Андрій «Riffmaster» Антоненко: «За шансон бійці отримують по шапці особисто від мене»

Фронтмен гурту Riffmaster розповів Karabas Live про те, як опинився на війні і що там робить

Коли почалася війна на Сході, тисячі хлопців подалися на фронт добровольцями. Серед них були представники чи не всіх професій — ось тільки зірок шоу-бізнесу не було. За деяким виключенням – яке лише підтверджує правило – немає і зараз. Як говорить герой цього матеріалу – «воїном треба народитися».

Андрій Антоненко – саме таке виключення. До Майдану і війни в нього був гурт Riffmaster (а до цього Daz Machine), виступи, подорожі й вільне рокерське життя. Проте коли настав час, він закинув кар’єрні плани і вирушив туди, де «місце справжньому чоловікові». Тепер служить контрактником і лише час від часу повертається додому на кілька тижнів.

В одну з таких ротацій ми зустрілися з Андрієм і поспілкувалися з ним щодо музики на війні, мирного столичного життя і реалій, якими живе Східна Україна. Ми в своєму Facebook можемо говорити що завгодно. Але оскільки більшість з нас бачила війну тільки з екрану телевізора, саме час послухати музиканта, який знає про неї не з чуток. І має чим аргументувати свої погляди.

Скільки ти вже на війні?

Я потрапив туди вперше як артист 24 травня 2015 року. Ми із Сашком Положинським тоді поїхали грати для бійців. Після концертів потроху зав’язувались знайомства, дружба з хлопцями. А на війні якщо знаходиш друга, то це вже на все життя. Тому що там немає сірих кольорів – тільки біле або чорне. Крок за кроком я зрозумів, що маю бути саме там.

Що стало переломним моментом? Коли ти вирішив, що музика може почекати?

Не те що почекати. Вона завжди зі мною, просто займаюся нею трохи по-іншому. Я коли виїжджав на ротацію з медиками Першого добровольчого мобільного шпиталю, – ось це, мабуть, і стало тим переломним моментом. Ну і потім, захищати країну – це нормально для чоловіка. А якщо не можеш бути на фронті, то треба допомагати всіма доступними методами звідси.

Ти пішов контрактником чи по призову? Де довелося служити?

По контракту. Я встиг побувати по всій лінії розмежування. Брав участь у бойових діях. Бачив війну, яка вона є.

Зараз іще виступаєш перед бійцями?

Я завжди коли їду на ротацію, беру з собою обладнання – в мене в машині є комбік, гітара й мікрофон. Єдине, я розділяю роботу – службу – і самі концерти. Спочатку служба. А коли ротація добігає кінця, то я вже збираюся і їду по бліндажах, куди ніхто з артистів не доїжджає.

А в зону бойових дій ще їздять музиканти?

На початку їздили – та й зараз їздять. Деякі засвітились разочок у прифронтовій зоні – за 50-70 кілометрів від фронту – і на цьому все закінчилось. В певних випадках це виглядало як отримання індульгенції на працю. Просто як привід сказати «я там був!» і знову з чистим сумлінням займатися звичними справами. От кого дуже поважають хлопці – це Настя Приходько. Дуже її люблять і поважають на фронті.

Індульгенція на працю – це типу заради піару?

Так. Вважається як? – «Я там був, то можу спокійно їздити в тури Європою і навіть в Кацапстан». І більше нічого для армії, для перемоги не робити. У мене насправді неоднозначне ставлення до цього. Начебто, молодці, що хоча би поїхали і побачили все на власні очі. А з іншого боку… Так виглядає, наче якусь велику послугу зробили. Більшість людей, які стикнулися з війною, їздять, допомагають, переказують кошти. Бо це не те, що відпускає.

Я навряд чи помилюся, якщо скажу, що музика так чи інакше звучить на війні. Що ви слухаєте у вільний час?

Різна музика звучить. Від шансону до тяжеляка. За шансон зараз всі отримують по шапці особисто від мене. Тому що дуже дивно, коли стоять українські війська, а з машин лунає кацапський шансон. Це неправильно.

Це по радіо транслюється?

Щось по радіо, у когось на флешках. Ми зараз намагаємось переформатовуватись. Є радіостанція «Армія ФМ», де звучить досить різна музика, включаючи поп – але якісний. Там немає музики російських виконавців і тих із наших, хто співає в Росії. Яка є? Англійська, американська, українська. Більшість українських артистів. Але нажаль, не всюди ця радіостанція приймається – але то вже недопрацювання… не знаю кого – Мінстеця?

