на рік» — буде біда. Мені здається, заробляння грошей зруйнує всю музичну магію.

Про сцену

Я завжди реагую на те, що відбувається в залі на концерті. Раніше думала, що камерна атмосфера – те, що треба для музики «НастяЗникає». Зараз мені легше, коли під сценою багато людей і між музикантом та слухачами є дистанція.

Коли люди не слухають музику і відволікаються – мене це дуже засмучує. Сподіваюся, що хоч не подаю вигляду! (Сміється)

Відколи маю гурт, граю не у всіх піснях. Можу відкласти гітару і постояти біля мікрофону, руками помахати. Так мені комфортніше. (Сміється)

Загалом мені подобається виступати. Єдина проблема – коли треба щось говорити між піснями. Завжди ретельно продумую свої спічі. А коли бачу, що є віддача від слухачів, можу розслабитися і сказати щось типу: «Привіт, малишки!». В житті мені це властиво.

Поки я не розумію, ким є на сцені. Але точно знаю, що цей образ видається трішечки кращим, ніж я є насправді.

Концертна презентація альбому «Облич безліч» від «НастяЗникає» відбудеться 6 листопада в столичному клубі Caribbean Club

Фото: facebook.com/pg/nastia.znykaje