Спочатку ми мали на меті виступати саме перед військовими, але згодом зрозуміли, що виступати перед цивільними ще важливіше. Вкрай необхідно воювати за уми і за серця

Проблема у тому, що в нас немає потужного мовлення на Донеччині і Луганщині. Там навіть українські канали місцями не ловляться. На 21 канал кацапсько-ордловського мовлення – нуль каналів українських! Стоять надпотужні вишки, вище наших, які забивають ефір. Це велика біда. А наші, якщо пробиваються – в поганій якості. Люди не отримують правдивої інформації про Україну. З того боку якісно працюють над цим.

На твої виступи приходить місцеве населення?

Ну, на передках цивільного населення майже нема. Але далі від лінії розмежування – так, робимо концерти і для цивільних. Минулого року організували новорічний концерт за підтримки голови міськради Волновахи. Приїжджали українські поети, приїжджав Олександр Єгоров – співак, автор пісні «Заручники зими». Два роки тому ми з Положинським мали на меті виступати саме перед військовими, але згодом зрозуміли, що виступати перед цивільними ще важливіше. Вкрай необхідно воювати за уми і за серця.

Як сприймає місцеве населення ВСУ? Бачила цікаве фото в твоїй ФБ-стрічці – там де «Укропи – суки (да, ми такі)».

«Да, ми такі» — то я приписав (сміється). Це в місті Луганському на Світлодарській дузі. Ми там їхали і побачили цей напис. Потім це фото облетіло соцмережі, кацапські також – там так реагували! Маленьке хуліганство, але воно виявилось дуже потужним. Всі помітили.

То як місцеві ставляться до наших хлопців?

Хто як. Співвідношення навіть не 50 на 50 – я би сказав, що 90 на 10 проти. Зараз місцева сепарня відчула якийсь грунт під ногами і починає знову відкрито говорити про Росію-рятівницю. Дуже неприємна історія. В цю ротацію в мене було особливо багато таких сутичок. Я за два роки вперше стикнувся з прямою агресією місцевих. Вони раніше не подавали вигляду. А зараз біда страшна. І це є якраз результатом того, про що ми розмовляли раніше – про дефіцит інформації.

А були моменти, коли ми приїздили минулого літа на рок-фестиваль в колишньому Червоному Лимані, то місцеві підходили після концерту й плакали, тиснули руки і дякували. Мовляв, хоч хтось приїжджає і розповідає, що там «на великій землі». Тому що вони перебувають в інформаційній ізоляції і нічого не знають. Рідня повиїжджала за «порєбрік» і інформація йде тільки від них. Зрозуміло, яка інформація.

Але є й ідейні. Ти розмовляєш з ними і розумієш, що якщо б у нього була б зброя – вбив би тебе без вагань.

На війні міняється все – від гардероба до думок. В мене змінилося геть усе

А з 2015 року таких ідейних стало більше?

Я не можу сказати, чи більше – знаю точно, що не менше. Є ті, які не змогли виїхати і сидять, вичікують. А є й нормальні люди. Коли нещодавно виходила одна з наших бригад, їм квітами закидували танки. Але більшість… В них навіть обличчя відрізняються, настільки ми стали різними. Я не перебільшую, це треба бачити. Ми вже надивилися них – тих, які хочуть в Радянський Союз.

Наскільки війна деформує сприйняття? Коли повертаєшся додому, важко звикати до мирного життя?

Я на четвертий день вже хочу повертатися назад – на фронт. Як-то кажуть – приїхав, дітей порахував, жінку побачив – і можна назад. Там якось все справжнє. На війні змінюються погляди на світ, коло друзів, коло спілкування. Все настільки пов’язане з війною і військовою справою, що свою мирну професію автоматично перемежовуєш військовими моментами. Все міняється – від гардероба до думок. В мене змінилося геть усе.

Читала в стрічці твій пост про те, що ти – м’яко кажучи – не в захваті від столичних афіш. Що ти мав на увазі?

Побачив афішу, де в одному списку знаходяться так би мовити «патріотичні» групи – і тут же з ними артисти, які їздять в Росію. Чи російські групи, які підтримують російську агресію. Я про SunSay і «Крематорий», які в одному рядочку з нормальними гуртами. Це як мінімум дивно. Я не знаю, чий це прорахунок – чи то організаторів, чи то виконавців, які не розуміють, що роблять. Я вважаю, що вина обопільна. Організаторів – в тому, що вони запрошують цих уродів, а виконавців – в тому, що їм похєр. Їм платять бабки – і все рівно куди їхати. Це мені незрозуміло. Ти вже чи хрест зніми, чи труси вдінь – визначься якось!

Щодо бойкоту активістами концертів «проросійських» артистів. Як вважаєш – наскільки виправдана така діяльність?

Я ставлюсь до цих акцій позитивно. Якщо би в нас було ліцензування виступів, я би забирав ліцензії в таких артистів і забороняв би їм виступати взагалі. Підтримуєш окупанта – все, заборона виступати на законодавчому рівні.

Людей привчають до думки, що війна – це нічого такого страшного. Ну, загинула сьогодні одна людина. На дорогах України більше гине

А якщо людину просто запросили заспівати на якомусь приватному концерті – чи можна це назвати підтримкою окупанта?

Що значить «запросили»? І що – гроші не пахнуть? Ну, от мене запросили б виступити в Москві? Ти ж їдеш співати для людей країни, з якою в тебе війна! Яка різниця – приватний чи не приватний концерт? Навіть якщо допустити – а це малоймовірно, – що всі, хто прийшов на концерт, проти окупації і війни, – чому вони не говорять про це вголос, не вимагають від свого уряду завершити війну? Я навіть заборонив би зараз потяг «Київ-Москва». Серйозно. Я категорично проти.

А чи етично російським – скажімо, лояльним — артистам виступати тут в цей період?

Якщо таке коїться, я би заборонив будь-яким російським артистам тимчасово їздити сюди. Якщо Андрій Вадимович Макаревич хоче приїхати до нас – хай приїздить в приватному порядку.

Чула, що твою пісню «Тихо прийшов, тихо пішов» не дуже хотіли брати радіостанції. Тому що «неформат», чи тому що «про війну»?

Ну чому – на радіо беруть! Скажімо, на «Радіо Рокс» вона досить активно крутиться. Було непорозуміння з одним каналом — на нижчих керівних посадах з приводу «устали от войны». Але керівництво відреагувало на цю прикрість. Вони вважають, що пісня несе саме ідеологічну патріотичну місію і повинна мати найширше розповсюдження. Тому зараз взялися за зйомки масштабного відео на цю пісню.

Як вважаєш, коли закінчиться війна?

Не знаю.

Що треба робити для цього?

Воювати.

Тримати оборону чи наступати?

Наступати. І для цього треба готуватись. Потрібен час. І людям постійно треба нагадувати, що країна воює. Що в нас війна. Тому що тут (в Києві) багато хто про це не хоче чути. Хочеться врізати їм по макітрі, щоб отямились. Треба постійно нагадувати про це – постійно! А не так шо (перекривляє): «Нажаль, в зоні АТО сьогодні загинула одна людина». Ніхто не каже, що їх 40.

Приховують втрати? А навіщо?

Людей привчають до думки, що війна – це нічого такого страшного. Ну, загинула одна людина. На дорогах України більше гине. Навіть там десь в промзоні можуть літати снаряди і гинути люди, а за 200 метрів від неї – гриміти дискотека. То що казати про життя тут?

Війна «звідти» і «звідси» – наскільки однаково вона сприймається? Чи не відбувається спотворювання чи навпаки, міфологізації війни чим далі від фронту, тим більше?

Образ війни «тут» взагалі стирається і знищується. Робиться все для того, щоб про це якнайменше думали. Ми з хлопцями все рівно будемо залишатися на передку – щоб люди нормально жили, щоб дівки на танці ходили, щоб не чули гуркоту гармат. Але є невеличке «але». Це не значить, що «тут» треба повністю забувати про те, що відбувається «там».

Ніхто ж не проти – відпочивайте, веселіться. Але ви маєте пам’ятати і шанувати цих людей, завдяки кому ви це робите. І якщо не допомагати, то хоча б віддавати шану

Навпаки, треба наголошувати, що саме завдяки тому, що там стоять наші хлопці, ви тут маєте здоровий спокійний сон. Це треба цінувати і шанувати. Натомість, раз від разу натикаєшся на якісь випадки, коли водій маршрутки відмовляється везти хлопців у формі або офіціант – обслуговувати в кафе. Ніхто ж не проти – відпочивайте, веселіться. Але ви маєте пам’ятати і шанувати цих людей, завдяки кому ви це робите. І якщо не допомагати, то хоча б віддавати шану.

Можна сказати, що це погляди хлопців на щасливе життя столиці?

Я думаю, що більшість саме так вважають. Я багато з ким спілкуюся, бо це питання часто постає. І часто звучить таке формулювання, і я з цим формулюванням згодний. Добре, коли приїжджаєш сюди – а тут спокійне мирне життя. Але мої діти знають, чого це варте. Їм нічого поясняти не треба – тому що їх тато на війні. Вони знають прапор, герб, гімн своєї країни. І коли повертаюсь, навіть зустрічають мене в тільняшках і беретах (усміхається). Вважаю, так має виховуватися молодь.

До певної міри причина того, що сталося три роки тому – не шанування своєї країни. І цей урок ще не засвоєний. «Давайте мириться, нам нечего с ними делить» — зараз все більше лобістів цієї ідеї. От ми сидимо і п‘ємо каву – а там за 600 кілометрів зараз хтось загинув. І от як «нечего делить»?..

Використані фото з FB-сторінки Андрія Антоненка